За кілька місяців Щастя змінилося до невпізнання. Ні, воно не лежало в руїнах, але під звуки вибухів та гуркіт важкої техніки, можливо, назавжди руйнувалася особлива атмосфера такого затишного колись містечка. Ми знову були тут проїздом, їли в придорожньому кафе «пальчики» — страву з курячого м'яса, загорнутого в сало й обсмаженого. Тривали бої під Луганськом.

Нині Щастя — околиця Луганської області. Виїхати звідси непросто. Маршрутка із Сєвєродонецька ходить двічі на день — вранці і по обіді, вона маленька й зазвичай донезмоги забита. Про Сєвєродонецьк, кажуть місцеві, до війни майже не згадували. Тепер там — адміністративний центр.

Щастя можна обійти пішки за 15 хвилин. Тут немає ні кінотеатру, ні торговельного центру, ні парку атракціонів та жодної кав'ярні. О четвертій пополудні відкривається єдиний місцевий ресторан «Шуттер», у народі — «шпіллер». На вихідних тут і караоке, і дискотека. От, власне, і всі розваги.

Здається, тихо в Щасті було лише тоді, коли я приїхала сюди вперше й Едуард показував свою дачу.

У Щасті живуть Карина, Таня, дві Насті, Аліни та Іллі, Міша, Шипа, Алім, Гоша, Діана, Адель та Єгор. Вони дружать, закохуються, сваряться і миряться, засмучуються і мріють одного дня «залишити Щастя і почати жити».

Дехто вже закінчив школу й таки поїхав. Хтось саме зараз намагається це зробити, аби не потрапити в «бурсу» — місцеве ПТУ, єдиний навчальний заклад у місті, куди можна піти після школи, не виїжджаючи.

Роботи в Щасті небагато. Здебільшого йдуть працювати на ТЕЦ — якщо пощастить отримати місце. Жінки переважно працюють у місцевій школі-інтернаті.

Багато підлітків із цього класу живуть у неповних сім'ях, а дехто й узагалі не знає справжніх батьків. Якісь родини розділила війна — частина родичів живуть у Луганську, а частина — тут. Відстань, яку раніше долали за 20 хвилин маршруткою, тепер перетворилася на справжнє логістичне пекло.

— У мене тітка живе в Луганську. Коли ми востаннє їхали до неї через Станицю, довго стояли на сонці, літо, спека. Перед нами в черзі стояв літній чоловік, йому стало недобре, він пополотнів та захитався. Аж раптом упав і помер. У мене досі перед очима та черга і його воскове обличчя. Відтоді ми в Луганськ не їздили, — згадує 17-річна Адель Красінська.

Майже всі в класі або танцюють, або співають, адже знічев'я ходять до єдиної в місті музичної школи. Інших можливостей реалізувати себе в Щасті вони не мають. Вряди-годи гуляють у лісі або ходять на стадіон.

Ілля Шликов згадує, як улітку минулого року вони з друзями вболівали на стадіоні за свою команду, коли зовсім близько, в якихось 500 метрах від них розірвався снаряд. Стадіон розташований біля ТЕЦ, яку часто обстрілюють. Є ще одне вподобане підлітками місце — канал біля електростанції, — але там узагалі краще не опинятися під час обстрілів.

Аби скоротати час, постійно, аж до болю в ногах, вони гуляють містом, обходячи його за день кілька разів, від «Берліну» до «Шанхаю», від «Білого дому» до «синіх», і назад до «Маяка».

Житловий комплекс «Берлін» на околиці міста колись побудували як «елітні» гуртожитки для робітників ТЕЦ. Звідси чудовий вид на ліс та найкращі заходи сонця в Щасті. Але більше тут ніхто не живе.

У приватному секторі колись почали будувати великий триповерховий будинок, але будівництво так і не завершили, ніхто вже й не скаже, чому. Тепер «Білий дім» — одне зі «своїх» місць для місцевих підлітків, де можна сховатися подалі від сторонніх очей.

Місцину, де проходить канал у приватному секторі, прозвали «Шанхаєм», а «синіми» місцеві називають комплекс п'ятиповерхівок. Біля під'їздів цих будинків є лавки, а ґанки оповиті виноградом — затишне місце для вечірніх посиденьок, та ще й «добиває» сусідський вай-фай без паролю.

Магазин «Маяк» — зручне місце для здибанок, він недалеко від школи і центру міста.

Хтось гуляє до дев'ятої, хтось — до десятої, дівчат завжди проводжають додому.

Виїхати кудись, якщо ще не виповнилося вісімнадцять, без супроводу дорослих не можна. Від Щастя до Костянтинівки — 6 блокпостів.

— Я люблю подорожувати, — каже мені Ілля Гудзоватий, він же «Ґудзик», — більше за все хотів би побувати в Петрі, Йорданія.

— А де ти вже був?

— Та я багато де був. Люблю подорожувати по «гугл мепс», там де можна дивитися вулиці. Я так часто роблю. Якось сиджу в себе в кімнаті біля компа, заходить бабуся й каже: «Ілля, що ти робиш?» Я кажу: «Подорожую! Гайда зі мною!» І так ми з нею побували у Вашингтоні, біля Білого дому, потім подивилися в Нью-Йорку на статую Свободи, а закінчили на Єлисейських Полях у Парижі.

Вони закохуються палко й до нестями, наче востаннє, хоча до багатьох із них любов приходить уперше («такий ось парадокс, ЛОЛ»). Два роки тому в літньому таборі під Одесою Олег Вілков знайшов свою половину. Шкода тільки, що вона була з іншої області — Донецької, зі Світлодарська.

Відтоді вони з Поліною не бачилися, але Олег відчував, що має зробити якийсь жест. У Сєвєродонецьку він зробив татуювання з її ім'ям латинкою. Хотів набити ще долоні й серце, але не вистачило грошей. Поліні шрифт сподобався.

Дівчина була на рік старшою. Закінчивши школу, планувала вступати до Києва. За півроку Олег порвав із нею, адже Київ надто далеко, набагато далі, ніж Світлодарськ. А отже, такі стосунки на відстані точно не спрацюють. Ще за півроку перебив татуювання на троянду, ніж і сльозу.

До військових ставляться з пересторогою, адже містяни свого часу потерпали як від одних, так і від других.

Шкільні друзі Ілля Шликов та Настя Саранча згадують, як торік на День Добровольця в школі влаштували урочистий концерт для військових.

— Вони зайшли до школи з автоматами та вівчарками. Я розумію, що вони проти нас нічого не мали, але виглядало це моторошно. Я вів той концерт, — згадує Ілля.

Офіційно комендантську годину в місті не запроваджували, але щойно починає сутеніти, військові можуть зупинити і перевірити: «що робиш, звідки, де документи, де батьки». Нещодавно друзів перевіряли так на «п'ятаку». А коли підлітки почали пручатися, один з військових вихопив пістолет, вийняв магазин і віддав його хлопцям, а зброю — Аліні: «Ну давай, зроби вже своє діло!».

— Я направила на нього пістолет і сказала «піу!» Але після цього ми ніби потоваришували. Пощастило.

У вечір випускного Донбасу вони вбираються в костюми й сукні та крокують через усе місто до центрального майдану перед будинком культури — площі Миру. Там вони станцюють останній вальс, а відтак отримають сертифікати.

Швидко дістатися до будинку культури не виходить: дорога розбита, на ногах — підбори, а зачіска залита лаком. На вулиці майже всі містяни — проводжають випускників у «доросле життя», махають хустинками, ними ж утираються, дякують батькам й вигукують останні настанови. На щастя.