Почалося все випадково. Павло разом зі своїм однокурсником з київської консерваторії приїхав на літні канікули до Дзензелівки. У місцевому музеї стояло фортепіано, тому хлопці зіграли концерт «для своїх».

«На інструменті не працювала педаль, тому грали барокову музику. Там не так помітно недоліки», — Павло показує музей. У цій самій залі проводять вечори класичної музики й донині. Однак тепер замість імпровізацій на старому інструменті — концерти професіоналів.

«Оскільки в тата і мами господарство, і вони не можуть приїхати в Київ у філармонію, щоб послухати музику, то він привіз її у Дзензелівку», — розповідає про сина Павла пані Оксана. Роботи в селі небагато, тому більшість місцевих тримають домашні господарства. У сім'ї Лисих корови — Майка і Липка — і дещо «по-мєлочі». «Мєлоччю» Оксана називає десяток курей.

Цьогоріч за 7 днів фестивалю зіграли 9 концертів. Однак Оксана заледве встигає на виступи. Адже треба поселити учасників, видоїти корову, прибрати на подвір'ї та приготувати їжу. На сніданок, обід і вечерю сюди сходяться всі музиканти-учасники.

«Були налисники з маком, з медом, із сиром. Риба була вже і запечена, і смажена. Я вже не знаю, що їм таке хитре вигадати. Сьогодні в нас має бути душ 20, але ми всі не помістимося — спочатку поїдять одні, потім решта», — через велику кількість гостей на подвір'ї побудували альтанку з великим столом. Однак інколи і там бракує місця.

Тато Павла Петро — колишній учитель фізики в школі. Тепер він у селі майстер на всі руки. Ремонтує холодильники та іншу побутову техніку. Крім того, працює в полі на жнивах. Каже, що вихідних не буває — постійно треба комусь допомагати.

Поза тим, на плечах Павла і його батьків тримається і фестиваль. Раніше його підтримував сільський голова, а тепер вони самі зустрічають учасників, а власний будинок перетворили на готель для них. Місцеві допомагають по-своєму: дехто поселив музикантів у себе, хтось приносить випічку до чаю.

«Фермери обіцяють підтримати, але поки нічого. Тому можливості обмежені — не можемо платити за харчування тим, у кого наші музиканти зупиняються», — розповідає Оксана, нарізаючи овочі на черговий борщ.

Павло в Дзензелівку намагається приїжджати частіше. Живе в Києві, дає уроки музики початківцям. Але каже, що хоче займатися чимось серйознішим. Наприкінці літа їде в німецький Байройт як степендіат вагнерівської програми. «У селі, яке, на мою думку, залишається однією ногою в минулому, звучить музика із минулого. Можливо, коли писали музику в Парижі чи Лейпцигу, там була така ж тиша, як і тут».

Телефон завжди тримає під рукою. Потрібно знайти електрогенератор і спосіб підключити до живлення — після дощу зникла електрика в будинку культури.

Щовечора родина приходить до музею — це основна локація фестивалю. У великій залі під двометровою люстрою може вміститися близько сотні людей. На концерт приїжджають із сусідніх Маньківки та Іваньків.

Зал майже повний, дехто, щоб не заважати, сідає в коридорі. Для концертів барокової музики, де грали італійських композиторів, спеціально привезли з Києва старий німецький клавесин.

«Наші музиканти говорять, що сільська публіка — це як чистий аркуш паперу. Вони все добре сприймають, учаться етикету концертів — вимикати мобільні телефони, не ходити під час виступів, не плескати між творами, а лише наприкінці. Зазвичай класичну музику ми слухаємо не часто, а от коли приїжджає Павло, тоді ми й картоплю перебираємо, й шпалери клеїмо під Бетховена, Гайдна або Вівальді», — розповідає пані Оксана.

У перервах між подіями фестивалю Оксана з Павлом поспішають додому, щоб нагодувати й видоїти Майку і Липку.

«Я, мабуть, найщасливіша жінка в Дзензелівці. Ну кому ще може аспірант Національної музичної академії грати концерт, коли ти прасуєш білизну?», — попри клопоти, Оксана радіє фестивалю. Каже, що з молодими музикантами і сама на років 10 молодшає.

«Мене часто питають, навіщо це нам. Не через гроші, не через славу, мені вона не потрібна. Ми розуміємо, що це хороша ідея, ми підтримуємо наміри сина популяризувати гарну класичну музику. Я мрію виспатися, відпочити і поїхати на море — жодного разу там не була. Але корови не відпускають», — жартує вона.

Павло ж розуміє, що без підтримки близьких фестивалю б не було.

«Я пишаюся тим, що це відбувається у Дзензелівці. Не кожне село може похизуватися, що в них проходить фестиваль класичної музики».