Тут відносно далеко до лінії фронту, але ночами іноді чітко чути гул. У п'ятиповерхівках на околиці заселені тільки перші 3-4 поверхи, вище в квартирах вибите скло, опалюють приміщення вугіллям.

Люди носять вугілля додому відрами, по відру на кожну руку. Майже в центрі селища стоїть місцевий клуб «Маяк». Сюди після школи приходять діти аби займатися чимось, крім уроків. З того, що пропонують місцеві волонтери, є танці, малювання, художня ліпка.

Відразу за клубом сіріє терикон. Газу в «Маяку» теж немає — в холі стоїть величезна дров'яна піч.

У холі — імпровізований гардероб, просто звичайні ряди вішаків, на яких висять дитячі куртки та однакові рюкзаки UNICEF. Їх, разом з канцтоварами, привезли до першого вересня.

У залі — ялинка з гірляндами, піаніно і ударна установка. На одному з барабанів маркером намальований значок «А» і напис «Анархія».

Цього разу, всім дітям, які займаються в клубі, привезли подарунки — набори з шоколадними цукерками.

«Діти, сьогодні «Восток-СОС» вирішив привітати вас з Новим роком, і тому кожен отримає подарунок, що потрібно сказати?», — запитує зі сцени керівник клубу.

«Дякуємо», — кричать хором діти.

Вміст коробки розрахований за кількістю калорій, важить вона близько 18 кг. В Нижньому люди чекали «гуманітарки» більше місяця.
«Чого важка така коробка? Як я її нести буду? Може хоч санки взяти, та де ті санки тепер. А може допоможете мені на край села віднести? — Запитує жінка і додає — могли б і частіше привозити. У нас тут діти до того ж є».

Тут стоїть автобус — пересувне відділення «Ощадбанку», всередині спить охоронець. Сьогодні тут потік людей, всі йдуть за пенсією.

На краю селища школа, навпроти колись стояв Ленін, але його знесли, при чому, зносили не місцеві. Залишився один скорчений сірий постамент.

«У мене важкі спогади про той період. Я так вважаю: подобається — поклади квіти, не подобається — проходь повз», — розповідає директорка школи.
У школі 125 дітей. Від холу на другий поверх ведуть двоє сходів: рожеві — для дівчаток, і блакитні — для хлопчиків. На стінах чорно-білі старі фотографії людей у вишиванках.

У коридорі висить стенд: «Воїни-афганці» і поруч записка: «Ти багато днів, не знаючи сну і відпочинку, свято виконував свій патріотичний обов'язок і допомагав афганському народу».

А на стіні навпроти плакат: «Ми — діти світу. Всі діти Вільні і всі Рівні», і фото з акції «Тиждень гендерної рівності».
До зайнятого бойовиками «ЛНР» і зруйнованого селища Жолобок — 7 км.

«У нас в школі багато дітей: деякі поїхали, коли були активні бої, потім майже всі повернулися. Знімати житло в інших містах дорого. Їхали в різні місця — хто в Росію, хто в Україну. Але майже всі повернулися», — каже директорка.

Школа працювала весь час, а дитячий садок відкрили тільки у вересні 2016 року.

Діти отримали подарунки та вибігають зі школи — уроків поки більше не буде, попереду новорічні канікули.

«От би в кожній коробці був iPhone — 7, оце, я розумію, подарунок», — говорить один зі школярів, перебираючи коробку з цукерками.
«Дурень, тут грильяж!», — відповідає йому однокласниця.
Дві жінки, мама і дочка, вантажать коробки на візок. Просять забрати вже порожні.

«Нащо коробки? Посилки відправляти: дітям, онукам. Куди? У Суми. Біженцям. Це он я тут одна осталась така. Стіна глуха впала – то я зліпила, взимку, з чого було. Так і живемо. Коли упала? У 2014-му. Стріляють? Так, тут добре чутно – Кіровськ, Новотошківка. Що відсилаємо? А що є. Консервачка, в основному. Банки. У Горську квартиру розбило. То тепер я тут лишилась, в Нижньому. А там, у Горську, вже нічого не світить. І квартиру не дадуть на заміну зруйнованій», — розповідає жінка.

Тут же, в Нижньому, є коробка для лежачої пенсіонерки, їй 90 років, живе з онуком. Жінка не ходить кілька років, онук — шукає НЛО і креслить дивні карти з сузір'ями, йому гуманітарка поки не призначена.

У 2015 році ця сусідка пройшла вулицею, малюючи на будинках і квартирах хрести та «магічне слово».

«Мені так сказали зробити. Я пішла і просто малювала на під'їздах своїх знайомих. Я хотіла позначити, де люди живуть. Це слово врятувало наші будинки, в них бомби не потрапили, а там, де хрестів не було — розбомбило. Он, бачиш сусідній?», — каже вона і вказує на будинок без даху, поруч з яким в асфальті воронка.

«Як бачите — жива. Правда, заїкатися трохи стала, а так — нічого. У нас немає ні пошти, ані лікарень, нічого у нас немає. Це моя подруга, ми з нею понаписували. На тому будинку теж написали », — розповіла вона.

У кінці вулиці стоїть блокпост, і видно дорогу на Кримське. За ним окупований Кіровськ. Через блокпост їдуть тільки військові та місцеві, у кого прописка є. Решту не пускають. По дорозі — той самий 29 блокпост, який обстрілювали з усіх видів зброї в 2014-15 роках. Щоб потрапити з продуктами та подарунками до Новотошківського через блокпост, доводиться чекати 40 хвилин.

«У нас наказ: нікого, крім місцевих і військових, не пропускати. Нехай дзвонить з Новотошківського голова нашому старшому на блокпост, тоді пропустимо.

Тут в школі 76 дітей. Поруч була нова котельня, її зробили до війни, під час обстрілів сюди влучив снаряд. Її стінки зрешечені осколками, труба перебита. Тепер опалюють з котельні під школою, вона ж — і бомбосховище, оскільки знаходиться у підвалі. Будинки навколо теж зі слідами війни — стоять без вікон, з облупленими стінами та дірками.

У самій школі тепло, на стіні всередині мурал — «Боже, бережи Україну» і плакати-інструкції: що робити, якщо ти знайшов міну або потрапив у полон.

«Раніше у нас був акваріум, там жили рибки. Але акваріум розбився і рибки здохли. А тепер у нас в школі живуть свинки і ще — заморожені тварини. Ну, знаєте, в лабораторії, в класі біології », — розповідає школяр Льоша.

Між іншим, в Новотошківському планували відкрити пункт пропуску, бо звідси йде пряма дорога на Луганськ. Тут все готово, але, згідно Мінських домовленостей, КПВВ (Контрольно пропускний пункт в'їзду-виїзду) має бути у Золотому. Тому процес заморожено.

У Домі Культури зал на 450 людей, тут готується концерт до Нового року, в коридорах портрети Порошенка і пакети з гуманітаркою, яку фасують і везуть до сусідніх селищ.

А на другому поверсі — гордість — актова зала, прикрашена волонтерами за 200 доларів: сніжинки, ялинка і нові іграшки. Тут теж буде свято.

У його будинок влучив снаряд, сусідові повибивало шибки, а у нього квартира вціліла. Сусід так і не повернувся.

Вмираюче селище майже на лінії фронту. У деяких жителів ще торік у городах стояли гармати і танки. За ставком були позиції української армії. Але тепер тут вже порожньо. Фронт відійшов далі. У селищі немає газу і води, її возять в діжках. Для військових — окремо, для селян — окремо. Щоб вимити руки, помитися чи просто попити, треба набирати воду у відра з діжки і нести додому.

Чоловік у брудній куртці, такий же шапці і калошах зацікавлено дивиться на коробки з їжею.

«Ну дай коробку? Ну не призначається мені, а тобі шкода? Ну мила хоч шматок дай. Ні? Ну давай хоч коробук порожню. Агов! Не знімай мене, я не фотогігієнічний», — каже чоловік на камеру. Його звати Мітя.

«У мене півстіни знесло. Шпалер немає, стіни немає. І що? Та не знімай мене. Бабусю вам приведу мою, вона розповість все, а ви покажіть там, на великій землі, щоб всі знали. То мила хоч даси шматок? », — продовжує він.

Підходить бабуся Миті, вона із задоволенням розповідає, що сталося за ці три роки.
Раїса Миколаївна Бойко, мешканка села Оріхове.

— Кажуть, у вас будинок зруйнувало?

— Влучили під вікно. У 2014-му, 6 жовтня.

— Стіни відбудували?

— Так, цеглу нам дали. Ремонт я зробила капітальний, але так, всередині. Помазали все, але все одно там штукатурка залишилася. Нам 29 листів шиферу дали, а у нас будинок на 4 сім'ї.

Снаряд влучив. І він так і залишився під будинком, сапери приїжджали, забирали його. Один снаряд — прямо в будинок, а інший — 15 кроків, в город. Теж забрали. Там ще один був. А решта так, літали, і шифер піднімався з дахів, цвяхи повитягалися.

— У мене зі страху ноги оніміли, і нічого не допомагає, ні таблетки, нічого.

За коробкою приходить ще одна бабуся — їй 93 роки. На грудях у неї гаманець з яскравою картинкою «Monsters high school». «У самому Лисичанську мені дали, ну, в лікарні. Такий гарний. Завжди з собою ношу », — говорить вона.

Вони кладуть коробки на санки і йдуть однією з двох вулиць до себе додому.

«Ось будинок, куди влучило. Дружина в одній кімнаті була, а чоловік з іншого боку. Він, п'яний, очі відкриває, а вона каже: Валік, у нас вікна повилітали. А він очі відкриває і каже: У нас і даху немає», — розповідає місцевий голова сільради.

Перший раз депутатом він став у 80-ті. Довго працював на шахті і весь час жив в Оріховому. Поки ми їдемо по селу, всі, хто йдуть на зустріч, кивають головами.

Багато будинків вже полагодили, дахи і паркани нові, вікна вставлені, проте, в селі порожньо. «Тут і до війни робити не було чого», — каже він.

Тут мали були відкрити КПВВ (Контрольно пропускний пункт в'їзду-виїзду), але не відкрили. Селище також постраждало. Зараз не стріляють, проте багато військових. На вулицях озброєні патрулі, в будівлі ради, зі зворотнього боку —церква «Еммануїл». Спочатку це був пункт гуманітарної допомоги, потім стали брати дітей. Годували їх, навчали, допомагали одягом.

«Нас боялися, думали сектанти якісь. Ну які ми сектанти? Ми їжу складали, роздавали людям. Потім вже стала церква. Діти сюди ходять, займаються. Сусіди у нас — не всі сєпари, хто референдум організовував, хто ходив на нього. А тепер, у кого не спитаєш, всі говорять: «Я? Я, взагалі, їхав ». Начебто вони і не жили тут», — розповідають в церкві.

На стіні тут висять серця із завданнями для дітей: треба слухати пастиря, не можна кричати і перебивати, треба бути добрим і молитися.

На вулиці о 4 годині вечора вже темно, туман і гірлянди на ялинках. Здається, що це — центр Києва, а не прифронтове село. Тільки відлуння пострілів та вибухів нагадують про геолокацію.

«У нас не курять, не п'ють. Ми допомагаємо. Ми молимося. Чому нас вважають сектантами? Що ми такого зробили?», — каже відвідувач церкви.

У Трьохізбенці посеред селища стоїть церква, а за нею — лікарня. Під час війни церква врятувала будівлю лікарні — снаряди влучили трохи нижче куполів, а самій амбулаторії нічого не дісталося, стіни і дах уціліли.

Пам'ятник залишився, а ярмарку більше немає. Неподалік — школа і дитячий садок «Ромашка», всього — 103 дитини.

«Я б хотіла, щоб було по три або по чотири подарунки. Мама пішла в магазин і ще подарунок принесе », — ділиться школярка Віка.

У дитячому садку подарунків чекали тиждень. Незважаючи на те, що лінія фронту практично за селищем, діти, схоже, взагалі не звертають увагу на те, що відбувається.

Цього року волонтерам вдалося знайти костюми Діда Мороза і Снігуроньки. Тому свято вийшло справжнім.

— Я хочу будинок.

— Я хочу ляльку.

— А я хочу машину.

— А я просто хочу, щоб тато жив не так далеко.

«А тепер я включу музику, і ми будемо співати нашу улюблену пісню», — каже вихователька.

Діти стають навколо ялинки і співають: «В лєсу роділась йолочка».

«А ви приїжджайте до нас наступного року, подивіться, чи подарували нам те, що ми загадали», — говорить один з дітей.

За школою вулиця, яка закінчується блокпостом, далі вже не можна, солдати не пускають, ще 200-300 метрів і окупована територія.

Далі — потрібно їхати до Станиці Луганської. Єдине селище в Луганській області, де є пропускний пункт, через який можна вийти пішки з самоназваної
«Луганської народної республіки».

Станиця — найбільш постраждале від обстрілів селище. Вулиця Чапаєва й околиці зруйновані. Раніше від Луганська до Станиці можна було доїхати за 15 хвилин. Тепер доводиться робити ґак через Щастя і Тепле.

Станиця Луганська намагається жити звичайним життям — люди не помічають дірок в будинках, поламаних осколками парканів і звуки обстрілів вночі. У всіх справи. Особливо багато роботи в лікарні — і до війни вона була великою, а тепер сюди приїжджають з усього району.

На 6 тисяч дітей тут 2 педіатри, одному з яких 80 років. Лікарі сюди їхати не хочуть. Їм пропонують зайняти будь-який порожній будинок і зарплату 3500 гривень. Але бажаючих особливо немає.

Впритул до Станиці Луганської розташовані ще кілька маленьких селищ. Одне з них — Валуйське. Сюди не їдуть великі фонди з гуманітарною допомогою.

У селищі теж є школа. Подарунки роздати в цьому році взялася місцева жителька Ольга. У неї 7 дітей, молодшому — 1 рік, старшому — 7. Вони живуть в старому будинку, в ньому всього 2 кімнати і кухня, прибудована окремо.

У кухні живуть кури і гуси. Діти бігають навколо дерев'яної колоди і грають деталями від бензопилки. За селищем час від часу падають снаряди і влучають у болото.

«Мені вже нічого не страшно. Я всю війну тут пережила. Гірше вже нічого бути не може», — каже Ольга.