Як природа й уважні дорослі повертають дітям почуття безпеки
«З дитиною не складно. Вона перший час тільки спить і їсть. Що їй ще треба?» — заспокоювала мама Ольгу Байковську. Це трохи притамувало тривогу. Ольга й сама колись була спокійною, закритою дитиною: любила читати, не прагнула постійної уваги та спілкування. Коли ж народила Каріну, одразу зрозуміла: її донька зовсім інакша. Галаслива й непосидюча, вона змалку заповнювала собою весь простір довкола.
«Вона дуже контактна дитина. Любить танці, ігри та проводити час на вулиці. Спілкування з іншими дітьми — це те, що найбільше її захоплює і робить щасливою. Вона класичний екстраверт. Не знаю, звідки вона така. Ми з її батьком зовсім інші», — ділиться Ольга.
Від мами Каріна успадкувала хіба чутливість — будь-що могло розчулити та довести до сліз. Тож жінка щоразу вигадувала нові способи заспокоїти дівчинку.
Каріні було чотири, коли почалася велика війна. Усі сили Ольги йшли на те, щоб допомогти виїхати з окупації батькам: матері — з Херсона, батькові — з лівого берега області. У цей час чоловік Ольги — Карінчин батько — доглядав свою матір у Києві.
Якщо до того виходило оберігати доньку від серйозних проблем, тепер доводилося говорити по-дорослому, адже сумні новини навалилися звідусіль. Дідусь Каріни помер в окупації за невідомих обставин. Бабуся з Києва також померла — не витримала стресу війни. Маленька Каріна стикнулася зі смертю вперше, відтак мала вчитися переживати горе — завелике, як для дитячого серця.
Промінь допомоги серед темних днів
Батьки, і самі згорьовані, як уміли говорили з дівчинкою про її почуття. Та разом із тим продовжували боротись і з власними бідами. Ольга знайшла в себе новоутворення на шиї: лікарі діагностували онкологію. Коли жінка готувалася до операції, отримала повідомлення з Херсона: батьківський дім згорів від влучання снаряда.
Хоч згодом доля стала до родини трохи мʼякшою — діагноз Ольги не підтвердився, лікарі визнали свою помилку, — та низка темних днів усе ж лишила свій слід на сімʼї — і на дорослих, і на маленькій Каріні. «Звісно, це впливало на її психологічний стан. Вона переживала, була розгублена. Ми всі були розгублені», — згадує Ольга.
Коли в родині складна ситуація, навіть якщо ти стараєшся вберегти дитину від зайвої інформації та менше їй розповідаєш, — вона все одно схоплює все з фону й настроїв. Нас ніхто не вчив, як правильно чинити, як спілкуватися з дитиною.
Шукаючи відповіді на непрості питання, Ольга дізналася про центри психосоціальної підтримки та розвитку «Коло сили» — їх створив благодійний фонд «Благополуччя дітей». Інші батьки на форумах писали, що їм подобається, як у центрі працюють із дітьми. Тоді й Ольга вирішила відвести туди Каріну.
Так дівчинка почала ходити на заняття з нейрокорекції, де дітям допомагають із розвитком і відновленням функцій мозку: як-от уваги, памʼяті, мислення, реагування. А ще в центрі Каріна потрапила на програму «Цілющий ліс».
На відстані простягнутої руки
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми зрозуміли, що в надзвичайних умовах опинилися мільйони дітей в Україні, що на їхнє життя, фізичний і психічний добробут упродовж років впливатимуть ризики, невизначеність і травми війни. Чи є успішні програми, що підтримують дитячу життєстійкість під час війни? Багато відповідей ми знайшли в працях Мулі Лахада — ізраїльського психолога, фахівця з вивчення травми та механізмів стресоподолання, одного з основоположників ізраїльської системи ментального здоров’я», — розповідає Тетяна Басюк, виконавча директорка Українського фонду «Благополуччя дітей», який працює з педагогами, соціальними працівниками та родинами.
У березні 2022-го ми вже писали Мулі Лахаду на електронну пошту. Писали навмання, щось на зразок: «Добрий вечір, ми з України, у нас велика війна. Допоможіть, наші освітяни не знають, як іти до дітей після всього, що нам доводиться переживати». А Лахад відповів і щедро поділився саме тим, що нам було потрібно
«Цілющий ліс» — це методика, побудована на програмі, яку розробили Мулі Лахад та Ронен Бергер у 2010-х роках, щоб допомогти дітям, які постраждали від Лівано-Ізраїльської війни. В умовах збройних конфліктів та політичної нестабільності діти стикаються з тривалими стресовими ситуаціями, які виснажують їхню психіку, підвищують ризик посттравматичних розладів і шкодять навичкам адаптації.
Ізраїльський досвід виявився корисним і для України, де внаслідок російського вторгнення мільйони дітей потребують допомоги. Методика базується на знанні, що гра, творчість і зв'язок з природою є цілющими для дитячої психіки. Тримісячна програма поєднує заняття на природі, творчу діяльність, роботу в групі, а також обговорення історій про силу та відродження. Усе це допомагає дітям розвинути свою життєстійкість — здатність долати труднощі та відновлюватися після стресу.
Природа від нас на відстані витягнутої руки, а ми не користуємося нею заради зцілення. Програма побудована в такий спосіб, аби діти могли за допомогою природи заспокоїти нервову систему, навчитися сповільнюватись і стишуватись, відновлювати життєві сили.
Фонд адаптував методику під українські реалії. Програму апробували в дитячих садочках і початкових школах у шести областях в центрі та на заході України. Надалі ж амбітна мета «Благополуччя дітей» — щоб «Цілющий ліс» працював по всій Україні.
«Серед 230 дітей, які взяли участь у дослідженні, 73 дитини мали травми, повʼязані з безпосередньо досвідом війни — втратами, обстрілами, евакуацією тощо. Більшість перебували у відносній безпеці, проте, навіть вони мали високий рівень збудливості, дезорганізації та нездатності зосереджуватись, роздратування, плаксивості», — розповідає психологиня, науковиця і методистка проєкту «Цілющий ліс» Олена Нагула. І додає: методика дієва не лише коли йдеться про стрес від війни. Вразливій дитячій психіці потрібна допомога і для того, щоб упоратися з переїздами, розлученням батьків, насильством, хворобою чи втратою близьких.
Ліс зцілення
Якось із великим зеленим лісом сталася велика біда — його охопило полумʼя. Ліс згорів, нажаханим деревам і звірятам було сумно й боляче. Вони не знали, що робити далі, боялися вилазити зі схованок. А потім пішов дощ — він змив залишки диму й гару. За дощем вийшло сонце — і обгорілі дерева стали відпускати нові гілочки. Тваринки почали помалу, обережно виходити назовні. І знов заходилися піклуватися про нещодавно згорілий ліс: будували хатинки та наводили лад.
Пройшло трохи часу, як ліс знову зазеленів і розквітнув. До нього повернулося життя. Після пожежі дерева і звірята стали ще сильнішими, а їхня дружба зміцніла.
Ця історія супроводжує дітей протягом усієї програми «Цілющий ліс». Вона слугує метафорою зцілення і відновлення після будь-якого травматичного досвіду. «Це ж про нашу Україну», — сказав якось хлопчик, почувши історію вперше.
«Автори придумали цю метафору, щоб закласти у свідомість дітей, як наша психіка відновлюється, мов природа. Вона здатна до самозцілення. Єдине, аби це відновлення відбулося в повному обсязі, потрібно створити певні умови. Саме для цього ми працюємо з дітьми на природі», — пояснює Олена Нагула.
Перш ніж вийти з дітьми на природу, дорослі посвячують їх в «охоронці лісу». А вже далі діти будують собі табір — місце, де почуватимуться безпечно. Тут уявні стіни та дах захистять від усього поганого.
«У цій програмі йдеться про відновлення контролю і впливу на те, на що ми можемо впливати. Особливо це важливо для дітей із прифронтових територій, для яких природа перестала бути місцем радості та безпеки», — говорить дитяча психологиня, травмотерапевтка, кризова інтервентка Уляна Долиняк.
Унаслідок великої війни багато лісів в Україні стали не місцем спокою і відновлення, а навпаки — місцем загрози, бо ж багато наших лісів, на жаль, заміновані. Але для відновлення контакту з природою достатньо символічного простору, наприклад, клумби на території дитячого садка.
Щотижня, в один і той же час, діти приходять на заняття «Цілющого лісу», які починають одними й тими ж ритуалами — обговоренням емоцій, дихальними практиками, веденням щоденника подорожей. Так на три місяці діти мають своє безпечне місце — чи то пак, «ментальну халабуду».
У власноруч облаштованому безпечному місці діти розповідатимуть про набухлі бруньки, нове листя, та працьовитих мурах, ділитимуться враженнями від взаємодії з простором чи будівництва халабуди. Зрештою, дитина замислиться (або ж їй підкажуть): «Як я зараз почуваюся?», «Що зробило мені краще, спокійніше?».
Психологиня Уляна Долиняк пояснює: «Я можу прибрати територію ділянки й від цього отримаю задоволення, а також відчуття, що я таки на щось впливаю. Я можу посадити дерево чи кущик — і спостерігати, як із сезону на сезон воно змінюється. І це само по собі є достатньо терапевтичним».
Маю робити так, як краще для мене
Ольга нарешті відчула полегшення — щотижня донька немов летіла на заняття. А тоді поверталася додому відпочила і спокійна. Каріна стала впевненішою в собі, чому її мама дуже радіє.
«Каріна стала видавати якісь фрази, які можна почути лише від дорослих. Вона відстоює свою думку. Каже: “Мамо, я маю зробити так, як буде краще для мене, а не для тебе”. Це ж не криза підліткового віку — Каріні сім, вона ще замаленька для цього. Але мені подобається, якою вона стає усвідомленою і впевненою, як починає розуміти свої емоції та переживання, і проговорює їх уголос», — радіє Ольга.
Мати й сама постійно вчиться взаємодіяти з донькою. Ходить на заняття для батьків, де дізнається, у яких ситуаціях варто дозволити дитині дистанціюватися, а в яких, навпаки, бути непохитною опорою для неї.
Донька росте, втім, Ольга вже знає, як приймати ці зміни: наче пори року чи схід і захід сонця.
Годівничка для примирення
Ще одна матір — Інеса — сміється, що навіть не знає, як бути мамою однієї дитини. Адже їй дісталися відразу двоє. Двійнята Микола й Катерина, яких жінка ростить самотужки, ніколи не співіснували мирно. Малі завжди знаходили, що не поділити, за що посперечатись і навіть побитися. Інеса часто не знала, як їх заспокоїти, як попередити ті сварки.
Жінка ледь встигала поєднувати виховання малюків і роботу. Велика війна принесла нові виклики: Інеса мусила виїжджати з окупації та шукати новий дім, спочатку — за кордоном, потім — у Києві, де родина зрештою й осіла.
Найперше, що мають зробити батьки для своїх дітей, — знайти час на турботу про самих себе. Бодай 5 або 10 хвилин на день, якщо часу зовсім немає — вийти на прогулянку чи послухати музику, випити каву, почитати книжку. Це важлива частина психогігієни, як чистити зуби — частина гігієни фізичної. Особливо це необхідно сьогодні, коли ми збідніли через війну, через що дорослі часто-густо мусять працювати більше, щоб забезпечувати сімʼю.
Миколі та Катерині виповнилося шість. Інеса спостерігала, як двоє непосидючих дітей сваряться та сперечаються. Здавалося, ніщо не може їх заспокоїти. Інеса відчула, що не ризикне віддати дітей у перший клас. Тоді мама й знайшла «Коло сили», де, як і Ольга, потрапила з дітьми на програму «Цілющий ліс».
«Вони прибігали з занять і розповідали, як саджали дерева, збирали листочки та шишечки, робили саморобки та ладнали годівнички для птахів. У повсякденному житті вони цього не роблять, і, якщо чесно, я б не змогла дати їм такий вектор розвитку», — каже Інеса.
Жінка радіє, що в житті дітей стало більше радості. А головне — спільний досвід трохи примирив двійнят. Вперше вони стали щось робити разом — і це їх обох захопило. Діти самі не помітили, як стали обговорювати одне з одним враження від занять і принаймні на цей час переставали сваритися.
Ми виходили з малими на дитячий майданчик. А там вони зупиняються, роздивляються пташок і дерева. Виявилося, що це заспокоює дітей, що це може бути для них цікаво.
Цілюща природа спрацювала: Інеса може тепер віддати дітей до школи з меншим острахом. Під час спільних прогулянок вона спиняється з дітьми біля дерев, роздивляється птахів, обговорює зміни погоди та пір року. Спостереження за природою стало щоденним ритуалом, відпочинком і розрадою для родини.
Поцікавтеся, чи доступний «Цілющий ліс» у закладі, куди ходить ваша дитина! Адже цієї весни вже понад 300 педагогів впроваджують методику в дитячих садках і школах Вінницької, Волинської, Івано-Франківської, Тернопільської, Черкаської областей та Києва.
Дослідження підтверджують, що програма знижує симптоми ПТСР, підвищує резилієнтність, допомагає дітям розвинути навички саморегуляції, покращити соціальну взаємодію та знизити тривожність.
Методика «Цілющий ліс» впроваджується в межах проєкту «Зміцнення життєстійкості та покращення психічного здоров’я дітей в Україні шляхом тренінгової програми для освітян», який реалізує Український фонд «Благополуччя дітей» у партнерстві з Дитячим Фондом Німеччини за фінансування Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Матеріал опубліковано на правах реклами.
Над спецпроєктом працювали: журналістка Дар’я Безрученко, дизайнерки Мирослава Мохнацька та Марія Прийдан, ілюстраторка Анастасія Сиваш, розробник верстки Ігор Башинський, креативна продюсерка Поліна Яковлева.