Психоневрологічний інтернат, розташований на лінії фронту в Попасній Луганської області, пережив багато.
Його обстрілювали, відтак навіть довелося вивезти хворих. Він змінив трьох директорів, двоє з яких устигли накивати п'ятами в «ЛНР». А мешканців розлучали більш ніж на рік.
Тут є свій «Чак Норріс», спортсмени, свята, а персонал уже забув обстріли, тепер пам'ять про них зберігає лише потрощений паркан і гаражі...
Нині інтернат намагається повернутися до довоєнних реалій: мешканці грають у своїх кімнатах у карти і нарди. Дехто допомагає відремонтувати пошкоджені обстрілами корпуси, а дехто навіть одружується.
Громадське побувало в інтернаті, поспілкувалося з мешканцями і новим директором Олександром Колесником — того ж дня його заарештували за хабар у розмірі 50 тисяч гривень.

Із Сєвєродонецька приїжджаємо за графіком. На годиннику 15:45. Машина впирається у ворота, поруч — кукурудзяне поле. На зубах скрегоче пил блокпостів, що лишилися позаду.

Вулиця Польова, це за Попасною, до лінії фронту менше 5 км. Перед КПП — стоянка.
— Ви до кого-й-то? Тут нікого вже немає, — кричить чоловік у тенісці з індіанськими малюнками, які були модними в 90-х.
Він висунувся з хвіртки, але виходити не наважується. За спиною ховається дівчина.
— Хлопці, пізно вже. Наберіть директора, він усе пояснить.

Телефонуємо. Директор одразу бере слухавку: «Приїжджайте в Попасну».

За півгодини зустрічаємося біля Будинку Культури.
— Нє, нє, нє, сьогодні в інтернат не потрапите. Уже четверта — вечір, усе закрито. Ніхто не працює, — пояснює Олександр.
Виявляється, після 16:00 в інтернаті залишаються лише чергові.
— Приходьте завтра, я все покажу. І інструктаж, — кх-кх, — тобто планірку-нараду проведу, може навіть на обід потрапите, — обіцяє він.

Повертаємося у Сєвєродонецьк. За межами Попасної дороги перетворюються на колажі постмодерністів. Рівний асфальт змінюється клаптиками з травою, із землі стирчать шматки арматури.

Наступного ранку знову під'їжджаємо до КПП. Відчиняє той самий чоловік. За дверима більше не ховається, навіть намагається посміхатися. Замість учорашньої строкатої теніски на ньому піджак.
— Проходьте, ми вас уже зачекалися.

Ідемо територією інтернату. Доріжками прогулюються причепурені мешканці, махають нам руками.

У кабінеті директора нашвидкоруч зроблений «сніданок»: акваріум із цукерками, пляшки з водою і склянки. Роздивляюся: плазма, шафа, теки з паперами. Не надто скидається на робочий кабінет керівника великого інтернату.

— Чим саме цікавитеся? — питає Олександр. — Може, бажаєте поспілкуватися з соціальним педагогом? Або культурним організатором? Може, з головним бухгалтером? Директором по УВЧ або по КВЧ? Або, наприклад, хочете в ЦЧК?
— Мені б, — кажу, — з мешканцями інтернату поспілкуватися.
— Звичайно! Але спочатку краще з соціальним педагогом. Культурним організатором. Головним бухгалтером. Директором по УВЧ або директором по КВЧ. Ну, і завітайте до ЦЧК. Тоді картина буде повною.
Гаразд, думаю, давайте грати за вашими правилами:
— Хто там перший у списку?

Ним виявляється старший соціальний працівник Сергій Лазаренко. У супроводі охорони — пари кремезних санітарів — ідемо до нього в кабінет.

— Я тут давно. Навіть не пам'ятаю вже скільки. А в самій системі ще довше, — з ходу починає пояснювати Лазаренко, — От раніше як було?..
— Як? — питаю.
— А так, що указу про «підхід фахівців» не було...

Із довгої плутаної оповідки розумію тільки, що всім фахівцям став у нагоді указ від 2016 року. На стіл вивертаються докази — підшиті сірими нитками томи. Демонструються зразки з палати мір і ваги — директиви, за якими він доглядає за хворими.
— Хто у вас найцікавіший підопічний? — цікавлюся.
— А ось це — не моя парафія, — запевняє Лазаренко. І чомусь раптом змінює тему. — Я ось, знаєте, евакуацію пам'ятаю.
— Розкажете?
— Троє співробітників у нас загинули. Тут стояла ствольна артилерія, люди під обстрілами ходили на роботу — відсотків 80. Я й не очікував від декого, а вони приходили сюди, годували хворих і доглядали за ними.
Нині тут навколо по полях стільки снарядів. Від «Градів», мінометів. Пережили ми страшне. Коли вивозили людей, автобуси хитало вибуховою хвилею. З персоналу дехто виїхав, не схотів повертатися. Співробітниця відділу кадрів чоловіка втратила, він пекарем працював. Туди снаряд прилетів, 120 міна. Завідуюча господарством утратила онуку.
А кухар — у нас на очах загинула. Ми зупинилися, завмерли і не знали, що робити. Військові кричали: «Хлопці, не стійте, вивозимо, нас зараз усіх тут уб'є».

За словами Лазаренка, Попасна нині — спокійне місто, на вулицях навіть з'явилися діти, іще рік тому таке важко було уявити.
— Зараз ми що можемо, ремонтуємо. Скло, двері, дах криємо. Тому що вже спокійно. Увечері батьки з дітьми вже виходять на вулицю з гуляти, — каже він.

Прощаємося з Лазаренком і повертаємося до директорського кабінету — там уже чекає культурний організатор. Дорогою звертаю в туалет. Один із санітарів прискорюється, заходить слідом і стає під стінкою.
— Робіть, що треба, не звертайте уваги, — заспокоює. — Я просто простежу, щоби ви тут не фотографували.

— Я тут концерти організовую. Їм подобається. Обстрілів не пам'ятаю, мене тоді не було, але ось вони — травмовані. Багато людей, багато доль... — пояснює культпрацівник Ольга Черниченко.
В інтернаті дівчина працює півроку. До нашого приїзду вбралася у вишиванку. Помічаю незграбно, наче вперше, приколотий бейджик.
— Я раніше плакати хотіла. Додому приходила і хотілося плакати. А тепер звикла.

Розповідаючи про інтернат, Ольга часом поглядає на Олександра — ніби звіряється. Насамкінець резюмує:
— Слава Богу, наш директор усього добився, усе зробив, і їжа тепер нормальна, і зарплата.

— Сфоткай мене? Це буде нашою таємницею. Тільки цим не кажи, — чоловік у синьому спортивному костюмі киває на санітарів.
Відтак умощується на дивані й приймає карикатурну позу, наче на світлині 19-го століття.
— Ну ж бо, знімай!

Після всіх ґрунтовних оповідей про плани, рознарядки і таблиці директор нарешті дозволяє прогулятися інтернатом. Супроводжують нас Ольга та все ті ж санітари.

Ідемо темним коридором. Помічаю кімнату, усередині стоять тренажери.
— Тут у нас Серьога займається. Він — качок. Як не прийдеш, на тренажерах висить, — пояснює Ольга.
Серьога з'являється слідом — під'їжджає на інвалідному візку. У нього не працюють ноги.
— Сергію, покажи, як ти тут справляєшся, — усміхається дівчина.
Сергій киває і рушає в бік велотренажера. Трохи незграбної метушні — і він таки видирається на нього. Хапається за кермо, заклякає і дивиться на Ольгу.
— Молодець, Сергію... — зітхає вона.

Я роззираюся. Помічаю, що більшість тренажерів укриті плівкою: судячи з усього, ними ніхто не користується, сама кімната опечатана і відкривається, либонь, під час приїзду комісій. Серьога сором'язливо дивиться на вихователя: «Що не так? Я робив усе, як сказали».
— Ходімо звідси, — Ольга тягне мене за руку. — Ви його лякаєте.

— Коли привезли, я дуже погано ходила. Точніше, зовсім не ходила. Потім зустріла Сашу. Він підійшов до мене і каже: «Можна з вами познайомитися?» — розповідає Світлана.
Вона тут з 2010 року, Саша приїхав ще раніше. Війна розкидала їх по інтернатах, але вони вірили, що знову зможуть бути разом.
— Пам'ятаю, коли її тільки побачив, одразу зрозумів, що більше від неї не відійду. Вона просила води, тому що сама встати не могла. Я приносив, — каже Саша.

До кімнати, де живуть закохані, потрапляємо в супроводі тієї ж свити — пари санітарів. Також долучається директор.

Раптом Світлана дивиться на директора і швидко випалює:
— Нам допомогла наша адміністрація, наш директор, дай бог йому здоров'я, щастя йому. Гарна в нас адміністрація, директор хороший і персонал хороший, раніше було не так. Директори змінювалися. Але зараз усе гаразд, слава богу. І одяг є, ні на що не скаржимося, і харчування хороше!

І повертається до розповіді:
— Ми поки в розлуці були, телефоном увесь час спілкувалися. Повернутися сюди, у Попасну, було нашим бажанням. Тому що це — наш дім. Нині в нас є своя кімната, і ми живемо, як сім'я.
Коли розлучили важко було. Боялися, що інтернат розбомблять, тоді вже й вертатися нікуди буде. Тому весь час телефонували медсестрам, питали: «Ну як там? Цілий будинок?». А нам казали: «Ви обов'язково повернетеся. Треба лише почекати. Перестануть бомбити, зробимо ремонт і повернетеся».

Саша зізнається, кожен день очікування давався йому важко.
— Я казав їй, що треба швидше приїжджати. Ну не міг я чекати так довго. Не хотів там жити. У Кіровограді мені дуже погано було. Навіть згадувати не хочу.
— А я йому по телефону казала: скоро вже повернешся, уже майже не бомблять, ремонт робитимемо. У квітні вони повернулися. Я жила в його кімнаті, була десь дванадцята ночі, я спала вже. Раптом чую, хтось у коридорі каже: «Де моя? Де моя?». І я впізнала його голос. А Сашко забігає в кімнату, обіймається. Такої радості ніколи не було. Після цього вирішили, що більше ніколи не розлучатимемося. Тому що такі випробування — це доля.

Поки спілкуємося, Саша не відпускає Світланину руку.
— Ми разом і у нас свій дім, — посміхається вона.

Знову повертаємося до кабінету директора. Дорогою один з пацієнтів простягає зім'ятий папірець.
— Поставиш, щастя буде, гарантую, — шепоче він і ховається в коридорі. Що там написано, дивитися ніколи. Може ім'я того, за кого треба поставити свічку?

На вулиці спекотно, стовпчик термометра вище 35 градусів. Біля корпусу працює трактор — прокладають водогін. За роботою спостерігають мешканці інтернату. Розваг тут не багато, тому дивитися за трактором дуже цікаво.

— Ми хочемо капремонт робити. Ну і паралельно закуповуємо обладнання. Попередній директор утік у «ЛНР». Той, що до нього був... теж утік до «ЛНР». У них були розкрадання. Останній мав завезти матеріального забезпечення на 500 тисяч, але не доїхало. Де ці гроші зараз — ніхто не знає, — пояснює Олександр.

Відчиняються двері, співробітниця інтернату несе якісь течки, та, побачивши нас, мимрить «ой, вибачте» і швидко йде геть. Директор не зупиняє.
— Нині в нас за списком 129 людей. На місці 97 — інші у відпустці, частина проходять лікування. Багато в кого родичі по той бік залишилися. Деякі пересилають щось. Приїжджають. Але переважно близьких пацієнти не мають. Інтернат спочатку призначався для людей, що мешкають у Свердловську, Красному Лучі, Алчевську. Для тих міст, що на окупованій території лишилися.

Інтернат має своє кладовище, якщо немає родичів, адміністрація організовує похорон.
— Цього року вже шістьох поховали. Це пенсіонери-інваліди. Нещодавно привезли пенсіонерку, а в неї остання стадія гангрени. І що з нею робити? Урятувати її уже не змогли. Тому повністю організовуємо похорон. Приїжджає батюшка, одягаємо, взуваємо, труну надаємо. Нікого ми не ховаємо в пластикових пакетах! Усе робимо по-людськи, як треба.

Наближається обід, час іти до їдальні. Але директор чомусь пручається:
— Ну на що там дивитися? Що ви хочете побачити? Їдять вони, як треба, централізовано. А дивитися не треба.

Умовляння не допомагають, Олександр Колесников починає квапити: мовляв, час відвідування сплив, у нього «термінові справи».
— Ви зрозумійте, ви тут ходите, а хворі думають, ніби щось привезли. А ви нічого не привезли. Нікому. А дехто вважає, що комусь дали, а комусь не дісталося. Потім хвилюються. Хтось перенервує і повіситься. Навіщо мені це треба? І потім у мене справи ще, харчування треба реорганізувати, — каже він і випроваджує нас із кабінету.

Того ж дня посадовця затримали безпосередньо в момент передачі грошей. Прокуратура звинувачює його в тому, що за 50 000 гривень директор комунального закладу обіцяв підвищити ціни на продукти харчування, які поставляються до інтернату одним з підприємців.

Біля лавки у дворі скупчилися жителі інтернату — «Чак Норріс» показує прийоми. Чоловік любить фільми про бойові мистецтва та просто обожнює американські бойовики.
Однак, він не агресивний і під час демонстрації умінь посміхається.