З часів анексії більшість українців тимчасово втратили можливість відвідувати головну курортну зону — південний берег Криму. ПБК був популярним і серед жителів сусідніх країн. Адже, окрім нескінченних пляжів і гір, десятків міфів і легенд, що ними просякнутий чи не кожен клаптик прибережної смуги, півострів міг похизуватися кількома масштабними фестивалями на кшталт "Казантипу" та "Джаз Коктебелю". Багато туристів любили ПБК через ностальгію і дешевизну (хоча часто й уявну).

Уже третій поспіль сезон Затока, Залізний порт, Чорноморськ та Лазурне в прибережній зоні Одеської, Херсонської та Миколаївської областей, заміняють українцям південне узбережжя. Чи стануть вони новим Кримом? Чи запропонують альтернативу? Журналіст Громадського Кутепов і Продюсерка Ксенія сіли в автомобіль і відвідали кілька найпопулярніших курортів трьох українських областей, щоби з'ясувати, хто і чому там відпочиває.

Село Санжійка в Одеській області — це колишня військова база. Занедбаний маяк серед соняхів, придорожна пилюка, таблички «Сдаю жилье» на кожному подвір'ї та обрив, яким починається широка пляжна смуга. Санжійка — маленьке село, типових курортних розваг тут немає.

Більшість туристів отаборюються з наметами на узбережжі. Саме за таким відпочинком приїжджають у Санжійку.

— Ви що зазвичай у готельному номері робите? Тільки ночуєте, — каже туристка з Києва. — Це можна робити і в наметі.

У обвішаних рушниками кущах миються. Споруда, що скидається на вагончик будівельників — це туалет. Але місцеві примудряються заробляти навіть на таких спартанських "зручностях".

— Іще кілька днів тому туалет був безкоштовним, — скаржиться студент Саша. — Але в суботу масово почали приїжджати туристи і з'явилася табличка — 2 гривні.

У Санжійці можна орендувати і кімнату. Ціна помешкання близько 150 гривень (6 $) і залежить від наявності «зручностей» — у деяких будинках немає гарячої води або туалет на вулиці.

Вирішуємо тут не затримуватися і рушаємо далі. На імпровізованій парковці бачимо авто з білоруськими номерами.

— У Крим їхати довше, тому вирішили відпочити тут, — пояснює сімейна пара з Мінська, — Та й ціни тут наразі не європейські.

Білоруси не єдині іноземці, що приїхали відпочивати саме на це узбережжя Чорного моря. Дорогою до Затоки бачимо десятки автівок з білоруськими та молдавськими номерами. А на самому під'їзді до Затоки нас обганяє польський «Фольксваген». Утім, майже одразу зупиняється — перед в'їздом затор. У Затоці аншлаг.

Що, загалом, не дивно. Це один з найпопулярніших курортів Одеської області. Наскільки саме, розуміємо, коли виходимо на пляж: із самого ранку він ущент забитий відпочивальниками.

Навколо — дитячі атракціони, кафе, «човники» із сосисками і рапанами. Ціни київські. Коротше кажучи, Затока скидається на великий різнокольоровий пазл або строкатий персидський килим.

Селимося в пансіонаті. Номер коштує 1400 гривень (55 $), але сторгувалися за 800 (30 $). Власниця житла пояснює: «У нас не сезон». Обираючи помешкання, варто пам'ятати, що Затоку перетинає залізниця — якщо невдало оселитися, усю ніч доведеться слухати романтичний шум проїжджаючих потягів.

Кидаємо речі і виходимо повечеряти. Швидко з'ясовуємо, що з харчуванням тут складніше, ніж з житлом. Знайти заклад, де б «ціна дорівнювала якості», вийшло не одразу.

— Чебуреки, королівський лагман, плов! — кричить зазивала біля кафе на набережній.
Сідаємо.
— Два чебуреки, будь ласка.
— Закінчилися.
— Але ви ж їх рекламуєте...
— Знаєте, приходьте об 11 ранку — насмажать свіжих.

Утім, знайти рикшу насправді неважко — вони тут усюди. Їхня гучна поява на набережній — щовечірня місцева розвага. Відпочиваючим подобається.

— Я бував і в Іспанії, і в Греції, але це геть інше, — пояснює підприємець Ігор. — Закордон ти їдеш за сервісом, а тут люди душевні, відпочинок нормальний. Одне слово, народ інший.

З батута в небо із зойком злітає дитина. Чується постріл пляшки шампанського з бару навпроти. Трохи далі на сцені кафе розспівується артист. Цигарковий дим змішується із запахом шашликів. Вітер розносить узбережжям сміття з переповнених баків.

«... медведь руками поедает сладкий мед — мы смотрим на него и между нами тает лед...» — повз пролітає ще один рикша.

— Але тільки ось людей якось забагато ... — роззирається наш співрозмовник.

Повертаємося в пансіонат — завтра вранці їхати далі.

Раніше це був Іллічівськ Одеській області. Але торік у житті міста відбулися дві надважливі події. По-перше, Іллічівськ після декомунізації став Чорноморськом. По-друге — сюди переїхав головний фестиваль Криму — Коктебель Джаз Фест.

Окрім музики, Чорноморськ запропонує відвідувачам фестивалю, який відбудеться восени, численні вагончики з «ароматними» стравами, білий пісок, більш-менш чисте море. Це майже всі тутешні принади.

— Зазвичай я відпочиваю в Європі, — зізнається Марія. У Чорноморськ вона приїхала з Молдови. Відпочивають компанією з шести чоловік. — Просто цього разу не знайшлося нікого, хто полетів би зі мною до Італії або Чорногорії.

Чи можна порівняти цю частину Чорноморського узбережжя з Кримом? Марія каже, їй зробити це складно — на півострові вона бувала нечасто. Море і ландшафти відрізняються, резюмує вона, сервіс і загальна атмосфера — аж ніяк.

Протискуємося крізь ряди вішалок з шубами — «Турецька ярмарка-розпродаж». «Візьміть банани — усього по 38 гривень», — чується зусібіч. Обминаємо сумну дівчинку, якій посеред вулиці плетуть косички. «Группа Фристайл. Легендарные хиты!» — завважуємо афішу. Руки майстра затягують волосся дівчинки морськими вузлами. У волоссі з'являються салатові пасма. Батьки усміхаються. «Пахлава медовая!». Пробираємося повз прилавки із сувенірами. Ми в Коблево. Так тут виглядає дорога до пляжу.

Коблево — курорт молодіжно-сімейного відпочинку. Вибір нічних клубів ширший, ніж у Затоці, чимало розваг для дітей. Як-от — заробляти свої перші гроші.

— Я працюю з 9 до 11:30 на атракціоні «Лабіринт». Уже четвертий рік. Мені 12. Приїхав із мамою, знайшов роботу, — розповідає 12-річний Кирило.
Він отримує 50-80 гривень на день. Але каже, що «нормальний бізнес» починається десь зі ста. Чи хочеться йому просто відпочити? Зізнається, що саме тут — ні.

Натомість молоді тут подобається. Ближче до вечора заповнюються бари, відтак більшість публіки опиняється на танцполах нічних клубів.

— Бесарабське вино будете? — махають нам пластиковою пляшкою хлопці, які сидять на березі коло наполовину здутого «банана», — Знамените!

На жаль, ми не можемо скласти їм компанію — мусимо рухатися далі.

На перший погляд час тут зупинився десь на початку 1990-х, коли радянську міську архітектуру намагалися прикрашати «під захід». Саме так виглядає головна алея Скадовська, яку завісили різнокольоровими парасольками.

За драйвовим відпочинком сюди точно їхати не варто. Скадовськ — місто дітей і бабусь. Море тут тепле і мілке. Крок — медуза. Наступний — іще дві. Далі — слизькі водорості. А потім знов медузи. І водорості. За 20 хвилин такої прогулянки нарешті стає десь по шию.

Тих, хто вертається з моря, зустрічають продавці типового пляжного набору: креветок і пахлави. Перекус і знову півгодинний захід у море. Здається, тут це єдина курортна розвага.

Не затримуємося — рушимо далі.

Ніякого порту тут зроду-віку не було. Узагалі це маленьке село — дві вулиці та набережна. Та на ній — справжній фуд-фест. Продають усе: від чебуреків до тортів. Місця мало, гуляти тісно. Щоби дістатися до пляжу, треба протиснутися крізь натовп. І лише для того, щоб потрапити в іще один — уже на пляжі з брудним морем.

— Медузами кидаємося, як сніжками, — хваляться Сергій і Яна.

«Гра в зиму» обходиться їм по 2300 гривень на день на кожного. Саме стільки пара заплатила турагенції міста Лубни (Полтавська область) за путівки. Приблизно стільки ж вартує день на турецькому курорті середнього класу.

— Нас загалом усе влаштовує, — запевняють вони. — Це ж певна естетика, яку на європейських курортах годі й шукати. Та й добиратися зручніше — просто зриваєшся з місця і їдеш на тиждень на рідне море.

Селимося у «VIP-зоні» Залізного Порту — на першій береговій лінії. І весь вечір про це шкодуємо. Популярні хіти волають з кожного бару і клубу. Клуби тут недешеві, тому більшим попитом користуються заклади з умовно живою музикою (це коли співають під фонограму з ноутбуку).

Репертуар — нестаріючі «шлягери». Переважно російські. «Владимирский централ, ветер северный», — тягне жіночий голос і відлунюється узбережжям. На передостанньому куплеті нарешті засинаємо.

— Тут грає певна ностальгія. Це частина піонерського минулого, є радянські привітність і безпосередність, яких в Європі немає. Їдемо потягом з друзями, ділимо на всіх якусь курку. А там (в Європі) кожен жуватиме свій бутерброд і не відкриватиме душу, не ділитиметься проблемами і не даватиме порад, — пара пенсіонерів — Збігнєв із Польщі та Олена зі Львова — наступного ранку пояснюють, навіщо приїхали відпочивати саме сюди, на чорноморське узбережжя України.