партнерський спецпроєкт
Подарувати турботу й розділити тягар побуту
Як Український Червоний Хрест піклується про людей, які залишилися сам-на-сам із війною
Для мільйонів українців початок повномасштабного вторгнення приніс не лише болісні переживання через обстріли та активні бойові дії, а й розлуку з рідними. Безліч людей залишилися самотніми, провівши на війну своїх дітей, інші вимушено лишилися жити без підтримки рідних, оскільки ті евакуювалися чи виїхали за кордон. Крім того, значною категорією населення в Україні є люди, які вже були роками позбавлені будь-якої турботи. Соціальні служби, які опікуються цими громадянами, постали перед викликом: вони не могли допомогти всім, хто потребував турботи й догляду. Тоді на допомогу прийшли соціальні помічники Українського Червоного Хреста — сотні людей, які поділяють мету Українського Червоного Хреста не залишати людей наодинці із самотністю й холодними стінами дому.
У віддалених громадах, гірських чи прифронтових територіях соціальні помічники допомагають не тільки з хатніми справами, а й із господарюванням. Відтак сім’ї соціальних помічниць теж долучаються до допомоги підопічним, оскільки живуть в одних громадах і намагаються підтримувати один одного. Зокрема, у сільській місцевості, де виживання людей часто залежить від присадибної ділянки.
Соціальні помічники Українського Червоного Хреста не лише продовжують працювати, а й беруть нових підопічних, до яких інколи тривалий час потрібно знаходити підхід. Як соціальні помічники «підкорюють» серця людей старшого віку та скільки тижнів «спільного» часу потрібно, аби з’явилися ті самі довіра й прив’язаність — розповідає hromadske.
«З нашою турботою до людей повертається бажання жити»
З 2016 року напрям «Догляд вдома» Українського Червоного Хреста, місія якого полягає в турботі про самотніх людей, діяв на Донеччині й Луганщині. У прифронтових громадах, де часто відбувалися обстріли, мешканці старшого віку потребували бодай мінімальної турботи інших людей. Здебільшого вони лишалися сам на сам зі старістю: через війну тисячі молодих людей, які могли б узяти на себе обов’язки з догляду своїх батьків, долучилися до війська або виїхали до інших регіонів чи країн, а старше покоління лишилося «доживати в рідних стінах». Саме тоді представники Українського Червоного Хреста і прийшли на допомогу літнім і маломобільним жителям — спершу по 30 працівників у кожній області.
Проте повномасштабна війна внесла серйозні корективи в обсяги допомоги цим людям. Зокрема, з початку вторгнення напрям «Догляду вдома» значно збільшився, каже Зоя Погоріла, керівниця напряму «Догляд вдома». Сьогодні 1330 соціальних помічників працюють у 860 населених пунктах та опікуються 7836 підопічними в них удома.
«Ми розробили низку критеріїв для людей, які працюватимуть у нас соціальними помічниками. Тому для нас головне, щоб людина мала досвід догляду за маломобільними людьми, усвідомлювала, що на неї чекатиме, була емпатичною — терплячою, приязною до своїх підопічних. Бо це важка робота, яка потребує турботливого підходу до підопічних. А люди, з якими потрібно працювати, прожили довге життя, на яке тепер накладається щоденний стрес. Тим паче якщо вони ще й безпомічні, то пускати до свого життя й оселі будь-кого вони не будуть»
— зауважує представниця Українського Червоного Хреста.
Крім того, однією з головних умов є проживання соцпомічника в громаді чи населеному пункті, де є мешканці, яким необхідна їхня допомога. Така умова має зберегти час і сили працівників та скоротити очікування їхнього приїзду. А ще, пояснюють в організації, це дозволяє поспілкуватися з людьми, які знають потенційного доглядальника, — один із критеріїв, як знайти справді надійну людину.
Допомагають соцпомічники Українського Червоного Хреста не лише тим людям, які не можуть про себе подбати, а й достатньо «самостійним» у побуті громадянам. Зокрема, тим, хто може приготувати собі їсти або навіть навести мінімальний лад у будинку, проте не може вийти в магазин за продуктами або самостійно сплатити рахунки за комунальні послуги.
«Головне, що ми намагаємося дати нашим підопічним, — не лише турботу, а й бажання жити. Так часто і стається — коли до них починають ходити наші соціальні помічники, вони ніби прокидаються зі сну. Починають чекати на помічників, згадують у розмові з ними своє життя, усміхаються й навіть сміються. Багатьом людям потрібно більше спілкування, тому інколи вони кажуть нашим працівницям, аби ті покинули поратися по господарству та просто сіли й поговорили з ними. Наші помічники мотивують не опускати руки та підтримують у бажанні бути самостійними, коли й наскільки це можливо»
— зауважує Зоя Погоріла.
До й так нелегкої роботи додаються виклики, причиною яких є війна. Однак і в такому разі соціальні помічники завжди на зв’язку — щонайменше аби заспокоїти людей, які перебувають в аналогічних стресових умовах.
«Якщо в прифронтових регіонах відбувається обстріл, то наші працівники телефонують усім підопічним, заспокоюють, пояснюють, що прийдуть одразу ж, щойно все припиниться. У Херсоні вони надягали гумові чоботи й кілометрами затоплених доріг діставалися до своїх підопічних, постійно були на зв’язку… Робили все, аби ті знали, що їх не покинули. Що вони не опинилися знову самі»
— зауважує представниця Українського Червоного Хреста.
«Ми разом усе переживаємо, підтримуємо один одного»
Альона — соцпомічниця з міста Добропілля, що на Донеччині. Жінка приєдналася до напряму «Догляд вдома» Українського Червоного Хреста після того, як кілька років опікувалася хворими батьками. З власного досвіду вона знала, якого догляду й підтримки потребують люди старшого віку й маломобільні, тож жодних ілюзій про те, що на неї чекало, не мала. Очікувала, що буде важко, проте завдяки почуттю гумору та щирому бажанню допомогти для своїх підопічних вона дуже швидко ставала і «рідненькою», і «сонечком», і «доцею».
«Мені просто хотілося допомагати людям, тому вони це відчували. Я й раніше допомагала стареньким сусідам. Ще з 2014 року — хоч і працювала медсестрою, але й ліки привозила їм, і воду носила, бо в нас її немає, і заходила поговорити, бо знала, що їм самотньо. А коли 2017 року долучилася до “Догляду вдома” від Українського Червоного Хреста, у мене відразу були двоє маломобільних підопічних: жінка й чоловік. То я всю свою практику застосувала: і як змінити постільну білизну під ними, і як правильно перевернути й що зробити, щоб у них пролежнів не було, і як годувати й напувати, аби вони не вдавилися, бо є високий ризик»,
— розповідає соціальна помічниця.
До усіх своїх підопічних Альона завжди ставилася як до рідних дідуся й бабусі. Каже, що всім розповідає те, що відбувається в її сім’ї та житті її дітей, а вони їй — про те, як живуть їхні рідні. Секретів одне від одного немає — від запитань, як минула ніч, до згадок із молодості.
«Люди бачили, що так як я роблю, як я переживаю, аби їм було добре, і ніколи не сумнівалися в мені. Я для них була “доцею”.
Але була в мене підопічна, Віра Іванівна, яка була дуже замкнутою людиною. Ми з нею два місяці шукали контакт: спершу розмовляли на вулиці, поки я їй допомагала — приносила продукти й воду. Так тривало кілька тижнів поспіль. Я навіть плакала колись, коли вона двері перед моїм носом зачиняла, бо не хотіла сторонньої допомоги. А я думала, що роблю щось не так. Потім ми таки роззнайомилися — Віра Іванівна вирішила, що їй потрібна допомога, і стала мене пускати до коридору. Потім — теж до коридору, але трохи ближче до кухні… Отак крок за кроком я й дійшла до її серця й кімнати»,
— сміється соціальна помічниця.
Однак майже з усіма підопічними вона з першої зустрічі розуміла: вони будуть хорошими «напарниками» — так вона називає літніх і маломобільних людей. Зокрема, так сталося і з Вірою Петрівною, однією з підопічних Альони. Для неї жінка вже стала онукою — хоч та ніколи не мала своїх дітей.
«Альона й до мене ходить, і до чоловіка мого ходила піклуватися, який сім років був лежачим. І я тепер ходжу лише з палицею й милицею, а вона все робить по господарству. Мені нікого іншого не треба, крім неї. У мене немає рідні, але Альонка мене рятує, з усім допомагає»,
— наголошує Віра Петрівна.
У Чернівецькій області робота з підопічними теж має свої нюанси, каже соціальна помічниця Людмила.Жінка — внутрішньо переміщена особа, і налагоджувати контакт із місцевими мешканцями їй довелося з нуля. Каже, що в роботі важливо лишатися дуже емпатичною. Серед підопічних у неї є і військовий, який під час служби пережив інсульт і тепер потребує піклування, і переселенці, зокрема з Луганщини, які приїхали до іншої частини України з окупації. Тож тем, із якими треба бути обережною, багато. Проте «ключиком» до людей завжди є розуміння та турбота — те, чого люди потребують насамперед. Навіть якщо це проста розмова.
«Я цих людей розумію — сама опинилася в такій ситуації, не маю через війну нічого свого. Але ми разом це переживаємо, підтримуємо одне одного. Налаштовуємо, що все ще буде добре, і разом чекаємо свого повернення додому»,
— каже жінка.
Її підопічна, Валентина з Донеччини, додає: для неї вкрай важливим є те, що Людмила постійно поруч — будь-якої миті, коли жінці потрібна допомога, та може допомогти, прийти й навіть по телефону вислухати наболіле. Її син — військовослужбовець, тому непокоїтися є про кого. Проте саме соціальна помічниця відволікає від думок і водночас підтримує — і морально, і фізично.
«Мені було дуже важко сюди переїжджати. З Людою мені набагато легше. Я часто хворію, потрібні медикаменти чи продукти — і вона завжди поруч, завжди допоможе. А коли хвороба “прикрутить” мене до ліжка, то вона і їсти приготує, і скрізь сходить, і воду принесе. З нею вже навіть дужче зріднилася, ніж із рідними! Я вже й не знаю, як ми будемо роз’їжджатися з нею, якщо доведеться… Мабуть, треба буде вже скрізь їхати разом»,.
— жартома зауважує жінка.
Координатори напряму «Догляду вдома» з усмішкою діляться: підопічні соцпомічників, коли до них приїжджають із моніторинговими місіями, завжди наголошують: їм нікого іншого не треба, крім тих жінок або чоловіків, які до них уже ходять допомагати. З кожною бабусею чи дідусем у тих уже встановлений тісний взаємозв’язок — що б не сталося, вони знають, що в них є надійна підтримка у вигляді їхнього «янгола» з нашитим хрестом на жилетці уніформи.
«Для наших дівчат це — все життя»: досвід соціальних помічників Українського Червоного Хреста, для яких турбота — більше, ніж робота
Соцпомічники Українського Червоного Хреста в багатьох випадках стають для підопічних не просто вірними помічницями, а ледь не дітьми — за тим рівнем довіри й любові, який виникає через щиру турботу. Зокрема, на Луганщині одна з помічниць завдяки власним силам та евакуаційному поїзду вивезла своїх підопічних — самотніх людей старшого віку, про яких піклувалася. Порятунок під обстрілами вдався, проте й після цього вона не покинула підопічних, а разом із ними жила в селі на Львівщині.
Інколи ж опіка соцпомічників Українського Червоного Хреста стає не просто допомогою, а квитком у повноцінне життя. Регіональна координаторка напряму «Догляд вдома» на Харківщині Наталія Клименко пригадує, як до них у програму потрапив чоловік, у якого на обох очах була діагностована катаракта, тож він майже нічого не бачив. Соцпомічниця, яка опікувалася ним, із часом звернулася до керівництва, а вже пані Наталя — до місцевої влади. Завдяки «сарафанному радіо» та взаємодії влади й волонтерів чоловікові зробили операцію на обох очах. Завдяки цьому він зміг не лише самостійно піклуватися про себе, а й почав шукати роботу та соціалізуватися, про що раніше й не мріяв.
«Для кожного соцпомічника це — більше, ніж робота. А під час моніторингових візитів самі підопічні нам зізнаються, що чекають на помічниць і помічників, як на свято. Як казала одна з літніх жінок, про яку роками піклувалася одна з наших дівчат: “Я до приходу Віточки готуюсь, як до свята, — хустку нову надіваю, так сильно чекаю!..” Називають їх “сонечками” й завжди кажуть, що вдячні Богу, що до них приходить саме їхня помічниця чи їхній помічник. Тому справді — на таку роботу “випадкові” люди не приходять. Бо вона хоч і важка, але йде від серця. Соціальна допомога від Українського Червоного Хреста — це насамперед про любов до тих, про кого піклуєшся, і про розуміння, як допомогти й підтримати правильно»,
— розповідає координаторка.
Наталія Клименко зауважує, що надзвичайно пишається своїми колегами, які заслуговують особливої поваги. Насамперед тому, що вони допомагають підопічним не лише в «робочі» години, а й тоді, коли це необхідно, незважаючи ні на час, ні, подекуди, на тяжкий день. Наймолодшим із них — 25 років. А найстарші помічниці вже відсвяткували свої 70-річчя, проте й досі «можуть дати фору» молодим, з усмішкою зауважує харківська координаторка.
Без ризиків, але з найкращими стандартами опіки: як самотнім людям стати підопічними напряму «Догляду вдома»?
Станом на сьогодні Український Червоний Хрест (офіційно — Товариство Червоного Хреста України) — юридична особа, яка може гарантувати всім підопічним (отримувачам послуг), що їм нададуть справді якісну, надійну допомогу соціальних помічників, пояснює керівник відділу розвитку та стандартизації соціальних послуг Тарас Брижоватий. Зокрема й завдяки різним рівням контролю, стандартизації послуг і ретельному підбору персоналу.
«Щодо ризиків, із якими можуть стикатися самотні люди (і що є причиною того, чому вони бояться звернутися за сторонньою допомогою, — то ми їм запобігаємо. Крім того, у нас працює гаряча лінія добропорядності, куди кожен підопічний може повідомити, що його турбує в поведінці доглядальника чи помічниці. По-третє, регулярно діють моніторингові виїзди, щоб не допустити порушень прав людей. Навіть зберігаються чеки з магазинів, аптек тощо, коли вони купують за кошти бенефіціара ліки чи якісь товари»,
— зауважує Тарас Брижоватий.
Аби долучитися до напряму «Догляд вдома», необхідно звернутися до найближчої обласної організації Українського Червоного Хреста або зателефонувати на загальнонаціональну гарячу лінію:
Після цього з вами сконтактують координатори, а пізніше — приїдуть представники Українського Червоного Хреста для первинного оцінювання та виявлення потреб (аби вони відповідали умовам напряму). Після цього команда напряму «Догляд вдома» розгляне заявку й ухвалить рішення.
«Зазвичай під час моніторингових місій люди кажуть: “От моя Оленка (чи мій Микита) — найкращі!”. А я завжди відповідаю, що в Українському Червоному Хресті таких найкращих, найтурботливіших і найдобріших — ще тисяча в усій Україні. І всі готові будь-коли допомогти»,
— зауважує харківська координаторка Наталія Клименко.
Матеріал опубліковано на правах реклами.
Проєкт реалізовується за підтримки Українського Червоного Хреста.
Над матеріалом працювали: журналістка Аліна Євич, редакторка Дар’я Трапезнікова, дизайнерка Мирослава Мохнацька, розробник верстки Ігор Башинський, менеджерка з продажу Ірина Полтавець, креативні продюсер(к)и Артем Шарапко, Поліна Яковлева.