Подорож до центру протистояння іракської армії та ІДІЛ починається з околиці Ербіля, столиці іракського Курдистану. Ми селимося в найменш помітному готелі: на в'їзді немає вказівника, а всі будівлі — не вищі одного поверху.
— Це найбезпечніше місце в Ербілі, — каже Віра Миронова, дослідниця Балфер-центру науки і міжнародних відносин при Гарварді.
З вікна готельного будиночка видно резиденцію Масуда Барзані — президента Курдистану. Навколо неї — зелені пагорби, на яких пасуться стада овець. Саме тут Миронова 21 жовтня 2016 року дізналася з новин про те, що бойовики ІДІЛ захопили готель у Кіркуку — відразу після початку операції по звільненню Мосулу.
— Готелі для іноземців, як правило, найвищі в місті і розташовані поряд з адміністративними будівлями, — пояснює Миронова. — На останніх поверхах готелів ІДІЛ саджає снайперів. Так бойовики отримують контроль над урядовими об'єктами. До того ж, поряд з місцями, де живуть іноземці, бойовики влаштовують теракти з suicide attacks (машини, в яких закладена вибухівка, — ред.).

За виїздом з Ербіля починаються курдські блокпости. Ці території курди вважають історично своїми, хоча офіційний кордон Курдистану закінчується раніше. Окрім курдів, деякі будівлі тут займають місцеві добровольчі батальйони. Їх називають загальним словом Hashd. Це парамілітарні об'єднання під контролем іракського МВС, що складаються з шиїтів, сунітів і християн. Вони були створені в 2014-му році для боротьби з ІДІЛ.

Під час військової операції основні мости міста були зруйновані. В західну частину Мосула, де тривають бої, потрібно діставатися, об'їжджаючи через тимчасові переправи.
За одним із мостів, у приватному будинку, який раніше займали бойовики ІДІЛ, розміщується база внутрішніх військ швидкого реагування іракської федеральної поліції.
На сходах біля входу — колекція снарядів. Навколо них кружляють місцеві діти — вчаться розрізняти калібри.
— Ми зносимо їх сюди з передової, — пояснює сапер.
В руці військового — рожевий смартфон. Мимохідь сапер зауважує, що на передових позиціях нічого зачіпати не можна: ІДІЛ, відступаючи, залишає побутові речі, нашпиговані вибухівкою.

Кус-кус з м'ясом, варені яйця і паляниця — так виглядає сніданок військових. Після нього солдати вирушають на передову. Нас беруть із собою — показувати свої успіхи. І, як з'ясовується, частково їх прикрашати.
— Вам пропонують зробити фейкове інтерв'ю, — повідомляє нам перекладач Азад. — У підрозділі є колишній журналіст, якого поранили під час боїв. Тепер він носить форму і представляється військовим.
Ми зустрічаємо його трошки пізніше. Ціпок, темні окуляри — осколки розірваної міни позбавили чоловіка зору. Він святкує день народження. Військові підносять йому торт, співають «хеппі бьоздей ту ю» і запускають феєрверки. Головний подарунок чоловікові роблять журналісти курдського телеканалу Rudaw, — вони беруть у нього інтерв'ю, як у військового.

Зараз лінія фронту простягається заможними кварталами західного Мосула. Там постійно лунають автоматні черги і вибухи. Неподалік чути авіацію. Незважаючи на все це, частина місцевих вирішила не покидати своїх домівок.

На першому поверсі сусідньої з будинком сестер будівлі розмістились військові. На другому живе молода сім'я: Рамзі Казен, його дружина Нур Фадель Шалан і двоє маленьких дітей.

До війни Рамзі розвозив курятину в іракські міста. У 2014-му відкрив у західному Мосулі магазин жіночого одягу. Через 10 днів його закрили бойовики. Зараз сім'я живе тільки за рахунок допомоги іракської армії. Молодшій доньці сім'ї Казен дев'ять місяців. Вона народилася у той час, коли місто контролювали бойовики ІДІЛ.
— Ми хотіли назвати її Мірною, — каже Рамзі. — Але в ІДІЛ були проти, мовляв це християнське і єврейське ім'я.
Бойоговики вимагали, щоб дитині дали ім'я Наба, в перекладі з арабської — звістка. Так називається щотижнева газета, яку випускає «Ісламська держава».

У пологовому відділенні лікарні, в якому лежала Нур, було чимало жінок, які підтримували бойовиків. Усі вони, згадує дівчина, називали своїх новонароджених дітей іменами шахідів — загиблих емірів «Ісламської держави».

Вузенькі вулиці, де-не-де перекриті обривками колючого дроту. Будинки мармурового кольору, обгорілі й зруйновані. Волонтерські пункти роздачі води. Безкінечні блокпости іракської армії. Поодинокі перехожі. Пара нашвидкоруч встановлених шкіл і дрібних продовольчих магазинів. Східний Мосул звільнили 27 січня, але досі він має такий вигляд, ніби бої в ньому завершились кілька днів тому.

Один з районів східного Мосула контролює підрозділ «самооборони» при Міністрерстві оборони Іраку. Штаб розміщений в будинку, у якому раніше бойовики виготовляли вибухівку для автомобілів-смертників. Командир Омар приймає нас у невеликій кімнаті. Замість диванів тут накидані матраци у кілька шарів, на столі — безлад з паперів та фотографій. На табуретах — пляшки з водою, попільнички і чай. В кімнату раз за разом вриваються офіцери і щось доповідають Омару. Один з них показує відео, зняте бойовиками. На ньому кількох полонених чоловіків підривають в автомобілі. — Чоловік на відео — мій брат, — пояснює військовий. — Вони його просто взяли і підірвали. Ось проти таких людей ми і воюємо.

Мотивація добровольців — воювати проти тих, хто вбивав і ґвалтував їхніх родичів, друзів, знайомих. Для багатьох це ще й спосіб перейняти досвід ведення бойових дій від тих, хто навчався в американців. Абсолютна більшість іракських військових — молоді люди 20 — 30 років. Вони пам'ятають війну в Іраку, яка почалася в 2003-му році, їхні сім'ї зачепила економічна криза, яка досі триває.

Добровольці пишаються своїми пораненнями. Один з тих, хто заходили до нас у кімнату, демонструє травми: на правій руці в нього не рухається підмізинний палець. Ліва рука майже не згинається в лікті.
— От саме цією рукою я вбив ІДІЛівця, — гордо каже військовий. Омар, його командир, зізнається, що не зважаючи на те, що східний Мосул звільнений, небезпека ще не минула. Чверть нинішнього населення території, пояснює він, — це переселенці з західної частини міста і зруйнованих районів східної.
— Багато з тих, хто сюди переїхав, маскуються під біженців, а насправді підтримують ІДІЛ, — каже Омар. — А ще тут багато дружин бойовиків і їхніх дітей.
— Що ви з ними робите? — запитую.
— Нічого. Тримаємо на контролі, не більше. Ну а що ми можемо зробити?

Тунелі з'явилися ще в ті часи, коли ІДІЛ тільки зайшов на територію Мосула. Як правило, вони простягаються глибоко під будинками і ведуть до виходів на вулиці, щоб в разі чого можна було втекти. У домі, який нам показують військові «самооборони», тунель виритий у внутрішньому дворику. Його ІДІЛівці використовували також як склад зброї. Поряд з тунелем — таємний вихід у стіні до сусіднього двору. Іракські військові, як правило, залишають тунелі в тому ж вигляді, в якому виявили.

До кімнати знову заходить офіцер. Передає Омару якісь папки. Офіцера звуть Алі. Він просить його не знімати. Пояснює це тим, що він надто відома для ІДІЛ особистість.
Доки командир вивчає документи, він вмикає мені аудіозапис телефонної розмови. У ній, за словами Алі, бойовик ІДІЛ повідомляє, що коли «Ісламська держава» повернеться в Мосул, усі солдати іракської армії будуть «прощені». Всі, крім Алі.
— Я просто вбив надто багато ІДІЛівців, — пояснює військовий. Алі вважає, що звільнення Мосула — ще не кінцева перемога: бойовики будуть повертатися.
— В Іраку корумповані правоохоронні органи і суди, — каже військовий. — ІДІЛівців відправляють до в'язниці — переважно в Багдад і Насирію. — Їх випускають за гроші. Місцевим бойовикам це обходиться у 25 доларів. Ціна для емірів — 6 тисяч. Вони потрапляють до в'язниці, а потім просто «зникають».
Військовий називає цифри: за час операції за хабарі з в'язниць «випарувалися» приблизно 200 бойовиків.
— Тому їх краще одразу вбивати, — робить висновок Алі.

Наступного дня ми дістаємося до великого табору для переселенців у Хазері. Він розташований між Мосулом та Ербілем. Засмість будинків тут — просторі білі намети. В кожному з таких може розміститися родина до 10 людей. Зараз вони стали тимчасовим житлом для 200 тисяч переселенців.

Табір фінансують кілька міжнародних гуманітарних організацій — іракський і катарський «Червоний Хрест», USAID, Unicef. Вони закуповують для біженців воду, їжу і гігієнічні засоби. Переселенців сюди спрямовують централізовано після того, як їх «перевіряють на тероризм» у фільтраційному центрі Мосулу.
Більшість з них проживають тут з осені 2016-го року. Вони не мають змоги повернутися додому — їхні будинки зруйновані, а переїхати в будь-яке іракське місто, щоб почати нове життя, не дозволяють фінанси.
— Ми втратили все, — розповідає переселенка Амір. — У мене жахливий стан, щиро кажучи. Ми не отримуємо жодних виплат від держави і не можемо нормально жити.
Під час військових дій у східному Мосулі Амір втратила молодшу дитину. Зараз вони з чоловіком виховують сімох дітей.

Суспільне життя табору ведеться поряд з бетонними блоками, на яких встановлені баки з водою. Біля них чоловіки під сигарети і чай обговорюють політику, а діти граються в хованки.

З табору переселенців ми їдемо на броньованій машині швидкої допомоги. Разом з групою іракських журналістів нас везуть на передову — в музей Мосула. У ньому були зібрані експонати, що розповідають про історію Ассирійської імперії, одним із центрів якої в кінці I тисячоліття до нашої ери був Мосул.
У 2014-му році бойовики «Ісламської держави» заявили, що музейні скульптури порушують закони шаріату і пропагують ідолопоклонство. Вони знищили більшість з них, а потім — і руїни стародавнього месопотамського міста Нимруд на південному сході від Мосула.
— ІДІЛ зробив з музею базу. Тут зберігалася вибухівка, а в архівних приміщеннях вони обладнали видавничий центр, — каже Мехді Вейсхан, капітан федеральної поліції.

Накрапає дощ. Через кілька хвилин після його початку лунають перші вибухи. Військові пояснюють: ІДІЛ обстрілює музей з мінометів. Виявляється, іракська армія контролює територію тільки з одного боку. Інша частина музею, як і раніше, залишається за бойовиками. Майже на годину ми опиняємося заблокованими в обстрілюваному приміщенні. З музею повертаємося з втратами: машина зрешечена осколками міни, один солдат поранений.

— Якби в Мосулі не йшли зливи, місто, швидше за все, вже б звільнили, — пояснює Віра Миронова. — Дощ — це ідеальна погода для ІДІЛ.
За п'ять місяців Іраку з підтримкою сил коаліції вдалося звільнити 90% міста. Але найскладніше — поставити крапку. Ключову роль у наближенні перемоги відіграє погода. Армійські дрони, які націлюють винищувачі, безсилі перед дощем. Саме в таку погоду бойовики починають мінометні обстріли, не боячись авіації. ISIS weather — так тепер в Мосулі називають дощ.
Краща погода для ІДІЛ — це ще й відповідна погода для вимушених переселенців. Припинення повітряних операцій дозволяє людям, що живуть під обстрілами, покинути зруйновані будинки і потрапити в табір. Для багатьох це останній шанс не загинути від голоду.

На територіях, які залишаються підконтрольними «Ісламській державі», місцевим жителям заборонено покидати місто.
— ІДІЛ оголосила, що кожного, хто спробує втекти, розстріляють снайпери, — розповідають переселенці. Деяким вдалося вийти через тунелі під будинками, але це швидше виняток.
Під час зливи люди проходять пішки кілька кілометрів до станції Азба Саджер, розташованої на трасі Мосул-Багдад. Це перший перевалочний пункт для тих, хто вирішив тікати від війни. Його тут називають «брудним»: станція розташована посеред пустки, де немає ані асфальту, ані настилів. Дощ перетворює землю на в'язку рідину.
Під час негоди цей конвеєр практично не зупиняється: щодоби сюди добираються 2 — 3 тисячі осіб.

При нас співробітники станції ідентифікують, за їхніми словами, двох членів ІДІЛ, які намагалися покинути Мосул під виглядом біженців. Говорити з ними журналістам заборонено. Зате військові проводять із затриманими ґрунтовну і — про це не прийнято говорити — жорстку розмову з застосуванням сили. Після перевірки бойовики відправляють з конвоєм до в'язниці.

Дощ закінчується. Ми повертаємося в західний Мосул. На трасу з вулиць одного зі зруйнованих кварталів звертають поодинокі легковики. Один з водіїв, побачивши нашу камеру, дістає пістолет.
— Знімай, знімай! — регоче він і розмахує зброєю. Пара військових, які патрулюють трасу, не звертають на нього уваги.
На дорогу до нас виходить жінка. На вигляд їй близько п'ятдесяти. На носі — окуляри, накидка не закриває обличчя. Жінка звертається до нас гарною англійською. Дізнається, що ми з України, і починає плакати:
— Господи, спаси вашу країну. Мені так шкода, що у нас і у вас триває війна. Моя мати довго хворіла, і ми не виїжджали. А сьогодні вона померла. Але я все одно чекаю, коли наша країна нарешті буде вільна, а війна закінчиться.