Демократія під обстрілами
Які загрози та виклики долають у громадах, щоб вистояти у війні
Попри повномасштабну війну, українські громади залишаються живими соціальними організмами, які щодня ухвалюють критично важливі рішення. Без залучення громадян вони можуть бути не лише неефективними, а й викликати спротив чи недовіру. У цьому матеріалі на прикладах із громад пояснюємо, як відкритість влади та активна участь мешканців впливають на життя у громаді та посилюють її стійкість.
«Безпековий компонент витісняє прозорість. Можна дискутувати, добре це чи погано, але, на мою думку, це процес, який об’єктивно зумовлений нашою реальністю», — вважає Юрій Микитюк, керівник регіональних програм Коаліції РПР.
Повномасштабна війна загострила слабкі місця в системі місцевого самоврядування в Україні: брак прозорості, надмірну персоналізацію влади, слабку інституційну спроможність. Особливо гостро це відчули громади, адже саме на місцевому рівні зіштовхнулися зі зруйнованою інфраструктурою, терміновими рішеннями, неймовірною кількістю внутрішньо переміщених осіб, потребою в координації та підтримці.
Чому важливо залучати мешканців
Керівниця проєкту «Посилення багаторівневого врядування, демократії та прав людини на місцевому рівні в Україні» Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи Світлана Грищенко зазначає:
«Збереження демократії в умовах війни — це про збереження довіри між владою та громадянами. Ми не говоримо лише про сьогодні — ми готуємося до завтра».
Потреба ухвалювати рішення разом із громадою — це спосіб тримати контакт із людьми, чути й бачити реальні запити на місцях. Воєнний досвід показав, що саме громади, які не втратили діалогу з жителями, зберегли керованість та довіру навіть у критичних обставинах.
Юрій Бова, голова Тростянецької громади на Сумщині, що пережила окупацію, наголошує:
«Участь громади під час війни — це вже не про формальності. Ми бачимо, що без взаємодії з людьми жодна ініціатива не працює. Волонтерські центри, допомога військовим, підтримка переселенців — усе це ініціювали самі люди».
Навіть у тилових громадах, як-от Городоцька на Львівщині, зберігається активна комунікація з мешканцями. Її голова Володимир Ременяк розповідає, що в громаді проходять зустрічі й консультації, у месенджерах створюють групи для сімей загиблих і ветеранів.
Крім того, громади стали майданчиками для формування горизонтальних зв’язків між місцевою владою, громадськими організаціями, бізнесом і жителями. Такі зв’язки стають основою соціального капіталу, який допомагає вистояти й адаптуватися.
«Сьогоднішня стійкість громад — це результат того, що місцеве самоврядування змогло швидко мобілізувати ресурси й людей. А мобілізація можлива лише тоді, коли є довіра», — говорить Світлана Грищенко.
Так, навіть під обстрілами місцева демократія залишається необхідною умовою для виживання, відновлення й розвитку громад. Це не розкіш мирного часу, а механізм збереження суспільної єдності та ефективності на місцях.
Між безпекою та прозорістю: як війна впливає на баланс влади в громадах
У прифронтових регіонах, або там, де запроваджені військові адміністрації, частину функцій органів місцевого самоврядування передали на рівень держави. Це, з одного боку, дає змогу швидко реагувати на загрози, але знижує підзвітність місцевої влади перед громадянами. Доступ до інформації, публічні консультації чи звичні форми участі або обмежені, або заморожені. Комунікація між владою та мешканцями втрачається через втому, страх, евакуацію, відсутність інтернету в окремих населених пунктах.
«Формування якісного зв’язку з людьми — це спільне завдання для всіх органів місцевого самоврядування. Але якщо керівництво громади відірване від проблем жителів і не спілкується з ними — це вже не комунікація, а формальне інформування», — наголошує Юрій Микитюк, керівник регіональних програм Коаліції РПР.
Інший виклик — це ризик авторитарних практик навіть на місцевому рівні, коли ухвалення рішень концентрується в одній особі, а зворотний зв’язок і критика сприймаються як ворожість. У деяких громадах, як свідчать експерти, рівень участі мешканців знизився до мінімуму, а всі ініціативи йдуть згори.
«Інколи голова громади — єдина людина, яка ухвалює рішення. Інституційної демократії немає, люди навіть не знають, хто представляє їх у місцевій владі», — ділиться своїми спостереженнями Андрій Токарський, керівник Рівненської «ОПОРИ».
Війна показала, що стійкість місцевої демократії можлива, якщо громади мають підтримку й компетентні кадри та зберігають зв’язок із людьми. Щоб українські муніципалітети могли не лише виживати, а й розвиватися, необхідна системна робота на всіх рівнях — від державної політики до місцевої ініціативи.
«Важливо забезпечувати постійні зміни, які стосуються реформи місцевого самоврядування, збереження принципів місцевої демократії, розвитку учасницької демократії та покращення діалогу між центральною владою й місцевими громадами», — зазначає Світлана Грищенко з Ради Європи.
Також важливим є правове закріплення принципів місцевої демократії. Закон «Про народовладдя на рівні місцевого самоврядування», до адвокації якого, зокрема, долучалася Коаліція РПР, зобов’язує громади впроваджувати як механізми участі не лише петиції, а й обов’язкові публічні консультації.
«Серед інших важливих законів варто відзначити 3703-IX про народовладдя на місцевому рівні та 3841-IX про публічні консультації. Ці закони вдосконалюють залучення громадян до формування та ухвалення рішень на місцевому рівні й посилюють довіру до місцевого самоврядування», — зазначає народний депутат України, перший заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування Роман Лозинський.
Особливості комунікації на місцях
Попри ризики централізації влади, досвід багатьох громад доводить: місцева демократія здатна відновлюватися навіть у складних умовах завдяки довірі, горизонтальній взаємодії та залученню мешканців до ухвалення рішень.
Це робиться через інструменти участі: громадські слухання, місцеві ініціативи, петиції, прозоре обговорення бюджету. Але часто зв’язок тримається не тільки на механізмах, а й на людях, які виступають посередниками між владою та громадянами.
Одним із таких посередників є староста. У малих населених пунктах саме через нього мешканці дізнаються новини, передають запити, організовують локальні ініціативи. Проте, експерти зазначають: і тут є прогалини.
«Є громади, які працюють без старост. Наприклад, моя рідна громада на Франківщині без старости. Це неправильно. Староста — найближчий представник влади до людини. Через нього можна організовувати роботу, збирати інформацію», — каже Ігор Абрам’юк, заступник виконавчого директора Всеукраїнської Асоціації об’єднаних територіальних громад.
Андрій Токарський, керівник Рівненської «ОПОРИ», зазначає, що в менших громадах найефективніша комунікація відбувається саме через старост. Для мешканців важливо мати можливість особисто обговорити питання, які турбують, і отримати відповіді. Петиції чи публічні консультації залишаються для них другорядними, адже жива розмова є зрозумілішим способом взаємодії.
Такий підхід зберігається і в умовах війни. Керівник Рівненської «ОПОРИ» наводить як приклад випадок, коли мешканці зверталися до голови громади з побутовими проблемами аж до рівня «курка пропала». Це свідчить не лише про довіру, а і про нерозуміння, хто й за що відповідає в системі влади.
Проте, як зазначає Ігор Абрам’юк, саме старости найбільше знають про стан справ на місцях: «Інформацію про кількість ВПО найточніше збирає саме староста — він обходить кожен двір. Навіть статистика частково базується на старостах».
Однак є й інші важливі елементи місцевої влади: місцеві ради, виконавчі комітети, голови й заступники. Саме ці органи мають ухвалювати колегіальні рішення, особливо у кризових умовах.
Згуртовані війною: як громади відповідають на виклики
Ще один компонент управлінської стійкості — люди, які беруть на себе ініціативу, формують довіру, гуртують громаду. Саме тому таку увагу приділяють роботі з молоддю, переселенцями, родинами військових — усі ці групи треба включати в життя громади.
Саме відкритість і горизонтальність допомогли громадам адаптуватися до нових викликів. У горизонтальній взаємодії влади та громади рішення ухвалюються не лише «згори вниз», коли керівництво просто інформує про свої дії.
Натомість формується відкрита мережа співпраці між місцевою владою, бізнесом, громадськими організаціями та мешканцями, де всі можуть пропонувати ідеї, ініціювати зміни, втілювати рішення. Волонтерські ініціативи стали не просто партнерами, а часто й важливими голосами під час ухвалення рішень. Особливо помітно це в порівняно спокійних тилових громадах.
«Волонтерський рух не є централізованим — це окремі осередки. Але ми з ними реалізовуємо низку проєктів коштом і бюджету, і донатів, і підтримки міжнародних фондів», — зазначає голова Городоцької громади Володимир Ременяк.
Не менш показовою є історія Тростянецької громади на Сумщині, що постраждала від окупації. Її голова Юрій Бова говорить про величезну роль громади у виживанні та відновленні: «Люди самі приходили, питали, чим можуть допомогти. У нас усі села об'єдналися: старости давали інформацію, ділилися одне з одним, допомагали возити гуманітарку. Ми спільними зусиллями створили волонтерські центри, координували евакуацію, шукали житло для переселенців, підтримували військових».
За словами Юрія Бови, долучатися людей мотивувало відчуття приналежності та відповідальності за свою громаду. Навіть ті, хто постраждав, шукали способи бути корисними.
«Ми бачили, як мешканці самі збирали допомогу, ремонтували будівлі, організовували харчування, не чекаючи, що хтось приїде з Києва. І це головна ознака живої громади. У нас була платформа швидких рішень. Якщо бачили проблему — сідали, радилися, вирішували. Так було з ремонтом лікарні, з допомогою бійцям, з підтримкою переселенців», — розповідає він.
Внутрішньо переміщені особи з часом теж починають брати участь у житті громад, що їх прийняли. «Частина з них, наприклад, відвідують презентації книжок, долучаються до ініціатив», — розповідає голова Городоцької громади Володимир Ременяк.
Інтеграція ВПО в нові громади не є миттєвою, вона має тривати постійно — як на рівні участі в культурному та соціальному житті, так і через залучення до ухвалення рішень. Щоб ця інтеграція була повноцінною, важливо забезпечувати гідні умови життя. Про це говорить і голова Тростянецької громади Юрій Бова. Станом на 2023 рік до Тростянця переїхали приблизно дві тисячі ВПО, а це 10 % від загальної чисельності міста, що не так уже й мало для прифронтового регіону.
«Ми робили притулки для них: не просто “живіть у спортзалі”, а так, щоб були й відремонтовані туалети, і нормальні кімнати з чистою постільною білизною. Щоб люди приїжджали в нормальні умови. І були такі родини, які мені казали: “Ми, до цього поміняли вісім притулків різних, бо там спортзал, а там школа. Це не життя. А у вас залишимося”. І вони донині живуть у нас», — розповідає Юрій Бова.
Мости довіри: що українські громади можуть перейняти в Європи
Для українських громад війна стала тестом на стійкість і гнучкість, а також нагадуванням: ефективне самоврядування має будуватися не лише на ентузіазмі, а й на чітких інституційних моделях. У цьому контексті важливим ресурсом є досвід країн Європейського Союзу, з якими Україна активно розвиває партнерства на рівні як держави, так і окремих громад.
На переконання Юрія Микитюка, керівника регіональних програм Коаліції РПР, потенціал європейських практик величезний, але використати його вдасться лише тим, хто буде до цього готовий. Він пояснює:
«Щоб українські громади змогли скористатися перевагами співпраці, а потім членства України в ЄС, потрібно зробити велику домашню роботу на національному, регіональному та місцевому рівнях. Конкурувати треба буде не лише з громадами всередині країни, а і з громадами інших країн, які мають великий досвід залучення фінансування ЄС. Якщо спростити цю тезу, то вона звучить так: ЄС не дає кошти просто так, кошти ЄС треба вміти залучати».
Однією з ключових моделей, яку Україна може адаптувати, є підхід до інтегрованого стратегічного планування, що передбачає участь усіх зацікавлених сторін: від влади до місцевого бізнесу та громадських ініціатив. На місцевому рівні така практика поступово впроваджується.
«Будемо оновлювати стратегію розвитку громади — це вимога закону. Хоча не найкращий час для стратегування, але будемо це робити разом із програмою “U-LEAD з Європою”»,
— розповідає Володимир Ременяк, голова Городоцької громади.
Ще один інструмент, який широко застосовується в ЄС і стає актуальним для України, — це міжмуніципальна співпраця. Вона дає громадам змогу об’єднувати ресурси, ділитися досвідом, залучати інвестиції разом. Такий підхід особливо важливий для невеликих або постраждалих громад, які самостійно не здатні реалізовувати масштабні проєкти.
«Ми надаємо підтримку в міжмуніципальному співробітництві, щоб міста могли ділитися досвідом, як підтримувати діалог із громадою, як впроваджувати проєкти, як залучати кошти. Якщо 2022 року це була гуманітарна допомога, то зараз це вже розвиток сталого і перспективного партнерства в контексті спільного відновлення українських громад за підтримки європейських муніципалітетів», — пояснює Світлана Грищенко.
Зрештою, важливим є усвідомлення ролі місцевого самоврядування у євроінтеграційних процесах. «Варто розвивати дружні зв'язки з іншими громадами в Україні, Європі та світі, розвивати мережу міст-побратимів і обмінюватись кращими практиками місцевого самоврядування», — додає народний депутат України, перший заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування Роман Лозинський.
Також Лозинський зауважує, що таке явище як міста-побратими — це про допомогу у відбудові й відновленні того, що зруйнувала країна-агресор.
Європейський досвід не є панацеєю, але він дає Україні орієнтири, як побудувати ефективне, прозоре й відповідальне місцеве врядування. І саме ці орієнтири сьогодні потрібні громадам, щоб у найважчі часи не лише зберегти демократію, а й розвивати її.
Дорога до відновлення через довіру
Війна висвітлила вразливість місцевого самоврядування та показала, що без інституційної міцності, діалогу та партнерства громади не виживуть. Але водночас зараз, у найскладніших умовах, народжується нова якість управління. Не адміністративна, а людська. Не формальна, а дієва.
Українські громади мають шанс об’єднати власну енергію з підтримкою та досвідом Європи. Побудувати демократію не як декор, а як інфраструктуру довіри — з вмотивованою командою, чіткими процедурами, реальним залученням людей до рішень. Не чекати змін згори, а починати знизу — з відчинених дверей ради, чесного бюджету, живого діалогу з громадою. Сильна громада починається там, де влада слухає, а люди беруть участь. І сьогодні в України є шанс не просто засвоїти цей урок, а й написати власну історію — з довірою як головним ресурсом відбудови.
Матеріал опубліковано в рамках проєкту «Демократична інтеграція, стійкість, та залучення» (Ukraine-DARE), який втілює Democracy Reporting International (DRI) у співпраці із Коаліцією Реанімаційний Пакет Реформ та Центром політико-правових реформ за фінансової підтримки Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини. Проєкт має на меті сприяти наближенню українського законодавства до норм Європейського Союзу, розбудовувати діалог щодо викликів для демократії в Україні під час війни та сприяти громадянській активності молоді. Думки та погляди, викладені в матеріалі, не обов’язково відображають позицію Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини.
Матеріал опубліковано на правах реклами.
Над спецпроєктом працювали: Менеджерка проєкту Ірина Полтавецька дизайнерка Христина Бучелюк розробник верстки Ігор Башинський, креативна продюсерка Катерина Чулкова.