Партнери проєкту
«Я стала для нього грушею для биття»
Як вирватися з кола насильства та чому не варто мовчати про наругу
Олена та Сергій (імена змінені з міркувань безпеки) — військовослужбовці, обоє захищали Батьківщину під час повномасштабного наступу рф. Їхні стосунки могли би бути історією палкого кохання, але, на жаль, обернулися на історію про домашнє насильство. Коли в подружжя з’явилася дитина, чоловік під впливом алкоголю та психоактивних речовин лупцював дружину. Бувало, робив це на очах у доньки. А якось на день народження навіть подарував Олені гель «Бодяга», аби на тілі жінки швидше сходили синці від його побоїв.
У партнерстві з благодійним фондом «Запорука», який у липні цього року запустив проєкт «Розриваючи тишу», щоб комплексно допомагати потерпілим від домашнього насильства у Львівській області, розповідаємо історію про те, що військовослужбовиці теж, на жаль, можуть страждати від домашнього насильства. Ця історія нагадує про важливість знайти в собі сили звернутися по кваліфіковану допомогу та покарати кривдника.
«На початку стосунки були ідеальними»
Олена з тих, чиє життя розпочинається заново вже не вперше. Спілкуємося з нею в кімнаті притулку у Львові, де знаходять порятунок жінки, які постраждали від домашнього насильства. Про свій страшний досвід Олена розповідає чітко й послідовно та, попри пережите, спокійним і рівним голосом. Часто повторює: «Мені пощастило в цьому житті…»
Понад 130 000 протоколів про вчинення домашнього насильства склали підрозділи Національної поліції за 10 місяців 2024 року.
Родом Олена з Маріуполя. Там виросла, тривалий час працювала на металургійному заводі. А 2019-го підписала контракт на службу у війську, після чого від неї відвернулися батько та брат. Натоді жінка була заміжня, разом із чоловіком виховували сина. Та через кілька місяців перебування Олени в армії той подав на розлучення, після оформлення якого син залишився з батьком.
Із Сергієм, другим чоловіком, познайомилася випадково. Каже, це було як кохання з першого погляду. Він не був військовослужбовцем, але коли через місяць після знайомства Олена мала виїжджати в зону бойових дій і запропонувала йому теж долучитися до війська, щоб уже не розлучатися, — без вагань погодився.
Ці стосунки, каже Олена, спершу були ідеальними: Сергій допомагав їй, дарував багато уваги й турботи. Незабаром пара дізналася, що в них буде дитина. Коли до декретної відпустки Олени залишалося менш як місяць, вона перевелася служити із зони бойових дій до Маріуполя, де натоді був відносно спокійніший пункт постійної дислокації.
«Мені пощастило евакуюватися з Маріуполя»
24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення, військовослужбовиця лежала в міській лікарні на збереженні — була на сьомому місяці вагітності. Та вже наступного дня втекла додому. Трохи протрималася, доки в Маріуполі був зв’язок, та вирішила все ж евакуйовуватися.
Зібравши, що встигла, у спортивну сумку, Олена побігла до колони автівок, які виїздили з рідного міста. Там попросила незнайомих людей взяти її із собою.
«Мені пощастило. Ці люди взяли до себе в автівку. У сумці були тільки документи, два посвідчення учасників бойових дій, військові контракти чоловіка, його товариша, а також кішка з кошенятами», — згадує Олена.
Зображення: hromadske
Спершу доїхала до Мангуша (містечко, що приблизно за 20 км на захід від Маріуполя), згодом до Бердянська, а тоді в евакуаційній колоні — до Запоріжжя. Каже, пощастило знову, бо російські окупанти не надто ретельно перевіряли її на блокпостах.
Увесь цей час чоловік Олени був під Донецьким аеропортом. Коли їй вдалося вийти на зв’язок, то вперше почула, як він плаче:
«Бо зв’язок втратився, і він хвилювався. Ну на той момент, можливо, так. На той момент іще все було добре в нас».
Для подальшого життя Олена обрала Львів із міркувань якості надання медичних послуг для майбутніх пологів. У квітні на світ з’явилася Аліна (ім’я змінено з міркувань безпеки) — донька Олени та Сергія. Чоловік одразу приїхав у 10-денну відпустку, під час якої пара офіційно одружилася. Згодом чоловік повернувся з війни, винайняли просторіше помешкання. Здавалося, життя налагоджувалося. Але Сергій почав періодично жорстоко бити Олену.
170 гривень — штраф за домашнє насильство.
«Я стала для нього грушею для биття. Це було кілька разів. Останній раз був у лютому 2024-го. Тоді він побив мене настільки сильно, що оце око стало синьо-чорне, воно не розплющувалося. Я не могла нормально бачити», — згадує жінка.
«Це все відбувалося під дією алкоголю»
«Він курив траву. Я не знаю, яку саме. Але коли в нього закінчувалися гроші, щоб докупити її, починав вживати алкоголь і ставав більш агресивним», — продовжує Олена.
Каже, Сергій часто погрожував убити її. Говорив, що якби не грудне вигодовування їхньої доньки, то вже давно би прикінчив.
80% випадків домашнього насильства відбуваються під впливом алкоголю.
Психологиня Віра Варениця, одна з фахівчинь проєкту «Розриваючи тишу» від БФ «Запорука», каже, що за її спостереженнями приблизно 80% випадків домашнього насильства відбуваються під впливом алкоголю або інших речовин, що діють на психіку.
«Під впливом алкоголю пригнічується функція лобної долі мозку, яка відповідає за контроль. Якщо у тверезому стані людина здатна контролювати свої емоції та поведінку, то в нетверезому — ні», — пояснює експертка.
За словами психологині, важливо вміти не тільки виявляти й розрізняти свої емоції, а й екологічно проживати їх. Тобто так, щоб вони не нашкодили вам та іншим. Наприклад, вивільняти на фізичному рівні — бігати чи тренуватись у спортзалі.
Віра Варениця каже, що психологічна допомога все ще доволі стигматизована в нашому суспільстві:
«Я живу в невеличкому місті Львівської області. І коли жінка там говорить своєму чоловікові, який повернувся з фронту, що треба звернутися до психотерапевта чи психіатра, то зустрічає шалений опір: "Мене не треба лікувати, я нормальний!". Натомість я вважаю, що психологічна реабілітація військових має бути обов’язковою в нашій країні».
Ось кілька ключових ознак, за якими як військові, так і їхні рідні можуть зрозуміти, що пора якнайшвидше звернутися по допомогу до психолога або психотерапевта:
- ✔ порушення сну;
- ✔ неконтрольовані напади агресії;
- ✔ ознаки депресивного стану (апатія, втрачена здатність радіти);
- ✔ панічні атаки;
- ✔ соціальна ізоляція.
У таких випадках вживати алкоголь чи психоактивні речовини — це спосіб лише на якийсь час притуплювати відчуття, але не розв'язувати проблему. А коли формується алкогольна чи наркотична залежність, то допомогти вже набагато важче.
«Щиро вірила в обіцянки коханого»
Раз у раз Сергій брався за голову й каявся перед Оленою за те, що бив її. Часто обіцяв дружині позбутися шкідливих звичок. І жінка спершу пробачала та щиро вірила в обіцянки коханого. Однак ситуація все ж не покращилася. Олена розповідає про випадок, що став для неї переломним:
«Доня ще нормально не ходила, вона не могла дотягнутися до ручки дверей, щоб відчинити їх. Він її заносив у ту кімнату, зачиняв за нею двері, а мене відтягував в іншу кімнату й бив там. На третій раз доня вже навчилася відчиняти двері. І от він мене б’є, я отак тримаюся за голову. Повертаю очі до дверної щілини й бачу: там стоїть моя доня. І вона бачить це».
Відтоді Олена вирішила, що не хоче, аби її донька зростала в насильстві та, що страшніше, — вважала це нормою.
Жінка пригадує, як після того побиття вона користувалася гелем «Бодяга», який Сергій їй подарував на день народження, аби її синці швидше сходили з тіла й обличчя:
«Я стояла перед дзеркалом із цією "Бодягою" та аж медитувала, повторюючи: я це запам’ятаю, я цього не пробачу».
Зображення: hromadske
Психологиня Віра Варениця коментує, що приховування наслідків побиття — це досить поширена практика і серед потерпілих, і серед кривдників. Перші намагаються зайвий раз не показуватися на люди й усіляко маскувати це, наприклад, перед дітьми, а другі роблять усе можливе, щоб ніхто не дізнався. Та гірка іронія в тому, що більшість усе-таки помічає і розуміє, що відбувається насправді.
Хтось поставить логічне питання: чому жінки, які бодай раз стикнулися з домашнім насильством, не покинуть такого чоловіка? Віра Варениця пояснює: вийти зі співзалежних стосунків важко, адже часто йдеться не тільки про емоційний зв’язок, а й про матеріальну залежність. Трапляється, що постраждалі, навіть розірвавши шлюб, часто знову сходяться з кривдником.
«Часто чую від жінок: "Я б пішла від нього, але не маю де жити", "Ми разом заробляли на цю квартиру 20 років, а як я піду, він її проп’є", "Я не можу піти, бо за мою зарплату куплені меблі, зроблені ремонти, я не можу цього залишити". Тобто житлове питання стоїть гостро. І часто люди не хочуть іти в безпечний прихисток, де все чуже, а залишаються в небезпеці, але у своєму житлі», — додає психологиня.
Усвідомлюючи це, БФ «Запорука» в межах проєкту «Розриваючи тишу» приділяє особливу увагу економічній спроможності постраждалих від домашнього насильства. Команда організувала навчальні курси, які допомагають жінкам здобути нові професійні навички. Після завершення навчання випускниці матимуть шанс розпочати кар’єру в кав’ярнях, грумінг-центрах, б’юті-сфері чи інших напрямах, а отже, здобути фінансову незалежність.
Навчальний курс з грумінгу для постраждалих від домашнього насильства від БФ «Запорука» Фото: БФ «Запорука»
«Як це так — викликати поліцію на свого ж чоловіка?»
Олена готувалася розірвати стосунки із Сергієм та покинути їхній спільний дім. Гуглила, що робити під час побиття, раптом це знову трапиться, дивилася, де є прихистки для жінок, які потерпали від домашнього насильства. Та в деяких таких закладах адреса була оприлюднена, тож військовослужбовиця боялася їхати туди, адже Сергій міг знайти її.
«Це важко, іноді соромно. Бо ж як це так — викликати поліцію на свого ж чоловіка? Але тоді переді мною стояло питання збереження життя», — продовжує Олена.
Коли жінка таки наважилася викликати поліцію, Сергій був у тій самій кімнаті. Він вирішив, що та жартує. Почав кричати у слухавку, що вб’є її. Сварка тривала, чоловік намагався вихопити телефон, тож Олена просто відкинула смартфон. Схопила валізу, нашвидкуруч зібрала трохи речей і просто в хатніх капцях вибігла з квартири. Хвилювалася, що вона-то вибігла, а донька залишилася там.
«Мені пощастило, — укотре повторює Олена, — сходами саме спускалась якась жінка. Я попросила: "Викличте ще раз поліцію на цю адресу"».
Поліціянти, що приїхали, відвезли Олену з дитиною до притулку для жінок, які пережили домашнє насильство. Спершу, каже жінка, вона була розгублена й панікувала, адже не знала, що робити далі. На допомогу прийшли працівниці прихистку. І документи допомогли зібрати, і довести до ладу всі судові засідання з процесу розлучення. Навіть поїхали з Оленою до квартири, де вони із Сергієм жили, аби вона забрала всі потрібні їй речі.
Протягом часу, який жінка мешкає у притулку, кривдник телефонував і писав. Проте вона твердо вирішила — тирана біля себе не терпітиме:
«Ми були разом із 2020 року. Так, шлюб тривав недовго, але я була дуже в нього закохана. На жаль, усе кохання з мене він уже вибив».
На мить випуску цієї публікації Олена перебуває в процесі розлучення. Після всіх судових засідань писатиме рапорт на звільнення з військової служби. Це дозволить їй зібрати кошти на перший внесок для оплати іпотеки. Бо найдужче жінка мріє про власне житло, і чітко розуміє, що для цього треба робити.
А ще Олена має чудове хобі — виготовляє різноманітні прикраси з бісеру (чокери, підвіски, ґердани). Поки що замовлень у неї небагато, та все одно планує пов’язати із цим власну справу. А опанувати основи підприємництва допоможе бізнес-акселератор, який запускає команда проєкту «Розриваючи тишу» в межах своїх навчальних курсів.
Життя після насильства є і може бути хорошим
Віра Варениця каже, що, на жаль, ані фізична сила, ані статус, ані успішність жінки не можуть убезпечити її від домашнього насильства.
«Сильна жінка, яка звикла бути успішною лідеркою та тримати все під своїм контролем, теж може приховувати насильство, боячись суспільного осуду про "невдалі стосунки", про те, що "не справилась, не змогла зберегти сім’ю" тощо», — говорить фахівчиня.
Тому так важливо вчасно отримати кваліфіковану підтримку. Здавалося б, це очевидні речі, та на ділі далеко не кожна жінка наважується самостійно звернутися по допомогу. Віра Варениця, яка працювала в центрі соціально-психологічної допомоги постраждалим від домашнього насильства, підтверджує це. І закликає жінок не боятися зробити крок собі ж на зустріч. Наголошує, що співпраця з працівниками таких центрів може бути дуже різною — від телефонних та очних консультацій до арттерапії.
«Зазвичай такі підтримувальні, ресурсні зустрічі допомагають постраждалим відбудувати внутрішню стійкість, зрозуміти власну цінність та зміцнити віру в себе. Це безпечний простір для підтримки й обговорення пережитого досвіду з тими, хто пройшов через подібне. Коли жінки спілкуються між собою, то бачать, що вони не самі, що із цим можна впоратися, що є життя поза такими стосунками, що воно може бути хорошим і якісним», — розповідає Віра Варениця.
Фахівчиня наголошує на важливості проходження терапії та постійної роботи над собою. Адже саме це допоможе жінкам, які пережили домашнє насильство, мінімізувати ризик повернутися до старих нездорових стосунків.
Куди звертатися по допомогу?
Постраждалі від домашнього насильства можуть звертатися по допомогу до Нацполіції або скористатися гарячими лініями:
1547
цілодобова урядова лінія з питань протидії торгівлі людьми, запобігання та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі та насильству щодо дітей;- 116 123 (з мобільного)
0 800 500 335 (зі стаціонарного або мобільного)
цілодобова національна безплатна лінія із запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми та гендерної дискримінації; - 116 111 (з мобільного) 0-800-500-225 (зі стаціонарного або мобільного)
цілодобова безплатна національна лінія для дітей та молоді; - 0 800 213103
контактний центр системи безоплатної правничої допомоги.
Дзвінки на всі ці лінії — анонімні й конфіденційні.
Якщо ж кривдник постійно перебуває поруч і немає змоги зателефонувати, можна завантажити спеціальний застосунок, що допоможе у критичній ситуації. Отримати назву застосунку можна в чат-боті @female_app_bot.
Постраждалим від домашнього насильства також можуть допомогти:
- центри соціальних служб для сім’ї;
- центри для дітей та молоді;
- притулки для дітей;
- денні центри соціально-психологічної реабілітації та допомоги;
- територіальні центри соціального обслуговування;
- мобільні бригади соціально-психологічної допомоги.
Наприклад, у межах проєкту «Розриваючи тишу» БФ «Запорука» співпрацює безпосередньо з притулками, кризовими кімнатами й денними центрами, забезпечуючи базовими речами жінок та дітей.
Навчальний курс з професії бариста для постраждалих від домашнього насильства від БФ «Запорука» Фото: БФ «Запорука»
Крім цього, у межах проєкту понад 100 жінок, які стикнулися з домашнім насильством, отримали фахові психологічні та юридичні консультації. На базі прихистків і денних центрів у Трускавці, Дрогобичі, Новояворівську, Глинянах та Шептицькому (раніше Червоноград — ред.) команда проєкту проводить регулярні зустрічі — як індивідуальні, так і групові. Під час них жінки спілкуються з досвідченими психологинями та вчаться давати собі раду за важких життєвих обставин.
Аби працівники притулків та денних центрів Львівщини надавали ще професійнішу допомогу, БФ «Запорука» провела для них тренінги. Впродовж грудня 2024 року тривало навчання для соцпрацівників з усіх 73 громад Львівської області, які працюють у сфері соціального захисту й стикаються в роботі з різними видами гендерно зумовленого насильства. Загалом, цими тренінгами вдалось охопити 112 соцпрацівників з усіх громад Львівщини.