«Бачиш, ген там — чорна гора? Це азербайджанський кордон. З цього місця по нас стріляють. І звичайні автомати, і снаряди, і снайпери», — дід Айказ стоїть посеред помідорів на грядці й показує рукою поперед себе. Позиції азербайджанських прикордонників видно з його подвір'я. Звідси до кордону — не більш ніж півтора кілометри.

Село Неркін Кармірахпюр розташоване одразу на кордоні з Азербайджаном. У перекладі з вірменської назва означає «Червоне джерело». Червоного джерела, одначе, тут ніколи не було. Зате крові пролилося багато.

«Тепер уже більш-менш спокійно, десь рік нас ніхто не обстрілював. А раніше було дуже часто, майже щодня. От у мене є два виноградники. Один із них — за кількасот метрів від кордону, зовсім близько. Великий, чотири сотки! Щоосені збирав 10 тонн винограду. А потім залишив.

Щодня я, мов дурень, приходив на поле, а вони стріляли. Почекав, через деякий час приїхав іще раз — а вони знову по мені стріляють. Пораюся на городі, а потім раз! — Айказ обривається на півслові. — Я подумав: а, до біса все це. Краще я його залишу, ніж буду ризикувати. Уже три роки не був там, страшно туди їхати. Але що вдієш — хочеться жити».

Айказа Варданяна в селі знає кожен. Зрештою, тут усі один одного знають — важко не знати, коли в селі мешкає заледве сімсот людей.

«Мій батько, дід, прадід — усі, кого пам'ятаю, — народилися тут. Іще молодим я їздив на заробітки в Росію, працював там у взуттєвому цеху. Але в 1991-му, коли почалася війна, повернувся в рідний дім до батьків і друзів — не міг терпіти на відстані. Так і залишився».

Крім винограднику, все багатство Айказа — це невеликий город, корова з телям, дві свині й напівзруйнований будинок. Замість шибок на кухонних вікнах — плівка. З-під дірявого даху росте трава. На стінах видно відбитки війни.

«Ось, бачиш, який слід? — чоловік показує на стіну поруч із вікном спальні. — Це кулі долітали сюди навесні 2016 року. Тоді я заставив вікно камінням, щоб не поцілили всередину, поки ми спали».

Зараз у домі тихо. Син, як і колись його батько, вирушив на заробітки в Росію. Донька два роки тому поїхала доброволицею воювати на Карабах. Там і залишилася — працює вчителькою в початковій школі. У будинку живуть Айказ з дружиною.

«Амест-джан, дай щось їсти хлопцям», — гукає до дружини дід. Поки господиня порається на кухні, заходимо всередину, до великої порожньої кімнати. З меблів тут — стіл з кількома кріслами, диван і креденс із книжковою полицею. Айказ помічає наші зацікавлені погляди. «Замолоду любив читати. Тут у мене є Булгаков, Джек Лондон, Дюма... Класика».

Усередині будинок виглядає не краще, ніж зовні. Кожен міліметр облущених стін, кожна шпарина збитої із грубих дощок підлоги, кожна подерта ряднина — здається, абсолютно все тут просякло вогким запахом цвілі. Якби забрати меблі, від погребу інтер'єр відрізнявся б хіба що наявністю вікон.

Амест ставить на стіл смажену картоплю й квашені овочі. Її чоловік дістає надпиту пляшку з шовковичною самогонкою, наливає в горнятка, які пахнуть коров'ячим молоком.

«Тут краще, ніж у місті. Там нічого робити. А тут я відчуваю себе господарем. Ну, за знайомство!»

У 90-ті майже всі будинки в Неркін Кармірахпюрі були зруйновані. Після закінчення активних бойових дій деякі хати відновили, однак багато будівель донині в руїнах. Найбільше — на центральній вулиці, сюди гатили найдужче. Нині тут зовсім тихо, а тоді, кажуть, було справжнє пекло.

«Глянь, зруйнований будинок, — показує дід Айказ на залишки бетонних стін. — Сюди вдарили «Градом» — одразу трьома снарядами. І наступні будівлі зруйновані, і ті, що за ними, теж...»

Чоловік крокує мертвою вулицею й розглядає, що залишилося від будинків. Розвалені стіни ховаються за високими бур'янами — вже понад 20 років тут нікого не було. Але в пам'яті Айказа ці місця ще живі: тут мешкав Рафік зі своєю дружиною; тут, де брама посічена осколками на решето, жив покійний Зограб; а там далі — Арам, дім якого гасили всім селом, але так і не врятували. Відтак Арам виїхав і більше не повертався — щоб не засмучуватися.

Будинок діда Айказа також постраждав — бомба повністю зірвала покрівлю. Коли прилетів снаряд, удома нікого не було. Про біду господарів повідомили сусіди, сказали «маєте щастя!». Усі будинки обстрілювали, а от опинитися в цей час не вдома пощастило не кожному.

Але навіть під час найактивніших боїв, коли щодня в село прилітало близько сотні снарядів, Айказ і Амест нікуди не виїжджали. «А куди поїдеш, на кого залишиш господарство? — знизує плечима дід. — Я тоді захищав свої дім. Та й не тільки його, але й батьківщину. А батьківщина починається з села — правильно ж? Ти ніби воюєш за своє село, але насправді — за цілу Вірменію».

Деякий час крокуємо мовчки. Айказ поринає в роздуми — мабуть, добирає правильні слова російською, які він інколи забуває. Потім зненацька продовжує.

«Війна є війна: на ній цукерок не роздають. Там людей убивають. Її хочуть хіба ті, хто на ній збагачується. Вони навпаки її ще більше розпалюють. Продають зброю, біс його знає, що ще — заробляють на цьому. Але коли наша держава буде заможною, а армія сильною, тоді війни не буде. Нас тоді будуть боятися. Маю надію, що після революції нова влада зміцнить країну й принесе мир. Я б цього дуже хотів».

«Пєтя! Пєтя! — чоловік гукає бичка, який розлігся посеред подвір'я. — От бешкетник, ліг перед порогом! Але що зробиш — це його рішення. У нас тепер вільна країна! І він теж хоче жити вільно — де хоче, там і лежить».

Десь з-поза дому починають рохкати свині — пора годувати. Айказ одягає рукавиці, бере жмут кропиви й починає нарізати. Додає пшона й перемішує все це з водою. Можна їсти.

«Спершу ми не думали, що все може так перевернутись, і що Нікол Пашинян так усе розворушить. Але іншого виходу просто не було — або пан, або пропав. І колишня влада це також розуміла».

Протягом Оксамитової революції дід Айказ не їздив в Єреван — не мав на кого залишити господарство. На городі страйк не оголосиш. Утім, щодня спостерігав за подіями по телевізору, дзвонив до доньки й друзів, які тоді були в столиці, — переживав разом із усіма, хто протестував і творив історію.

«Коли Серж Саргсян подав у відставку — в мене було свято! Коли він сказав: «Я помилився, Пашинян був правий», мені це ну ніяк не вкладалося в голові. Я не міг у це повірити. Тоді я танцював. Я в житті ніколи не танцював, а в цю мить почав танцювати», — Айказ аж сяє, згадуючи той день. 23 квітня 2018 року для більшості вірменів стало національним святом. Однак, у Неркін Кармірахпюрі були й такі, хто не підтримував революцію.

«Дотепер тут є люди, незадоволені змінами — вони хочуть, щоб усе залишилося, як раніше», — чоловік киває в бік сільської крамниці. Там сидять чоловіки, які, голосно лаючись, увесь день грають у карти.

«Усюди є люди, які хочуть зробити щось у темряві. Якщо довкола темно, то це для них — о! — старий піднімає великий палець догори. — Якщо є можливість украсти, ошукати когось — то для чого їм Пашинян, який каже про те, що треба жити чесно? Такі люди не вміють жити справедливо — для них Саргсян і попередня влада були набагато кращими».

Гуркіт червоних «Жигулів» діда Айказа відлунює селом. Лише Богу відомо, як машина досі тримається на ходу. Здається, що грюкнеш дверима трохи сильніше — й авто розсиплеться на дрібні запчастини. Утім, їх у «Жигулях» і так залишилося небагато. Задніх сидінь немає, шар пилюки на спідометрі, схоже, товстіший за саме скло, а в даху — дірка від кулі, заклеєна скотчем. Авто треба заводити дротами, а двері притримувати рукою, щоб не відкрилися на ходу. І все ж, машина якось їде.

Транспорт, який настільки органічно вписувався б у картину села, годі й уявити.

Ми з Айказом їдемо на один із двох його виноградників — той, який він продовжує доглядати. На покинутий, попри вмовляння, старий їхати не хоче — каже, що там небезпечно.

Піднімаємося на пагорб, звідки видно сусіднє азербайджанське село. Дві країни розмежовує невисокий паркан — за ним починається мінне поле.

— Кому треба ця війна? Ніхто її не хоче. Думаю, сьогодні азербайджанці так само вважають, що нікому війни не треба. Я в тому селі не був і ні з ким не говорив. Але вони теж люди, і теж, мабуть, страждають. Не думаю, що є хоч одна людина, яка живе на кордоні й не хоче миру.

— Ви готові простити азербайджанців заради цього?

Чоловік опускає додолу очі.

— Так. Вони мені вороги, але якщо для миру треба буде прощення — я готовий, щоб вони навіть жили зі мною в одному селі.

Коли приїжджаємо до виноградного саду, сонце вже починає сідати. Айказ пробує виноград, прицмокує — ще не стиглий. «Ех, а скільки в іншому саду пропаде! Шкода було його залишати — не те слово. Не хочу навіть уявляти, тільки засмучуюсь сильніше».

Ідемо поміж кущами. Айказ згадує радянські часи, і як разом з азербайджанцями служив в армії. Згадує, як раніше можна було вільно ходити в сусіднє село. Говоримо про війну й минуле, про те, що складно забути страх і біль, і про те, що наступне покоління, мабуть, до всього цього буде ставитися зовсім по-іншому.

— Як думаєте, коли настане мир?

Чоловік зриває грубе листя винограду. Перебирає між пальцями, відриваючи клаптик за клаптиком. Дивиться за обрій і довго мовчить.

— Не знаю. Війни, може, не буде. А мир… Він настане тоді, коли я знову зможу піти на той виноградник. От тоді я знатиму, що для мене настав мир.