— Їмо абрикоси й раптом бачимо: злітає ПЗРК і влучає в літак. Той починає диміти і падає на кукурудзяне поле. Після цього вирішили, що час тікати, — каже Юлія Піддубняк з Макіївки.

Разом з чоловіком і дітьми в серпні 2014 року вона переїхала в село Радинка, за 50 кілометрів від Чорнобильської атомної електростанції. А вже у вересні сусідка з Макіївки зателефонувала й сказала, що прямісінько в їхній город улучив снаряд.

Перед обійстям Віталія та Юлії кольоровою крейдою намальовано класики. У дворі — іграшковий потяг і гойдалка. В оселі дві невеличкі кімнати й кухня. Усе це — за 100 гривень на місяць. Саме стільки коштує родині Піддубняків оренда будинку в сільради з правом викупу через 20 років.

Віталій, чоловік Юлії, родом з Поліського. Нині — це місто-привид, друге після Прип'яті за кількістю переселених мешканців.
— Так, підвищений рівень радіації, але нічого, жити можна. Ось у мене зоб другої стадії ще з дитинства, але живу 25 років з ним і не скаржуся, — каже він.

Віталій народився за три роки до чорнобильської аварії. Його мати працювала вчителькою молодших класів. Коли стався вибух, їй доручили вивозити дітей з Прип'яті. Вона отримала статус ліквідатора, довго хворіла й померла в 1998 році. Після її смерті Віталій переїхав на Донбас.

— Ніякої паніки чи страху принаймні в нас в Поліському, не було, — згадує він. — Пам'ятаю, у першому класі до нас прийшли хлопці з дозиметром, зробили заміри, і сказали, що рівень радіації надто високий. Тож нам побудували іншу школу.

Піддубняки згадують, що навіть у мирній Радинці діти спершу боялися гучних звуків.
— Малі бачать літак і вже під ліжко лізуть. Кажуть: татку, він убиває! — розповідає Віталій.
Дехто із сусідів ворожо ставився до родини переселенців. Називали сепаратистами й питали, чому вони оселилися саме тут. Чоловіки казали, що у Віталія немає правого ока через те, що він, мовляв, колишній снайпер і буцімто віддачею вибило. Насправді ж це стара дитяча травма.

Незважаючи на всі негаразди, переїжджати назад у Макіївку, навіть коли війна закінчиться, Піддубняки не збираються. Навпаки, кличуть друзів і знайомих з Донбасу приїздити сюди.
— Хат багато пустих стоїть, були б гроші й наснага довести їх до ладу. Стільки переселенців залишилися без дому, чому влада не відремонтує й не віддасть їм ці будинки? — не розуміє Юлія.

— Пам'ятаю, коли по телевізору розповідали про Прип'ять і Чорнобиль, я тоді думала: як це люди так усе залишають? Усе, нажите роками, кидають. А як війна нас зачепила, то зрозуміла — так само, як і ми зараз, — розповідає вона.

— Коли це все почалося, думали, що от-от прийде українська армія й звільнить наше місто. Але потім під Іловайськ зайшли російські війська і я зрозумів, що час виїжджати, — згадує останні дні на малій батьківщині Євгеній. Разом з дружиною Ольгою вони завжди мріяли на пенсії переїхати в село, але й уявити не могли, що покидатимуть рідне Єнакієве за таких обставин.

Ольга працювала заступником директора шахти. Одного дня до неї прийшли з вимогою надати виплати учасникам озброєних формувань. Жінка відмовила. До неї прийшли вдруге — хотіли везти в Горлівку, у так зване «МГБ» (міністерство державної безпеки). Тоді люди Ольгу відбили. Жінка повернулася додому, два дні «гуглила», куди можна терміново виїхати, і знайшла будинок у селищі Базар, Житомирської області.

Виїжджали з Єнакієвого по черзі, аби не привертати уваги сусідів. Ольга каже, вивозила майже всі меблі, десять котів і двох собак.
— Ну а що, треба було їх там лишати? Там люди такі, що й шматка хліба ніхто не дасть, — досі не може заспокоїтися Євгеній.

Коти на новому місці згодилися — у будинку було багато мишей. Та це не єдина проблема, з якою стикнулися Денисенки. Село Базар належить до "ІІІ зони гарантованого добровільного відселення". Орендувати жило можна справді задешево — Євгеній та Ольга платять за будинок менше 20 гривень на місяць. Але маєток дуже занедбаний, тож усе довелося робити власноруч.

Невдовзі до Базару переїхала з Луганська і їхня донька Анна з онукою та чоловіком.
— Коли всі воз'єдналися, стало легше, — посміхається Ольга.

Євгеній зізнається — уже давно зрозумів, що ніколи не повернеться в Єнакієве:
— Та й не те щоб дуже сумую. Лише болить, що вже три роки не був на могилах батьків.

— Тут спокійно, нічого не бахкає, — розповідає Міша. — Ліс, свіже повітря, гриби, а ввечері ганяємо у футбол на стадіоні.
Міші 14 років. Він переїхав до Зеленої Поляни разом з мамою, сестрою і племінником. Раніше родина мешкала в Гірському, Луганської області. Тепер з новим другом Богданом Міша будує посеред лісу триповерховий будиночок на дереві.

Про можливість недорого винайняти тут помешкання Олені Качаліній, матері Міші, підказала подруга, яка сама нещодавно переїхала до сусіднього Стещина. Вона ж і допомогла освоїтися після переїзду.
— Інна тоді приїхала з отакенними очима! — киває Олена на доньку.
— Та я тоді козу справжню вперше в житті побачила! — посміхається та.

Жінки пораються не лише з козою — на задньому дворі бігають кури, гуси й качки. Поступово наводять лад у старій хаті. Нещодавно переклеїли шпалери та побілили дерева надворі. Планують полагодити стелю.

Це вже друга їхня спроба втекти від війни. Ще у 2014 році всі разом переїхали в Харків, де прожили кілька місяців на орендованій квартирі. Але для сімох було надто мало місця, й зависока оренда, тож повернулися назад у рідне Гірське.
— Вирішили, нехай уже бомблять, зате вдома, — згадує Олена. — І дійсно знову потрапили під обстріли!

Чотирирічного онука Артура жінка водила до місцевої віщунки, бо той падав на землю від будь-якого свисту чи галасу. Донька Інна згадує, як одного вечора, ще в Гірському, вкладала малого спати, коли почався обстріл:
— Схопила Артура на руки. Дивлюся у вікно, а там така штукенція летить! Ну все, я оніміла, стою в ступорі й не знаю, що його робити. А на вулиці вже свист чутно. Тоді не в наш будинок прилетіло, а в сусідній.

У Гірському в Олени залишилося дві квартири, але за ними вона не шкодує. Переймається лише, що без нагляду могила старшого сина.
— Та хай уже краще радіація, ніж завтра снаряд на голову прилетить!