Міст через річку Інґурі - це єдине місце, яке залишилося для перетину адміністративної лінії. Щоправда, ще є технічне КПП Лакубирхуа для обслуговування Інґурської ГЕС, розполовиненої річкою між Абхазією і рештою Грузії.
За даними спостерігачів ОБСЄ, щодня з одного боку на інший через міст переходить близько 1000 людей. Їхня кількість незначною мірою збільшилася після того, як у березні 2017 року Абхазія закрила два з чотирьох КПП. Віднині не діють КПП Набакія та Отобая.

Також адмінлінію перетинають діти, які мешкають в Абхазії, а навчаються у Грузії. Через те, що закрили два інші КПП, батьки стараються знайти можливість прилаштувати дітей у когось із родичів на грузинському боці на п'ять робочих днів. Тоді школярі повертаються додому в Абхазію лише на вихідні. Нині процес переходу через де-факто кордон займає від 15 хвилин до години.
Питаємо в мешканців Абхазії, які йдуть в грузинський бік, чи є в них якісь проблеми з перетином, чи задоволені вони тим, як це відбувається. Всі кажуть, що проблем нині тут, на Інґурському мосту, для них справді немає. За цією безпроблемністю – цілком свідома політика Грузії щодо жителів сепаратистської республіки.
Адміністративна розмежувальна лінія – для Грузії лінія контакту. Вона пропускає через неї автівки з абхазькими номерами й не вимагає додаткових документів від мешканців самоназваної республіки, яку визнали чотири держави ООН: Росія, Венесуела, Нікарагуа й Науру (остання – це карликова острівна держава в Тихому океані з населенням близько 10 тисяч людей).
Абхази й грузини, які мешкають по інший бік, для переходу на грузинську сторону не потребують додаткових документів.
Просто поруч із пунктом поліції з грузинського боку - представництво грузинського банку на колесах.

Там, на місці, мешканці Абхазії, власники грузинських паспортів, отримують пенсії та соціальні виплати. Без особливих черг, одразу після переходу Інґурського мосту. Це тут сприймається як природний процес, а не «пенсійний туризм». Тут же стоять «міняйли»: чоловіки, в яких можна поміняти російські рублі та абхазькі апсари на грузинські ларі.
Місцеві мешканці розповідають, що багато товарів і продуктів в Абхазії дорожчі, ніж у решті Грузії в середньому на 20-30 %. Виняток – російські цукерки. Ті коштують більше на грузинській стороні.
Водночас, для самоназваної влади Абхазії - це не лінія поділу, а державний «кордон». Абхазька сторона та російські силовики по інший бік Інґурського мосту не пропускають грузинські автівки, вимагають від грузинів та іноземців в'їзні візи.
Громадяни країн СНД можуть в'їхати до Абхазії лише через КПП Псоу й виїхати, відповідно, теж через нього. Як журналісти, ми спробували отримати в'їзну візу до Абхазії через КПП з боку Грузії, але нам відмовили.
Багато жителів Абхазії зберігають грузинські паспорти. Йдучи в Грузію, вони показують грузинський паспорт, а повертаючись, демонструють «прикордонникам» по інший бік - абхазький.

Раніше робота таксиста приносила тут гарні прибутки, а життя на КПП вирувало. Нині колись переповнене кафе поруч із переходом через адмінлінію стоїть пусткою. На підвіконнях власниця розклала на продаж рум'яний, сонячного кольору хліб.
Саме на КПП у Хурчі в травні 2016 року абхазький «прикордонник» Рашид Канджи-Огли застрелив грузинського громадянина Ґіґу Отхозорію. Останній намагався домовитися про перевезення продуктів на абхазьку сторону. Між ними виник конфлікт, який закінчився трагедією. Канджи-Огли втік назад на територію Абхазії. У Грузії його заочно засудили до 14 років позбавлення волі.
Ця справа набула особливого резонансу через зухвальство злочинця: просто перед грузинськими камерами відеоспостереження мешканець Абхазії перебіг розмежувальну лінію – і вбив грузинського громадянина, який до того, як стверджує грузинська сторона, намагався уникнути конфлікту.

З одного боку, тут діє відносно ліберальний режим перетину адміністративної розмежувальної лінії. З іншого, торгівля й вантажоперевезення – це та червона лінія, яку Грузія не перетинає. Вона не веде офіційної торгівлі з сепаратистським регіоном і не пропускає вантажів. Не на камеру місцеві мешканці розповідають про контрабанду й «чорні ходи». Втім, приватну торгівлю грузинська влада не забороняє.

У Грузії вважають, що відновити залізничне сполучення з Абхазією – рівноцінно визнати легітимність її «влади». Принаймні донедавна щодо цього панував консенсус.
Грузія не пропускає вантажі з Абхазії і не відбудовує залізницю, але при цьому саме вона – не Росія – покриває витрати, пов'язані з генеруванням електроенергії для Абхазії, та оплачує її рахунки за додатковий імпорт з Росії. Потреба в ньому виникає, коли критично падає рівень води у Гальському водосховищі чи коли Інґурська ГЕС має зупинятися на ремонт. І під час війни й після грузини й абхази разом управляли цією величезною гідроелектростанцією на річці Інґур.
Без Інґурської ГЕС Абхазія була б повністю знеструмлена й мала б потребу в 100-відсотковому імпорті з Росії. Водночас, ця ГЕС забезпечує електрикою Західну Грузію. Її обслуговують грузинські спеціалісти.
У глибокій гірській прірві розташована аркова гребля, за якою далі, за гірськими поворотами й нібито нездоланним проваллям, – абхазька частина гідроелектростанції: Гальське водосховище й чотири менших ГЕС.

У грузинському Зугдіді можна побачити напіврозвалений будинок - без води й каналізації, де десятиліттями мешкають абхазькі переселенці. Мешканці цих нетрів живуть здебільшого на щомісячні виплати для внутрішньо переміщених осіб розміром 45 ларі (18 доларів) та соціальну допомогу для бідних, що дорівнює 160 ларі (66 доларів). Квартир у новобудові від держави вони чекали 24 роки.
Заходимо в під'їзд будинку-нетрів: підлога у коридорах – відкритий, потрісканий, крижаний цемент. Із розчахнутих дверей помешкання на першому поверсі валить клубоччя чаду – там щось загорілося. Втім, люди звідти не виходять. Вони й далі спокійно сидять навколо столу й про щось гомонять. В інших квартирах святкують отримання житла від держави. Якраз у той день, коли ми там були, вони про це довідалися.

В. о. голови міської ради Зугдіді Ґіорґі Тодуа пояснює, як оплачується будівництво житла для переселенців: «Будівництво помешкань для переселенців у Зугдіді профінансувало Міністерство з питань внутрішньо переміщених осіб. У бюджеті міста й муніципалітета ми теж маємо для цього певні кошти. Проте, звісно, цього не достатньо».
За прогнозами, Грузії знадобиться ще 30 років, щоб забезпечити житлом й вирішити всі основні соціальні проблеми всіх з 273 411 переселенців з Абхазії та Південної Осетії. Саме стільки людей мають нині статус внутрішньо переміщених осіб, за даними грузинського уряду.
Втім, іноді спроби влади вирішувати проблеми форсовано й притьмом закінчуються фіаско.

Дуже довго в Поцхо-Ецері ми не можемо знайти охочих поспілкуватися. Зустрічаємо жінку в траурі. Вона розповідає, що земля на гірських пагорбах неродюча: що не посадить - нічого не росте, як годиться. Навколо – камінні насипи, покинуті будівлі. На порепаних стінах – плакати політиків правлячої партії «Грузинська мрія». На вході в спорожнілий й занедбаний багатоквартирний будинок напис: «Благослови, Господи, Давида. Амінь».
Право на квартиру від держави мають не всі: переселенці заповнюють анкети. Після цього їхні відповіді оцінюють: якщо родина набирає максимальну кількість балів – то держава мусить надати їй помешкання. Менша кількість балів означає право лише на грошову компенсацію. Іноді переселенці влаштовують просто в приміщеннях державних органів стихійні протести, коли незадоволені якістю житла чи вважають, що квартири розподіляють несправедливо.

Він розповідає, що, знаючи всі реалії цього замороженого конфлікту, працюючи щодня з його наслідками, не втрачає надії колись повернутися додому – в Гальський район, де понад 95-98 % населення становили грузини, зокрема мегрели, представники грузинської субетнічної групи. Частина з них повернулася після війни в свої домівки. В Грузії їх називають героями.
«Ми жили на заводі після того, як втекли з Абхазії. Мені було десять років. Відтоді я мріяв повернутися в Абхазію, жити у власному будинку в рідному селі. І у мене досі є ця мрія – побудувати там свій дім», - каже Іаґо.

На лінії розмежування можна спостерігати незвичайну процедуру: швидка з абхазькими номерами під'їжджає до грузинського КПП, синхронно там зупиняється грузинська медична карета, чоловіка на ношах абхазькі медики передають грузинським колегам. Мешканці Абхазії воліють лікуватися в Грузії.
«Для жителів Абхазії діє медична програма: вони отримують усе безкоштовно. Ми вважаємо, що такі програми добре мати для майбутнього примирення з цими людьми. Але інша сторона не є такою відкритою. Під нею я маю на увазі не абхазів, а росіян. Це політика Росії», - наголошує в. о. голови міської ради Зугдіді Ґіорґі Тодуа.
Нині грузинська влада будує багатопрофільну клініку в селі Рухі. Вона буде відкритою для абхазів. Грузія не розкриває інформації про абхазьких пацієнтів своїх лікарень. Приміром, журналісти не можуть отримати даних про кількість людей, які, мешкаючи в Абхазії, лікуються в Грузії.

«Насамперед ми маємо повернути людей – ось, що головне», - каже Ґіорґі Тодуа. Медицина, вільний перетин кордону, соціальні виплати, оплата імпорту електроенергії для Абхазії – чи може все це переважити або ж нейтралізувати вплив і значення Росії в цьому замороженому конфлікті?
Абхазія і Росія створили спільне угруповання військ – і нині абхазька територія всіяна різними російськими військовими об'єктами. Кремль субсидіює сепаратистську республіку й транслює там свою пропаганду.
При цьому за чверть століття вже народилося кілька поколінь грузинів, які ніколи не були на своїй історичній батьківщині.
Ми заходимо до школи № 1 Абхазії в Зугдіді. Вона підпорядковується міністерству освіти Абхазії у вигнанні, тобто тому, яке визнає грузинська влада. Опиняємося на уроці в молодших класах. «Ми народилися там, де панує любов. Це наша країна. Я не можу уявити Грузії без Абхазії», - декламує патріотичний вірш маленький хлопчик.
Директорка школи № 1 Абхазії в Зугдіді Луїза Шоніа проводить екскурсію школою і розповідає тихо про себе: «У мене маму вбили, батько теж загинув. У мене ціла історія. Але я працюю все життя, люблю дітей». Вона мовчазна. Запитуємо, чи вірить, що колись зможе повернутися на батьківщину? «Я кожного дня думаю, може, настане такий час, що ми знову будемо разом: грузини та абхази. Чекаємо, є надія, ми оптимісти. Ми раніше жили разом», - каже Луїза Шоніа.

Люди, які вимушені були тікати з рідних домівок від війни чверть століття тому, часто говорять про одне й те ж: їхня душа лишилася в Галі, їхній справжній дім може бути зведений чи відбудований лише там, в Абхазії, вони думають про покинуті домівки щодня. Час лікує - в кращому разі лише частково.
Через чверть століття по війні Грузія зробила ставку на боротьбу за серця людей. Росія – за територію. Але перемога жодної зі сторін не гарантує того, що біженці, особливо ті, чиї родичі воювали на боці Грузії, зможуть повернутися колись на батьківщину. Вони остерігаються арешту. В абхазької сторони є списки таких людей, які вони досі використовують. Ці люди знають, що таке «заморожене повернення», безконечне повернення додому.