«Ось і маршрутка Горі-Цхінвалі приїхала», - каже 78-річний Віталій Касрадзе, стоячи на дорозі, що веде з грузинського міста Горі до Цхінвалі, столиці окупованої Росією Південної Осетії. Ми - за 200 метрів від лінії розмежування в грузинському селище Ергнеті. Воно межує з Цхінвалі.
Здається, що мікроавтобус прямує просто до КПП, за яким – Цхінвальський регіон. Але таки зупиняється. Далі – дорога, яку перерізають зелені банери. Але немає проїзду. «Вибачте, маршрутка Горі-Ергнеті. До Цхінвалі ніхто не їздить і нікого не пускають», - виправляє обмовку Віталій Касадзе, осетинський грузин з Ергнеті.

Десятки років він жив у Цхінвалі. Там і нині мешкає його заміжня за осетином сестра. Після російсько-грузинської війни серпня 2008 року він жодного разу її не бачив. Уздовж лінії розмежування між невизнаною Південною Осетією та рештою Грузії таких історій сотні й тисячі: з контрольованої урядом частини Грузії на неконтрольовану південноосетинську не пускають ні до родичів, ні на могили батьків. Контроль за лінією розмежування після війни 2008-го перейняло на себе прикордонне управління ФСБ Росії. Воно-то й встановило такі жорсткі правила – фактично обірвало людські контакти між грузинами та осетинами.

Мешканці Південної Осетії потрапляють нині до Грузії через територію Росії. Вони їдуть через Північний Кавказ до пропускних пунктів між РФ та Грузією і заїжджають на територію останньої за російськими паспортами. Крім них, вони ще мають південноосетинські паспорти, видані фактичною владою невизнаної республіки.

Одночасно замість парканів на лінії розмежування поступово протягнули колючий дріт. Більшість КПП у селах на лінії розмежування – закриті: ні люди, ні транспорт ні з того, ні з іншого боку їх не перетинають. Дозвіл їздити через лінію, яку росіяни й осетини називають «державним кордоном», а грузини й міжнародна спільнота лінією розмежування, мають мешканці осетинського Ахалгорі (осетинською мовою - Ленінгор). Для цього вони мають оформити спеціальну перепустку.

Чоловік відбудував свій спалений дім: чотири роки після війни мешкав то в Тбілісі, то в грузинському містечку Каспі за 10 км від Цхінвалі – в будинку, де раніше проживала осетинська родина.

Була така практика. Грузини знаходили осетин, які вимушені були покинути свої домівки в грузинських селищах і містах, і домовлялися з ними, що поживуть у їхньому будинку, поки відбудують власний. Осетинська родина Віталію Карсадзе не відмовила.

За Планом Медведєва-Саркозі, який мав урегулювати російсько-грузинський конфлікт 2008-го, росіяни повинні були відвести свої війська на лінію, що передувала початку бойових дій. Де-факто ж їхні підрозділи сьогодні повністю контролюють ситуацію і вздовж лінії розмежування, і на всій території Південної Осетії. Грузини повинні були повернути власні Збройні сили в місця їхньої постійної дислокації. Нині з грузинського боку на лінії розмежування чергує лише поліція.

Цхінвалі починається практично одразу за Ергнеті. Крайні будинки селища від південноосетинської столиці відмежовує річка Ліахві й ще один струмок.

«Ось тут у кущах можуть уже сидіти російські прикордонники», - показує рукою на інший бік струмка Лія Чилачидзе. Вона мешкає в Ергнеті. Нині очолює фракцію правлячої партії «Грузинська мрія» в представницькому органі місцевого самоуправління Горі – сакребуло. Про себе розповідає, що тричі мусила починати своє життя спочатку. Перший раз, коли в 1991-му в розпал грузино-осетинського конфлікту вбили її чоловіка, а вона змушена була поїхати зі Цхінвалі. Другий – у 2008-му, коли її будинок в Ергнеті спалили під час війни й довелося шукати тимчасове житло, жити за рахунок гуманітарки. Третій – коли повернулася відбудовувати будинок в Ергнеті.

Після загибелі чоловіка сама підняла на ноги трьох дітей. Аби оплатити їхнє навчання – відкрила в своєму будинку міні-готель для тих, хто приїздив на Ергнетський ринок. До 2004-го він був центром торгівлі й спілкування для осетин і грузин. «На нього приїжджали з усього Кавказу», - пригадує Лія. У неї переважно зупинялися осетини. «Цей ринок об'єднував людей. Держава в цьому не відігравала жодної ролі. А потім Саакашвілі зі своєю «авантюрою» закрив його», - розповідає вона.

Грузинські пісні на осетинських весіллях і гримотіння артилерії та танків на російському військовому полігоні – ось які звуки сьогодні долітають з боку Цхінвалі на подвір'я Лії Чилачидзе.

«Вони (осетини – Ред.) головне – грузинських пісень співають на весіллях і танцюють під грузинську музику. При цьому кажуть, що не хочуть бачити грузин. Нещодавно мені подзвонила моя подруга, яка працює в Тбілісі, - їй у слухавку було чутно музику. Вона питає: «Весілля?» Я відповідаю: «Так, так, весілля. Я в Цхінвалі». Вона мало не знепритомніла: «Як ти туди потрапила? Повертайся!»
Лія Чилачидзе може чути пісні, які співають на осетинських весіллях, але не може зателефонувати своїм друзям у Цхінвалі. З ними спілкується лише в соціальних мережах. «Там російський мобільний оператор. Крім того, я не хочу, щоб у них через мене були проблеми, не хочу, щоб на них тиснули через те, що спілкуються з нами», - пояснює вона.

Над Цхінвалі – липневе сонце в зеніті. Повільним поглядом Лія Чилачидзе оглядає звичний для себе краєвид неприступного, рідного й чужого, водночас, для неї міста. Вона може описати там кожний будинок. Збоку, за колючим дротом, на неї і на нас дивляться ті самі російські «відеоочі», про які нам казав Віталій Касрадзе. Це велика камера відеоспостереження, встромлена на високий стовп чи радше башту.

Ці камери допомагають росіянам ловити «порушників» з обох боків: за «незаконний перетин державного кордону» забирають до Цхінвальського СІЗО. Місцеві розповідають, що затриманих осетин тримають там по два дні. Якщо йдеться про грузин, які пролізли крізь дріт з грузинського боку, то наслідки можуть бути різними. Аби звільнити людей, підключається грузинська влада, Міжнародний Комітет Червоного Хреста, Місія спостерігачів ЄС.
Іноді це вдається.

Іноді все закінчується судовими вироками, як у випадку з 30-річним Георгієм Гіунашвілі. Він перейшов на південноосетинський бік, як заявляють його родичі, для того, щоб подивитися на свій покинутий у Південній Осетії будинок. Там його схопили, звинуватили в участі в незаконному збройному угрупованні й засудили до 20 років позбавлення волі. КДБ Південної Осетії стверджує, що Гіунашвілі брав участь у «самообороні» села Дісеу Цхінвальського району. Грузинська влада назвала ці звинувачення «надуманими».

Російсько-осетинська сторона пускає мати Георгія на побачення з сином. Його рідні кажуть, що він у важкому стані. Але розповідати нам більше про його становище відмовилися. Побоюються, що можуть таким чином йому зашкодити.

Нині в підвалі своєї відновленої оселі Лія Чилачидзе створює музей війни 2008 року. «Він буде доказом того, що ми пережили. Люди мають побачити, що тут відбулося. Багато з тих, хто мешкає не далеко звідси, приміром, у Тбілісі, не знають, що ми пережили тут. Маємо зафіксувати всі факти, але це не буде музей агресії. Коли-небудь – через 10-20 років – усі ці стіни впадуть. Всі ці лінії тимчасові. Ви думаєте, в Цхінвалі цього не розуміють?»

Віталій Касрадзе каже, що будинки в Ергнеті в 2008-му підпалювали осетини. Тут їх називають то «самообороною», то «добровольцями». Іноді кажуть, що будинки грузин руйнували «кавказці», не приписуючи національності нападникам. Російська армія, як пригадують, у цьому участі не брала. Водночас, її військові не перешкоджали озброєним угрупованням підпалювати людські оселі й мародерствувати.

«В Ергнеті зруйнували 80 % будинків. У 1991-му, коли трапився конфлікт, наші (грузини – Ред.) попсували їм майно. І ці відповіли нам у 2008-му тим самим», - каже Віталій Касрадзе.

Чи вірить він, що щомісячні зустрічі делегацій Грузії, Південної Осетії та Росії за посередництва Місії спостерігачів Європейського Союзу на КПП в Ергнеті щось можуть змінити чи вирішити конкретні проблеми людей, як-от той же перетин адміністративної лінії?

«Ці зустрічі з осетинами нічого не дадуть. Є категорія людей і тут, і там, які не можуть порозумітися ніяк. І не порозуміються, якщо їх не очолять розумні люди. А таких немає зараз. Вони навпаки роблять. Ті, хто сидять нагорі, хочуть війни. Вони добре заробляють, а нам що? Нічого. І що у вас зараз (в Україні – Ред.), що у нас – різниці ніякої немає», - відповідає чоловік, дивлячись уперед – на обриси Цхінвалі.

У Горі біля офісу Місії Євросоюзу можна побачити довгий ряд її розфарбованих європейськими емблемами й прапорами позашляховиків. Чи вони їм справді стають у нагоді? Мандат місії обмежується моніторингом ситуації вздовж лінії розмежування з грузинського боку. На російсько-осетинський їх не пускають.

Ще дев'ять років тому, до війни, адміністративну лінію між Південною Осетією та рештою Грузії грузини й осетини могли перетинати, аби потрапити на сусідній базар чи на могили батьків. Нині вздовж цієї лінії росіяни розставили зелено-білі банери з написами «Державний кордон» та «Південна Осетія». Режим існування цієї лінії радше нагадує кордони великого гетто, а маршрут її прокладання й означення за допомогою колючого дроту після війни 2008-го росіяни й осетини визначали на власний розсуд.

Так, у грузинському селі Хурвалеті вони протягнули дріт так, що двір 83-річного Дато Ванішвілі опинився по окупований росіянами бік, а решта села – по контрольований Грузією. У радянські часи це селище належало до Горійського муніципалітету Грузії – не до Південно-Осетинської автономної області.

Грузинський осетин Дато Ванішвілі відмовився переїздити будь-куди. Разом із дружиною Валентиною та онуком Малхазом він мешкає нині просто під колючим дротом. «Вони (росіяни й осетини – Ред.) сказали мені: або йди до нас, або їдь звідси. Куди я звідси піду? Я тут 80 років мешкаю», - каже чоловік.

Він принципово не використовує російські рублі, отримує грузинську пенсію в ларі й наголошує – російських прикордонників не боїться. Нині до Дато Ванішвілі їздять вервечки різних міжнародних делегацій, аби привітатися з ним крізь колючий дріт. Побував там у липні 2017-го й український президент Петро Порошенко. Малхаз Ванішвілі після виступу українського глави держави переконаний, що дріт скоро приберуть.

У день, коли до Дато приїхали ми, він зранку приймав молдовську урядову делегацію. Молдовани пообіцяли привезти наступного разу для його онука ноутбук.

Місцеві мешканці розповідають, що після таких візитів до родини Ванішвілі приходять для «профілактичних бесід» російські прикордонники. Сам він у цьому проблеми не бачить. Голова в нього болить через інше – як би знайти дружину для 28-річного Малхаза. Він просить поліцію чи візитерів, щоб допомогли йому з цим.

Сам онук їхати подалі від колючого дроту й російських прикордонників не збирається. Каже, що житиме й далі тут.

Ще одна проблема в Дато – як доправити до лікарні його дружину. Осетинські лікарі пропонували йому покласти її на лікування в Ахалгорі. «Як я туди її повезу? Я нікого там не знаю. У нас нікого там немає», - каже він. Приходили до Валентини Ванішвілі й грузинські лікарі. Оглянули її просто крізь колючий дріт, сказали, що потрібно везти до Горі чи до Тбілісі. Туди їм не дозволили їхати представники фактичної влади Південної Осетії. У підсумку Валентина Ванішвілі залишилися вдома без допомоги лікарів.

На питання «чим вам можна допомогти», вона відповідає: «Продуктами». Грузинські поліцейські, які чергують біля лінії розмежування з грузинського боку, передають крізь дріт родині Ванішвілі хліб.

Хурвалеті – не єдине грузинське село, де колючий дріт проліг так, що розполовинив людські життя. Інший приклад – село Двані Карельського району. Три роки тому російсько-осетинська сторона заявила, що перенесе лінію розмежування в цьому селі на 50 метрів углиб грузинської території. Грузія заявляє про таку повзучу окупацію на кілька сотень метрів і на інших ділянках де-факто адміністративної лінії.

Будинок Мераба Мекаришвілі в Двані опинився якраз у зоні тих самих 50 метрів. Коли він про це довідався – за чотири дні переніс усі свої речі й будматеріали на 120 метрів далі від цього свого дому. І почав зводити на тому місці новий будинок. Тепер у нього два доми на лінії розмежування: старий, зруйнований під час війни 2008-го, потім відбудований і, зрештою, покинутий, і новий, який нині зводиться.

Нині сусідами Мераба Мекаришвілі є російські прикордонники. Зі свого саду він з ними вітається. Вони досі так і не перенесли дріт і стовпи «кордону» на 50 метрів. Але кожного дня чи ночі це може трапиться, переконаний чоловік.

Гіпотетично повзуча окупація може тривати, а отже, згодом росіяни можуть забажати перенести паркан і дріт ще на метрів 50-100 вглиб Грузії – тоді його новий будинок опиниться знову поза територією, контрольованою грузинською владою. На запитання, чи не боїться того, що все йтиме по колу, чоловік відповідає: «Ні. Поки що ні. Потім подивимося. Грузія на це, звісно, не погоджується. Це все наша територія. Але що вдієш? У них сила є, танки є».

Російські прикордонники є сусідами Мераба Мекаришвілі одразу з двох боків. Їхній бункер височіє на пагорбі, що здіймається над його садом і старим та новим будинками. Внизу пагорба, в кінці вулиці, на якій розташовані колишня й майбутня оселі, дорогу перерізає кам'яна брила – один із маркерів лінії розмежування. За нею – уже південноосетинський сарай. Чоловік розповідає, що російські силовики можуть там причаїтися: він їх часто бачить в цьому місці.

- До цієї точки ще наша територія. А це вже їхня, - показує Мераб Мекаришвілі на ту частину свого саду, що буяє біля старого будинку й «кордону» з Південною Осетією. У тій частині саду, що має залишитися йому, розкинулися розложисті яблуні.

- Тобто яблуні залишаються з Вами? - питаємо в Мераба.

- Ні, половина у них буде, половина – у мене.

- А ось ця груша? Виходить, що вона буде на їхній території? – звертаємо увагу на ряснолисту старезну грушу.

- Ні, я ці дерева рубати буду. Ти думаєш, що я їх їм залишу? – відповідає господар саду.

Щодня він бачить свій старий будинок – щодня нині він щось допрацьовує, добудовує в своєму новому домі. Каже, що вже не печалиться за втраченим. Їхати геть чи будувати новий будинок углибині Двані, подалі від російських вартових невизнаного кордону, ніколи не мав наміру. Його дві доньки нині мешкають у Тбілісі.

«Я першим був у Двані з боку Південної Осетії – і тепер буду першим. А куди мені йти? Якщо всі підуть звідси, хто залишиться? Ніхто. Я піду – потім мій сусід піде, мій друг піде звідси. Без зброї в руках, але стояти треба міцно».

У Двані під час війни зруйнували, спалили понад 40 будинків, в Ергнеті – 160. Нині в цих селищах можна бачити поодинокі покинуті домівки. Але чимало домів відбудували: цеглу, шифер закуповували за рахунок міжнародних донорів та держави. Приміром, будинок Лії Чилачидзе відновили з допомогою будматеріалів, куплених на гроші від уряду Данії. Мерабу Мекаришвілі новий дім зводити допомагали держава й односельчани.

Приміром, у Горі біженцям із Південної Осетії дали змогу оформити на себе будівлі трьох дитячих садочків. Люди переоблаштували їхні приміщення як квартири. Лія Чилачидзе допомагала родинам, які мешкають у стінах колишніх дитсадочків, оформлювати документи для приватизації.

Новозведені квартири від держави отримують переважно багатодітні, малозабезпечені родини, ветерани війни.

Також навколо Горі можна бачити поселення біженців, що складаються з однотипних, шаблонних міні-котеджів. Їх зводили за допомогою міжнародних донорів одразу після війни. Ці оселі з тимчасових перетворилися для людей на постійні.

Багато ж хто, як-от Віталій Касрадзе, Лія Чилачидзе, Дато Ванішвілі чи Мераб Мекаришвілі, обрали життя практично на лінії розмежування, по сусідству з російськими прикордонниками, з краєвидами Цхінвалі на обрії, з колючим дротом у власних садах і полях. До Цхінвалі від їхніх домів – рукою подати. Там – могили батьків, там друзі, спогади про дитинство, юність. Тут, де вони нині, - їхні рідні оселі, збережені й відновлені, попри війну й нові стіни з колючого дроту.

«У Грузії не було славнішого, кращого міста за Цхінвалі. Таке тихе, спокійне. А що тепер?..» - каже наостанок Віталій Касрадзе. Маршрутка «Горі-Ергнеті» розвернулася на дорозі до Цхінвалі й поїхала назад – до грузинського Горі.