Анастасія Канарьова, Богдан Кінащук
(Не)такі як ми
Як роми із зони АТО вимушено стали кочівниками
В Україні - близько 50 тисяч ромів. Частина з них компактно проживала на Донбасі та в Криму, а тепер стали вимушеними переселенцями.
За даними Інституту соціології НАН України, роми є однією з двох національностей, яких українці не хочуть бачити в країні взагалі (друга - чеченці). Ці люди, які до війни звикли до осілого способу життя, переїздять з місця на місце у пошуках закутка, який би вони могли назвати своїм домом.
Як це - бути переселенцем-ромом в Україні - з'ясовувало Громадське.
За даними Інституту соціології НАН України, роми є однією з двох національностей, яких українці не хочуть бачити в країні взагалі (друга - чеченці). Ці люди, які до війни звикли до осілого способу життя, переїздять з місця на місце у пошуках закутка, який би вони могли назвати своїм домом.
Як це - бути переселенцем-ромом в Україні - з'ясовувало Громадське.
- Синку, де білі шкарпетки? – жінка з темним, зачесаним у хвіст волоссям, метушиться у маленькій кімнаті, захаращеній радянськими меблями. Вона витягла з шафи хлопчаковий костюм-трійку та білу сорочку з короткими рукавами, розклала їх на канапі.
– Де ж поділися ці шкарпетки?
Смаглявий хлопчик років шести зі скуйовдженим, щойно вимитим волоссям вибігає з ванної кімнати та приєднується до пошуків.
- Вони отам, мам! – малий заглядає під шафу.
- Ну і як їх тепер дістати? Я ж сама цю шафу не відсуну, – зітхає жінка. – Грець з ними, вдягнеш чорні.
– Де ж поділися ці шкарпетки?
Смаглявий хлопчик років шести зі скуйовдженим, щойно вимитим волоссям вибігає з ванної кімнати та приєднується до пошуків.
- Вони отам, мам! – малий заглядає під шафу.
- Ну і як їх тепер дістати? Я ж сама цю шафу не відсуну, – зітхає жінка. – Грець з ними, вдягнеш чорні.
Галина збирає Вову на ранок в дитячому садку. Це його останній день там, далі – літні канікули та перший клас. Вона одягає його в найкращий одяг, чіпляє на комірець краватку-метелик, взуває його в лаковані черевички.
– Ти диви, Вовка – як наречений! – каже його бабуся. Хлопчик постійно всміхається та зовсім не соромиться камери.
В Подвірки під Харковом Вова переїхав зі Стаханова. Там, на Луганщині, велика ромська родина жила у власному будинку. Але потім почалася війна, Стаханів опинився під контролем бойовиків т.з. «ЛНР». Галина разом із чотирма малими дітьми й старенькими дядьком та тіткою змушені були тікати. Батько дітей залишився в Стаханові, бо має там ще одну сім'ю.
- Чоловік не поїхав з нами, йому там краще. А я, в першу чергу, мама. І я піклуюся про своїх діток, – каже жінка.
У Галини бліда шкіра та світлі зелені очі, зовнішність нетипова для ромки. Окрім Вови в неї ще двоє дочок – Регіна й Ілона, та старший син Рустам, який страждає на легке відставання у розвитку.
В Подвірки під Харковом Вова переїхав зі Стаханова. Там, на Луганщині, велика ромська родина жила у власному будинку. Але потім почалася війна, Стаханів опинився під контролем бойовиків т.з. «ЛНР». Галина разом із чотирма малими дітьми й старенькими дядьком та тіткою змушені були тікати. Батько дітей залишився в Стаханові, бо має там ще одну сім'ю.
- Чоловік не поїхав з нами, йому там краще. А я, в першу чергу, мама. І я піклуюся про своїх діток, – каже жінка.
У Галини бліда шкіра та світлі зелені очі, зовнішність нетипова для ромки. Окрім Вови в неї ще двоє дочок – Регіна й Ілона, та старший син Рустам, який страждає на легке відставання у розвитку.
Всі діти ходять до школи. У Подвірках сім'я винаймає трикімнатну квартиру. Скромну, без ремонту, але світлу й дуже чисту.
За житло Галина платить сама, з переселенських виплат. Влітку це близько 2,5 тисяч гривень на місяць, взимку – вдвічі більше. Це важко, проте знайти житло дешевше для великої сім'ї тут складно.
- Це найдешевша квартира, яка тут є. Сусіди трохи поглядають з осторогою, що ми роми, що я одна з дітьми. У них виникають різні питання… Але ж ми нічим не відрізняємося від інших! – розповідає Галя.
В школі дітей ображають, дражнять, називають циганами. Інші батьки не в захваті від того, що у класі з'явилися роми.
– Ми, переселенці, як були тут чужинцями, так і зостанемося.
Проте не упередження з боку селян бентежать жінку. Часом вона не має, чим годувати дітей. Взимку, коли за помешкання та опалення доводилося віддавати більше 5 тисяч, виживали за рахунок гуманітарної допомоги, харчувалися одними макаронами. Галя про це не розповідає. Дізнаємося від її дядька-пенсіонера. Це сивий чоловік у кумедній гавайській сорочці. Втомлений, але по-доброму іронічний.
Подвірки – невелике село, тут і місцевим роботи бракує. Більшість людей працюють у Харкові, до якого звідси дві автобусні зупинки. В місті роботи стане на всіх, проте роботодавці просять трудову книжку. У Галі її немає.
- Єдине, що мені пропонують – мити посуд. З 7-ї ранку до 3-ї дня за 70 гривень. Як не знайду іншого – доведеться погодитися.
Дзвонять у двері. Галя вибачається і вибігає у під'їзд. За хвилину вертається з 150 гривнями в руках. Позичила в сусідки, щоб здати на солодкий стіл в дитсадок. Разом ми виходимо на вулицю. Старенькі лишаються вдома, а малеча йде гуляти на подвір'ї.
- Квітку забули! Квітку! – наздоганяє дідусь.
- Це найдешевша квартира, яка тут є. Сусіди трохи поглядають з осторогою, що ми роми, що я одна з дітьми. У них виникають різні питання… Але ж ми нічим не відрізняємося від інших! – розповідає Галя.
В школі дітей ображають, дражнять, називають циганами. Інші батьки не в захваті від того, що у класі з'явилися роми.
– Ми, переселенці, як були тут чужинцями, так і зостанемося.
Проте не упередження з боку селян бентежать жінку. Часом вона не має, чим годувати дітей. Взимку, коли за помешкання та опалення доводилося віддавати більше 5 тисяч, виживали за рахунок гуманітарної допомоги, харчувалися одними макаронами. Галя про це не розповідає. Дізнаємося від її дядька-пенсіонера. Це сивий чоловік у кумедній гавайській сорочці. Втомлений, але по-доброму іронічний.
Подвірки – невелике село, тут і місцевим роботи бракує. Більшість людей працюють у Харкові, до якого звідси дві автобусні зупинки. В місті роботи стане на всіх, проте роботодавці просять трудову книжку. У Галі її немає.
- Єдине, що мені пропонують – мити посуд. З 7-ї ранку до 3-ї дня за 70 гривень. Як не знайду іншого – доведеться погодитися.
Дзвонять у двері. Галя вибачається і вибігає у під'їзд. За хвилину вертається з 150 гривнями в руках. Позичила в сусідки, щоб здати на солодкий стіл в дитсадок. Разом ми виходимо на вулицю. Старенькі лишаються вдома, а малеча йде гуляти на подвір'ї.
- Квітку забули! Квітку! – наздоганяє дідусь.
Малий Вова вертається та забирає велику рожеву квітку. Він дуже пишається нею і своїм костюмом. Разом з мамою вони поспішають в садочок.
Зола Кондур
правозахисниця, фонд «Чіріклі»
Роми, які переїхали із зони АТО в інші області, стикаються з високим рівнем дискримінації. Їм важче, ніж іншим переселенцям. Складніше орендувати помешкання, працевлаштуватися, від 20 до 30% з них не мають документів, через це не всі можуть довести у державних органах, що дійсно проживали у зоні АТО. Багато гуманітарних організацій, які працюють з переселенцями, не розглядають ромів як свою цільову групу.
- В селище почали заходити війська, завозили танки, бронемашини. На нашій вулиці поселилися військові. Ми зібрали речі, кинули свої будинки та поїхали.
Худа втомлена жінка зі смаглявою шкірою розводить у теплій воді дитячу кашу. Чорнява дівчинка років трьох смикає її за спідницю, вимагаючи уваги. Вони стоять посеред крихітної кухні з великим вікном майже на всю стіну. Крізь нього просочується мляве сонячне світло. Жінку звати Тамара, дівчинку – Яна.
- Поїхати на Росію – про це і мови не було. Чужі люди нікому не потрібні. А Київ – це наша країна, наша батьківщина. Тут до нас теж ставляться не надто добре. Ми тут вже три роки, і тільки зараз сусіди стали вітатися. Син мій Самір – він чорненький. У дворі говорив пацанам, що дагестанець. Мене просив: мам, не говори, що ми цигани – зі мною ніхто дружити не буде.
Худа втомлена жінка зі смаглявою шкірою розводить у теплій воді дитячу кашу. Чорнява дівчинка років трьох смикає її за спідницю, вимагаючи уваги. Вони стоять посеред крихітної кухні з великим вікном майже на всю стіну. Крізь нього просочується мляве сонячне світло. Жінку звати Тамара, дівчинку – Яна.
- Поїхати на Росію – про це і мови не було. Чужі люди нікому не потрібні. А Київ – це наша країна, наша батьківщина. Тут до нас теж ставляться не надто добре. Ми тут вже три роки, і тільки зараз сусіди стали вітатися. Син мій Самір – він чорненький. У дворі говорив пацанам, що дагестанець. Мене просив: мам, не говори, що ми цигани – зі мною ніхто дружити не буде.
Тамара переливає рідку кашу в пляшечку, дає її дочці, бере малу на руки. Та міцно притуляється до мами.
Яна народилася в донецькій лікарні, в той день місто сильно обстрілювали. Дитина була недоношена, дихала через апарат. Мама не могла забрати її у бомбосховище в підвалі лікарні, щоб сховати від обстрілу, як робили інші жінки.
- Тут спить мама, вона не ходить, Яна і Альона. А всі інші – на підлозі, хто де. Нас тут всіх разом – 11, п'ятеро дорослих і шість дітей, - Тамара показує єдину кімнату.
На розкладеному дивані сидить літня жінка у чорній сукні в горошок та хустці. Навколо метушаться діти. Попід стінкою – радянський лакований сервант, на дверцятах розвішана випрана білизна.
- Діти і м'яса хочуть, і картоплі, і цукерку… А ми не завжди можемо це їм дати. Мій старший син – йому 17 років – дружить тут з пацанами. У них все є – і телефони, і ноутбуки. А в нас навіть телефону власного немає! – бідкається Тамара. – Хоча, якби ми зараз були вдома і я працювала, у нас би все це було.
Все життя жінка торгувала постільною білизною на ринку в Докучаєвську, неподалік Новотроїцького. Мала власний кіоск. Але коли в містечко прийшли бойовики т.з. «ДНР», ринок від обстрілу вигорів ущент.
- А люди думають, що ми оце так завжди живемо, вештаємося всюди. А це не так, у нас був дім, і робота була! – старша жінка у сукні в горошок й товстезних вовняних шкарпетках розмахує якоюсь зеленою гілкою, сидячи на канапі. Час від часу тою гілкою по спині дістається дітлахам, які галасують та бешкетують навколо.
- Тут спить мама, вона не ходить, Яна і Альона. А всі інші – на підлозі, хто де. Нас тут всіх разом – 11, п'ятеро дорослих і шість дітей, - Тамара показує єдину кімнату.
На розкладеному дивані сидить літня жінка у чорній сукні в горошок та хустці. Навколо метушаться діти. Попід стінкою – радянський лакований сервант, на дверцятах розвішана випрана білизна.
- Діти і м'яса хочуть, і картоплі, і цукерку… А ми не завжди можемо це їм дати. Мій старший син – йому 17 років – дружить тут з пацанами. У них все є – і телефони, і ноутбуки. А в нас навіть телефону власного немає! – бідкається Тамара. – Хоча, якби ми зараз були вдома і я працювала, у нас би все це було.
Все життя жінка торгувала постільною білизною на ринку в Докучаєвську, неподалік Новотроїцького. Мала власний кіоск. Але коли в містечко прийшли бойовики т.з. «ДНР», ринок від обстрілу вигорів ущент.
- А люди думають, що ми оце так завжди живемо, вештаємося всюди. А це не так, у нас був дім, і робота була! – старша жінка у сукні в горошок й товстезних вовняних шкарпетках розмахує якоюсь зеленою гілкою, сидячи на канапі. Час від часу тою гілкою по спині дістається дітлахам, які галасують та бешкетують навколо.
- Я спецназівцем хочу стати. Набридло, що всі обзивають!
Іван - малий років восьми в окулярах - уважно слухає, про що розповідають дорослі. Каже, у дворі спілкується лише з «донецькими», такими самими переселенцями. Інші діти не хочуть з ним дружити.
На південній околиці Торецька майже безлюдно. Четверта дня. Посеред невеликої площі – клумба. За нею радянська одноповерхова будівля з цегли, така недолуга, що здається той, хто її будував, кинув цю справу на півдорозі. Це колишній кінотеатр «Старт». Кіно тут давно не показують – будівлю орендує Церква Ісуса Христа повного Євангелія.
Всередині приміщення таке ж чудернацьке, як і зовні. В колишній кінозалі, де тепер проводять службу, від стелі до підлоги натягнуто два величезні прапори – України та Ізраїлю. Під стелею крутиться диско-куля. Посеред сцени, захаращеної паперовими квітами та звуковими колонками, на стільці сидить чоловік років 50-ти та грає на баяні. «Благословен ты, Господь наш, владыка Вселенной!» - написано над сценою. Баян зветься «Орфей», а шкіра в чоловіка така засмагла, ніби він багато днів провів під сонцем.
Всередині приміщення таке ж чудернацьке, як і зовні. В колишній кінозалі, де тепер проводять службу, від стелі до підлоги натягнуто два величезні прапори – України та Ізраїлю. Під стелею крутиться диско-куля. Посеред сцени, захаращеної паперовими квітами та звуковими колонками, на стільці сидить чоловік років 50-ти та грає на баяні. «Благословен ты, Господь наш, владыка Вселенной!» - написано над сценою. Баян зветься «Орфей», а шкіра в чоловіка така засмагла, ніби він багато днів провів під сонцем.
- Граю на баяні. І на «Ямасі» граю. В Маріуполі грав у ресторані, - розповідає Юра, так звати чоловіка. – Я з дитинства граю.
Дев'ять років тому Юра з сім'єю переїхав у Торецьк з півдня. Придбав тут будинок, де живе з дружиною Галиною, молодшим сином та онуком. Вже півтора місяця чоловік грає в аматорському ромському ансамблі, який створила соціальний працівник Пєтровна.
Юра грає на баяні та клавішах, його сусід – на гітарі, а жінки танцюють та співають. Більшість пісень – традиційно ромські, проте є й іншими мовами.
- Ми ж українці… Й українською, і російською розмовляємо. Нам якось немає різниці. Я в Києві був, у Житомирі, в Запоріжжі. У Маріуполі – усюди весілля відіграв, – згадує чоловік, зітхаючи. – У мене електробаян був чорний. Колонок чотири штуки мав. На хрестинах, на іменинах грав. А зараз – усе в минулому.
На публіку Юра з новоствореним ансамблем за цей час виступав лише раз. Каже, не сподобалося, бо артистам бракує хисту.
- Ми з хлопцями грали, грали, а ті… щось стояли, микалися. А вони ж мають хор підіймати, щоб публіка, як то кажуть, не нудилася. А так – толку мало. Я Пєтровні казав, що так діла не буде, – бідкається чоловік. – Я б і сам співав, як раніше. Але зубів не лишилося. Не буду ж я в мікрофон шепелявити!
Хлопчик років 8, так само смаглявий, підносить Юрі складені у файл папери та паспорти. Це його онук Давид. Разом з бабусею вони щойно отримали кілька коробок гуманітарки. Її роздають у сусідній від кінозали кімнаті. Чоловік пишається малим. Каже, виховав його так, щоб той ніколи в людей нічого не просив, як то часто буває серед ромських дітей.
- Взяв його якось із собою на весілля до греків. А він малий ще був. Так його всі – на руках носили!
Юра грає на баяні та клавішах, його сусід – на гітарі, а жінки танцюють та співають. Більшість пісень – традиційно ромські, проте є й іншими мовами.
- Ми ж українці… Й українською, і російською розмовляємо. Нам якось немає різниці. Я в Києві був, у Житомирі, в Запоріжжі. У Маріуполі – усюди весілля відіграв, – згадує чоловік, зітхаючи. – У мене електробаян був чорний. Колонок чотири штуки мав. На хрестинах, на іменинах грав. А зараз – усе в минулому.
На публіку Юра з новоствореним ансамблем за цей час виступав лише раз. Каже, не сподобалося, бо артистам бракує хисту.
- Ми з хлопцями грали, грали, а ті… щось стояли, микалися. А вони ж мають хор підіймати, щоб публіка, як то кажуть, не нудилася. А так – толку мало. Я Пєтровні казав, що так діла не буде, – бідкається чоловік. – Я б і сам співав, як раніше. Але зубів не лишилося. Не буду ж я в мікрофон шепелявити!
Хлопчик років 8, так само смаглявий, підносить Юрі складені у файл папери та паспорти. Це його онук Давид. Разом з бабусею вони щойно отримали кілька коробок гуманітарки. Її роздають у сусідній від кінозали кімнаті. Чоловік пишається малим. Каже, виховав його так, щоб той ніколи в людей нічого не просив, як то часто буває серед ромських дітей.
- Взяв його якось із собою на весілля до греків. А він малий ще був. Так його всі – на руках носили!
- Взяв його якось із собою на весілля до греків. А він малий ще був. Так його всі – на руках носили!
- Жила собі в Маріуполі. Нащо переїхала сюди, дурепа? Там люди були приємніші, портове місто, море. А що тут? В Маріуполі я двірничкою працювала, і чоловік. Кімнатку маленьку мали. Зате війни не було, не було таких проблем, - каже Галина, дружина Юри. – Зараз то паркан кому відремонтуємо, то ще яку роботу для людей зробимо. Так і перебиваємося випадковими підробітками. Треба гроші, щоб онук в школу ходив.
Мама Давида на заробітках, батько давно помер. Дідусь і бабуся виховують його, як власну дитину.
- Нікому не віддам його, - всміхається бабуся. - У мене мрія, щоб він англійську вивчив, пробився в люди. Аби бабця дожила до того.
Війна застала сім'ю Юри не в кращі часи. Він безробітний, дружина так само. Всі втрьох, разом з онуком, вони йдуть на зупинку маршрутки, щоб дістатися дому. В руках тягнуть важкі картонні коробки з гуманітаркою. Повз саме проходять двоє жінок з місцевих.
- Шо там, гуманітарку роздають? - питають, побачивши коробки.
- То циганам дають, у церкві, - відказує Юра.
- Ясно все. Хто не працює – той їсть, - кидають жінки між ділом та йдуть собі геть.
Юра не звертає на це уваги. Вони доходять до зупинки на перехресті двох вулиць.
Мама Давида на заробітках, батько давно помер. Дідусь і бабуся виховують його, як власну дитину.
- Нікому не віддам його, - всміхається бабуся. - У мене мрія, щоб він англійську вивчив, пробився в люди. Аби бабця дожила до того.
Війна застала сім'ю Юри не в кращі часи. Він безробітний, дружина так само. Всі втрьох, разом з онуком, вони йдуть на зупинку маршрутки, щоб дістатися дому. В руках тягнуть важкі картонні коробки з гуманітаркою. Повз саме проходять двоє жінок з місцевих.
- Шо там, гуманітарку роздають? - питають, побачивши коробки.
- То циганам дають, у церкві, - відказує Юра.
- Ясно все. Хто не працює – той їсть, - кидають жінки між ділом та йдуть собі геть.
Юра не звертає на це уваги. Вони доходять до зупинки на перехресті двох вулиць.
Повз саме проїжджає бронетранспортер з військовими. Ті кричать, щоб всі забралися геть та звільнили їм дорогу.
Ольга Руденко (Пєтровна)
ромський посередник з Торецька
Ромське життя – дуже коротке. Я майже не бачила ромів, які б дожили до 70 років. Ромські жінки – виснажені, худі, вони погано харчуються, тому що все віддається дітям. Часто кажуть, що роми – кочівники. Але одна справа кочувати з власної волі, а зовсім інша – робити це вимушено. Під час війни вся наша країна пізнала тепер долю ромів і відчула, як це переїхати і шукати своє місце серед інших. Інтеграція можлива тоді, коли є прийняття. Люди мають зрозуміти, що «циган» - це не штамп. Що не всі вони крадуть, що не всі ледарюють. І не слід їх таврувати через всі ці стереотипи, сформовані століттями. У мене є роми, які працюють на лісовому складі, гірниками на шахті. Вони хочуть змінюватися, жити нормальним життям, але й зберегти власні традиції. Не завжди для цього є умови.
Порожньою сценою поміж декорацій ходить чоловік. Розставляє стільці, приносить свічку і лишає її на столі на краю сцени. Поряд кладе дві пачки тонких сигарет «Парламент». В залі напівтемно, підлога викладена килимами, а стіни завішані тканиною різних фактур. Чоловіку за 40, його довге волосся з мітками сивини зачесане назад, а рухи повільні. Він ставить себе так, що розумієш: він тут володар.
- Не комуністи придумали слово «пропаганда». Ми тут займаємося пропагандою культури. Ми хотіли показати іншим націям свою культуру, унікальність, свою енергію, проблеми. Проблеми не суто циганські, а загальнолюдські. Адже проблеми у нас всіх – однакові.
Ігор Крикунов – народний артист, художній керівник київського театру «Романс». Театру ромського, або циганського, як його називають самі актори. Трупі вже 24 роки, базується вона у колишньому домі культури «Більшовик» на київській Шулявці.
За кілька хвилин у залу заходять музиканти. Налаштовують інструменти – синтезатори й гітари. Ігор Миколайович теж бере гітару. Тим часом, у сусідній залі, яка під час вистав, вочевидь, слугує буфетом, жінки гамірно вітають одну з актрис з днем народження. Згодом, в яскравих спідницях та квітчастих шаликах, вони поволі сходяться на сцену. З-під спідниць виглядають кросівки.
- Ви маєте розуміти, що ви не якісь звичайні люди з троєщинського базару! Ви маєте проникнутися цим! Якщо вам пофіг – мені, глядачу в залі, - тим більше. – Ігор дає артистам настанови.
Трупа репетирує виставу у віршах «Циганські ночі», яка буде відкривати новий театральний сезон восени. Мова йде про ромську культуру, якою у своїй творчості надихалися відомі поети, серед яких і Лорка.
- Якщо суспільство окультурюється, стереотипи зникають. В кожній людині живе Христос й Іуда, в кожній нації є й те, й інше. Ну які з нас сьогодні конокради? От люди кажуть, ми їмо дітей… Ми не їмо дітей! Коли наше громадянське суспільство перейде на інший рівень – культурний та інтелектуальний – стереотипи зникнуть.
- Не комуністи придумали слово «пропаганда». Ми тут займаємося пропагандою культури. Ми хотіли показати іншим націям свою культуру, унікальність, свою енергію, проблеми. Проблеми не суто циганські, а загальнолюдські. Адже проблеми у нас всіх – однакові.
Ігор Крикунов – народний артист, художній керівник київського театру «Романс». Театру ромського, або циганського, як його називають самі актори. Трупі вже 24 роки, базується вона у колишньому домі культури «Більшовик» на київській Шулявці.
За кілька хвилин у залу заходять музиканти. Налаштовують інструменти – синтезатори й гітари. Ігор Миколайович теж бере гітару. Тим часом, у сусідній залі, яка під час вистав, вочевидь, слугує буфетом, жінки гамірно вітають одну з актрис з днем народження. Згодом, в яскравих спідницях та квітчастих шаликах, вони поволі сходяться на сцену. З-під спідниць виглядають кросівки.
- Ви маєте розуміти, що ви не якісь звичайні люди з троєщинського базару! Ви маєте проникнутися цим! Якщо вам пофіг – мені, глядачу в залі, - тим більше. – Ігор дає артистам настанови.
Трупа репетирує виставу у віршах «Циганські ночі», яка буде відкривати новий театральний сезон восени. Мова йде про ромську культуру, якою у своїй творчості надихалися відомі поети, серед яких і Лорка.
- Якщо суспільство окультурюється, стереотипи зникають. В кожній людині живе Христос й Іуда, в кожній нації є й те, й інше. Ну які з нас сьогодні конокради? От люди кажуть, ми їмо дітей… Ми не їмо дітей! Коли наше громадянське суспільство перейде на інший рівень – культурний та інтелектуальний – стереотипи зникнуть.
Жінки танцюють на сцені у супроводі живого акомпанементу, актори розігрують віршовані сценки одна за одною. А керівник сідає на передньому ряду глядацьких крісел та закурює цигарку, уважно спостерігаючи за дійством.
Проект здійснено за фінансової підтримки уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.
