Навчання під час і після служби: як військові та ветерани здобувають нові професії
Життя військових і цивільних у час війни різниться настільки, що після років у війську повернення до цивільного життя й роботи може бути непростим завданням. Доводиться освіжати знання й навички, пристосовуватись до змін у професійному середовищі, опановувати нові інструменти й технології, або й новий фах… Щоб полегшити цю адаптацію — ветеранам уже зараз, а чинним військовим у майбутньому, — освітня фундація Projector Foundation і Uklon започаткували навчальну програму зі стажуванням. Це тестдрайв нових діджитал професій і вмінь, які будуть корисними і під час служби, й після демобілізації. Троє захисників, які мали нагоду пройти стажування в Uklon, розповіли hromadske свої історії та поділилися думками про користь навчання для військових і ветеранів. Проєкт повернув героям забуте бажання вчитися і досягати успіху, опановуючи нові сфери.
«Що більш освічені люди в армії, то краще»: історія військової, яка вчиться й не припиняє мріяти
На початку 2022 року Наталія Соловйова здійснювала свою мрію: зимувала на Шрі-Ланці, працювала на березі океану. Невдовзі «Шрі-Ланка» стане її позивним.
У середовище військових Наталія потрапила сімнадцятирічною студенткою факультету журналістики. Почалося все з того, що вони з батьком — завзяті туристи — вирішили поділитись із військовими похідним спорядженням.
«Ми мали спальники, каремати, навіть якийсь ПНБ. Ми все це потрошку перетягували з нашої комори до волонтерів. Восени 2014 року я проходила практику на запорізькому сайті, запропонувала взяти мене з собою на полігон — мовляв, зроблю фото і відео, зможемо зібрати гроші. Волонтерка, з якою я спілкувалась, відмовила: мовляв, полігон — військовий об’єкт. Але запропонувала поїхати разом у Слов’янськ, який тоді щойно звільнили. Звісно, я погодилась», — розповідає Наталія.
Побачивши Донеччину, де вже тривала війна, Наталія почала все частіше їздити у прифронтову зону: передавати речі військовим, робити фото для зборів. На початку 2015 року, коли полк «Азов» відсував окупантів від Маріуполя, у Запоріжжя, де жила Наталія, почали привозити більше поранених. Юлія — та сама волонтерка, з якою їздили у Слов’янськ, — пішла туди служити. При «Азові» тоді яка раз з’явилась Патронатна служба і Юля попросила Наталю навідатись до поранених.
Наталія зголосилась допомогти. Вона згадує: «У перші місяці я займалась дуже полегшеною версією роботи патронатної служби: купувала ліки — а тоді часто не вистачало елементарних бинтів і шприців; привозила пораненим домашню їжу. Дзвонила бабусі додому, вона смажила картоплю з грибами, робила вареники. Я забирала їжу і їхала в інший район міста — годувати хлопців». Згодом Наталія переїхала до Маріуполя, працювала у Національному корпусі.
Напередодні початку великої війни вона вже мешкала в Києві. «Працювала в медіа у комфортному коворкінгу, отримувала нормальні гроші, могла подорожувати. Встигла подивитися світ, пожила у Грузії, а в кінці 2021 року втілила свою найбільшу на той час мрію — поїхала зимувати у Шрі-Ланку», — розповідає Наталія. Передчуття повномасштабної війни вона тоді не мала.
«24 лютого мене наче паралізувало, — згадує вона. — Я сиджу на Шрі-Ланці, в мене тут мавпи, павичі, варанчики, океанчик. Маріуполь беруть в оточення, а я нічого не можу зробити». Буквально за декілька тижнів Наталія поїхала з Азії: «Зібрала речі й поїхала додому. З потяга відразу в лікарню. Там почався мій шлях кураторки поранених».
Її завданням було задовольняти потреби поранених: знаходити одяг, взуття та інші необхідні речі, купувати ліки, спілкуватися з медиками й рідними. Наталія не припиняла працювати в медіа, але робити це стало важче. «Понеслись перші обміни полоненими, важкопоранені… Я почала бачити такі речі, до яких не завжди була готова. Вранці забираєш тіла полеглих, відвозиш у морг, після їдеш в лікарню до поранених, звідти – забирати з пологового дружину бійця, яка народила — і все це в один день. Коли вночі поверталась додому, намагалась писати. Але мені здавалося, що тексти втратили сенс. Який курс біткойна, коли тут стільки поранених?» — розповідає вона.
Якось їй довелося брати інтерв’ю по відеозв’язку просто в моргу. В цей час позаду почали носити мішки з тілами полеглих, і вона зрозуміла, що далі так не може. Звільнилась із медіа й мобілізувалась до війська — у Патронатну службу.
«Я мріяла, щоб кожен підрозділ мав свою Патронатну службу, — каже Наталія. — Бо ти приходиш у лікарню до нашого хлопця, якого повернули з полону, і бачиш, що він має все — серветки, гель для душу з його улюбленим запахом. А поруч лежить боєць іншого підрозділу, якого теж повернули з полону. Він нічим не гірший, але в нього немає дружини чи родини, а в його підрозділу — Патронатної служби… На щастя, зараз ця мрія здійснюється».
У 2022 році у Патронатній службі з’явився благодійний фонд. Його створили для фінансування потреб служби. У “Янголів” з’явились соціальні мережі, тоді Наталія, маючі бекграунд у журналістиці, перейшла до медіа відділу. Каже, що ця робота — ще більша відповідальність. Саме від роботи медіа відділу залежить ефективність збору пожертв для поранених і загиблих.
Попри війну і біль, які Наталія Соловйова бачить щодня, вона прагне зберігати волю до життя й саморозвитку. Хоч раніше завжди була «совою» й любила поспати, тепер щоранку о шостій влаштовує чайну церемонію. А на додачу до розміреного ранкового ритуалу нещодавно проходила динамічний курс, створений Projector Foundation і Uklon для ветеранів і військових.
Коли Наталія вирішила податись на курс, не чекала, що навчання буде таким насиченим. Навички, здобуті завдяки курсу, для неї й Патронатної служби Третьої штурмової надважливі.
«Армія — величезна структура. Що більш освічені люди тут, то краще. Є багато задач, які потребують додаткової освіти: бізнесової, менеджерської, комунікаційної. Треба вчитись користуватися штучним інтелектом, який може полегшити роботу, — розповідає Наталія. — Я раніше не вміла це робити, діяла навмання. Коли побачила, що в Projector Foundation є курс для військових і ветеранів на цю тему, записалась. Він не просто дав мені новий інструмент для роботи — я змінила спосіб мислення».
Військовослужбовиця радить побратимам і посестрам виходити з «бульбашки». Нові навички можуть полегшити роботу на окремих армійських посадах і допомогти адаптуватись у цивільному житті після повернення.
«Я мрію про багато “земних” речей, — ділиться Наталія думками про майбутнє. — І готуюсь. Зараз моя особиста ціль — пробігти марафон. Тому щоранку я йду на стадіон».
«В армії отримав скіли для цивільної роботи». Нацгвардієць з «Азову» працює над собою і мріє написати книгу пам’яті
Коли Артем здобував освіту історика, він був одним із небагатьох випускників, які планували працювати за фахом: хотів популяризувати історію, писати книжки. Коли почалась велика війна, Артем працював у Національному музеї історії України. Любив свою роботу, але дедалі більше гнітила думка, що в ці найдраматичніші дні він не впливає на перебіг історичних подій. У 2023 році Артем вирішив мобілізуватись.
«Тиждень гортав вакансії й натрапив на посаду копірайтера в “Азові”, — розповідає він. — Надіслав резюме, і мені майже відразу відписав командир. Запросили на співбесіду і незабаром я приєднався до підрозділу».
Звиклому до спокійної роботи історику довелось навчитись працювати в новому форматі: є термінове завдання — отже, треба виконати, навіть якщо не поспиш. До того ж робочий тиждень тут шестиденний, а єдиний вихідний — умовний.
Артем каже, що військовий ритм життя вимагає не тільки зосередженості, а й чіткої рутини: речей і дій, які стають постійними і «повертають тобі себе». Для нього це читання книжок, слухання музики й доторк до жетона, виданого у війську. «Мене морально тримала це дія: одягти на себе жетон. Сам факт, що він на мені і він мій, дає відчуття причетності до глобальних речей. Він ніби підтверджує, що я корисний», — пояснює Артем.
Працюючи в комунікаціях «Азову», Артем відчував брак знань і навичок. Тож коли натрапив на курс із копірайтингу від Projector Foundation, подав заявку без вагань. Розумів, що це потрібно не тільки для роботи, а й для розвантаження думок.
«Курс мав дві частини — художню й маркетингову, — ділиться він враженнями. — Художня мені сподобалась більше, бо це про творчість, індивідуальність і підходи. Але бізнесова дала розуміння того, що хочуть бачити люди і що хоче читати бізнес; про що писати, щоб це продавалося. Завдяки курсу я став лаконічнішим і кращим у текстах. Крім того, за час стажування в Uklon отримав поради, як стратегічніше мислити, щоб робити великі кампанії чи залучати більше людей».
Побратимам і посестрам військовий радить не вагатися й хапатись за можливості освіти чи знань. «З рутиною в армії є ризик деградувати, втратити навички, — пояснює Артем. — Тому я б радив іти на онлайн-курси. Для цього не треба кудись їхати, треба лише докласти зусиль. Тим паче це буде перевагою в цивільному житті, до якого ми колись повернемось. Завжди можна буде сказати роботодавцю: “я до роботи у вас ще в армії готувався”».
Артем планує застосувати свої навички, аби написати книжку про полеглих бійців бригади «Азов». «Хочу зберегти пам’ять про них, їхню історію, — каже він. — Згадати позивні й імена. Написати про них правду. Навіть якщо книжку прочитає небагато людей, я відчуватиму, що моя місія виконана. Роздам книжку рідним і близьким хлопців, які загинули».
«Варто спробувати, іноді трошки змусити себе». Як ветеран здобув новий фах і здійснив давню мрію
Анатолій Камінський працював дизайнером, а на дозвіллі ходив у походи Карпатами й Кримськими горами. Планував разом із родиною побачити світ. Коли у 2014 році Росія напала на Україну, Анатолій почав розуміти, що Путін не жартує, називаючи «російською землею» Донеччину, Луганщину і Крим. Тож коли у лютому 2022 року російська армія пішла в повномасштабний наступ, він не вагався, чи йти служити.
Анатолій вивіз родину в Тернопільську область і зголосився у ТЦК. Невдовзі вже був на фронті. «Я розумів, для чого пішов: у мене дві доньки і дружина, — пояснює чоловік. — Вони були моєю опорою в армії. Весь час разом із посилками передавали листи й дитячі малюнки. Ніби й банальне — обведена долонька чи малюнок із татом, мамою і сестричкою. Але для мене це моє, рідне. Я мав тил — людей, які чекали на мене».
Згодом, коли Анатолія списали зі служби, призвичаїтись до цивільного життя виявилось не так просто. «Думав, що повернуся в режим, який був до 2022 року: робота, відпочинок, сім’я, друзі… Але було важко заново зрозуміти цивільне життя. Я не міг перебувати у великих компаніях, навіть у кафе на святкуванні Дня народження доньки. Відчував дискомфорт — ніби я не там», — каже він. На адаптацію пішло понад півроку. Однією з речей, що допомогли, став ветерансько-військовий курс від Projector Foundation і Uklon.
«Повернувшись, я хотів змінити сферу, в якій працюю, завантажити голову, повчитись, — каже Анатолій. — Тож заповнив анкету з приміткою, що маю досвід у дизайні, а курси потрібні мені, щоб розробити дизайн мобільного додатку. Але якщо будуть люди, які більше потребують навчання для кар’єрного зростання, то я поступлюся місцем». Заявку Анатолія помітили — не тільки як ветерана, а і як людини, яка з дитинства має ціль. У шкільні роки він любив розгадувати кросворди, й відтоді думав, як оцифрувати це хобі. «Хотів розробити додаток із кросвордами й сканвордами. Інтелектуальну розвагу для україномовної аудиторії», — пояснює ветеран.
Курс із мобільного дизайну подарував йому не лише нові навички, а й щемливі спогади. Врешті Анатолій почав створювати додаток із кросвордами для українських користувачів. Тепер він працює аналітиком: каже, сфера цікава і він тут корисний, а дизайнерські навички дозволяють краще виконувати завдання. Коли по завершенні курсу йому запропонували роботу в іншому медійному агентстві, погодився й не пошкодував.
Анатолій вважає подібні курси необхідними для ветеранів, які повертаються в цивільне життя. По-перше, вони дозволяють опанувати корисні навички. По-друге, спільнота однокурсників-однодумців допомагає пристосуватись до цивільної реальності. «Ця програма корисна для адаптації, — каже ветеран. — Спілкування у групі й на стажуванні в Uklon витягало мене з неприємних думок. Думаєш про курс, цікавишся новим, вивчаєш, пробуєш. До того ж задача, над якою ми два місяці працювали, була практична й підібрана під мої побажання».
Він вважає, що потрібно більше курсів іншого спрямування: з гончарства, бізнесу, культурних індустрій. Що більше їх буде, то легше буде людям, які повертаються з війни, вливатись у цивільне життя.
«Не треба боятись почати: варто спробувати, інколи трішки змусити себе. Це дає результати», — резюмує Анатолій Камінський.
1000+ ветеранів і військових, готових навчатись: як розвиватиметься програма
Сергій Гришков, CEO Uklon розповідає, що спільний проєкт із Projector Foundation народився з думки: «не знаєш, із чого почати — розпочни з навчання». Хотілось не просто дати військовим і ветеранам інформацію, а спонукати їх досліджувати нові можливості через освіту.
«Нам вдалося запустити всеукраїнську кампанію, яка охопила понад півтора мільйона людей, — розповідає Сергій. — Ми разом з Projector Foundation отримали 1068 заявок. Це свідчить про великий запит на переосмислення й розвиток після служби. Сьогодні ми бачимо, як випускники курсів не просто опанували нові навички, а знайшли підтримку, нову спільноту й перші професійні орієнтири пройшовши стажування у нас в компанії. Цей проєкт — ще один крок у формуванні культури гідного повернення, де відповідальний бізнес і громадські організації об’єднуються навколо спільної мети: підтримати тих, хто шукає новий шлях після служби».
Перша, тестова когорта партнерської програми Projector Foundation і Uklon охопила двадцять п’ять ветеранів і чинних військових. Керівниця Projector Foundation Тетяна Фіщук каже, що велика кількість заявок і комунікація з кількома бригадами Сил оборони — свідчення того, що запит на навчання величезний. Тому програма розширюватиметься.
«Найважливіше, що ми почули від військових і ветеранів — це прохання не відокремлювати їх від основного курсу, не групувати лише за критерієм, що вони служать чи були у війську. Тому ми дали їм самим обрати один із п’яти напрямків навчання, а потім інтегрували в ті групи, які запускали», — розповідає Тетяна.
Частині слухачів курсу було нелегко поєднати зі службою шість годин онлайн-занять і виконання практичних завдань. Проте результати й відгуки показали, що це можливо. Projector Foundation хоче масштабувати навчальну програму, щоб вона охопила більше ветеранів і військових. Щоправда, для цього знадобиться допомога українського бізнесу.
«Знайти партнерів для такої ініціативи нелегко, — каже Тетяна Фіщук. — Частина міжнародних організацій не підтримує проєкти для військових, бо вважає це “підтримкою війни”. А соціально відповідальні компанії вже донатять на дрони чи інші потреби війська. Томи ми шукаємо спільні цінності з комерційними компаніями, в яких є простір для підтримки, і які вбачають в цьому форму подяки ветеранам та військовим за те, що їх бізнеси можуть працювати під час війни».
Матеріал опубліковано на правах реклами.
Над спецпроєктом працювали: Менеджерка проєкту Віта Галко, розробник верстки Ігор Башинський, дизайнерка Мирослава Мохнацька, креативна продюсерка Євгенія Каратаєва.