Початок Євромайдану
Близько півтори тисячі людей, згуртувавшись через соцмережі, вийшли на майдан Незалежності, протестуючи проти рішення влади припинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.
Це був дощовий листопадовий вечір. На майдан Незалежності вийшли декількасот людей, скандуючи: «Україна — це Європа!». Ніхто не здогадувався, що за якихось два тижні це переросте в марш мільйонів. З мирного Євромайдану — у запеклі 94 дні Революції гідності. Третьої за рахунком революції, яка змінить країну та ціною понад сотні жертв зрештою не лишить шансу проросійській диктатурі в Україні.
Минає вже 13 років від початку тих подій. У когось вони залишаються у спогадах із досі відчутним запахом свободи й горілих шин, для когось — стають дедалі більш віддаленою сторінкою нашої історії.
Аби нагадати, як розвивалися події, які змінили хід історії України на шляху кривавої боротьби за своє майбутнє, ми зібрали основні факти, дати й цифри Майдану.
От тільки боротьба за свій цивілізаційний вибір, яка розпочалася тоді, триває й досі. Тепер Україну та її цінності захищають, зокрема, й діти полеглих Героїв Небесної Сотні — на полі бою вже в повномасштабній війні.
— перший лист із серії матеріалів hromadske до річниці Революції гідності.

Близько півтори тисячі людей, згуртувавшись через соцмережі, вийшли на майдан Незалежності, протестуючи проти рішення влади припинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

Кілька сотень активістів, які залишалися на Майдані, уночі жорстоко розігнав спецпідрозділ міліції «Беркут». Це спричинило масові протести по всій Україні. Уже наступного дня, 1 грудня, до столиці з’їхалися сотні тисяч людей, обурених міліцейським свавіллям, узурпацією влади та політикою русифікації.

Відбувся один із наймасовіших мітингів Революції гідності, що зібрав на майдані Незалежності близько одного мільйона людей. На віче ухвалили рішення про початок блокування урядових будівель і створення наметових містечок. Експрезиденту Віктору Януковичу висунули ультиматум. Тоді ж у столиці повалили пам’ятник Володимиру Леніну, що започаткувало «ленінопад» по всій країні.

Уночі силовики оточили Майдан і почали штурм барикад, прорвавшись у наметове містечко. Розпочалися жорстокі бої. Та силовиків вдалося відтіснити. Це стало поворотним моментом, що лише посилив підтримку протестів по всій країні. Після цього Янукович оголосить про мораторій на силові дії, а наступний місяць стане «затишшям перед бурею».

Верховна Рада ухвалила пакет так званих «диктаторських законів», спрямованих на придушення протестів. Це призвело до гарячої фази протистояння. Уже за три дні розпочалися сутички мітингувальників із силовиками на вулиці Михайла Грушевського, які прозвали «Кривавим Водохрещем».

Під час протистояння на вулиці Грушевського від вогнепальних поранень загинули двоє протестувальників — Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизневський. Того самого дня зі слідами катувань виявили тіло викраденого напередодні львівського активіста Юрія Вербицького. Лише через 10 років слідство встановило, що саме Вербицький був першою жертвою під час Революції гідності.

Тодішній прем’єр-міністр Микола Азаров подав заяву про відставку. Того самого дня Верховна Рада скасувала 9 із 12 «законів 16 січня», що обмежували громадянські свободи.

Мирна хода протестувальників до Верховної Ради, яка мала розглядати можливі зміни до Конституції, переросла в бойові зіткнення з силовиками. Увечері спецпідрозділи МВС розпочали «зачистку» Майдану з використанням бронетехніки. Штурм тривав до ранку. Були сотні поранених і загиблі з обох боків. Загалом того дня загинули 17 учасників протестів, ще 14 зазнали смертельних поранень, від яких вони померли пізніше.

Найбільш жорстоке та криваве протистояння відбулося на вулиці Інститутській, де загинули 48 протестувальників — переважно від куль снайперів; а також четверо працівників органів внутрішніх справ. Увечері парламент своєю постановою засудив застосування насильства. Силовики почали відступати.
Ця сама дата вважається початком російсько-української війни, яка розпочалася з окупації Криму. Саме цього дня російські війська без розпізнавальних знаків вторглися на півострів, перетнувши кордон біля Керченської протоки.

Українці дізналися про втечу Віктора Януковича, а Верховна Рада ухвалила постанову про його самоусунення з посади. Олександра Турчинова обрали головою Верховної Ради, а з наступного дня він став виконувати обов’язки президента. На майдані Незалежності відбувалися прощання із загиблими 18–20 лютого. Цього дня зі сцени Майдану їх уперше назвали Небесною Сотнею.
У списку Героїв Небесної Сотні — офіційно 107 людей, більшість із яких загинули від вогнепальних поранень. Серед них — 104 чоловіки та 3 жінки. Це люди з різних регіонів і різного віку. Наймолодшому загиблому, Назарію Войтовичу, було лише 17 років. Найстаршому, Іванові Наконечному, — 82.
Унаслідок зіткнень із силовиками постраждали кілька тисяч людей, серед яких понад півтори сотні журналістів, зокрема двоє тодішніх журналістів hromadske — Дмитро Гнап та Яків Любчич. Їх побили, у них відібрали флешки та розбили їм камери.
Епіцентром масових протестів був Київ, хоча акції відбувалися по всій країні — у Львові, Тернополі, Черкасах, Дніпрі, Донецьку, Харкові, Запоріжжі, Херсоні, Миколаєві, Одесі. У них узяли участь мільйони українців. А кампанії солідарності відбулися в більш як 20 країнах.

— стільки тривала Революція гідності.

— загальна кількість учасників Майдану.

сформувалися під час Євромайдану та налічували понад 12 тисяч добровольців.

загалом тодішня влада залучила для придушення протестів.

згідно з офіційними даними, загинули внаслідок протистоянь.

визнані потерпілими.

вчинених правоохоронцями й так званими «тітушками», розслідують у межах «справ Майдану». У цих провадженнях — понад 10 тисяч свідків.

отримали підозри. Серед них — 51 високопосадовець (у тому числі регіонального рівня) та керівники правоохоронних органів, 355 правоохоронців, 27 прокурорів, 33 судді.

суди ухвалили обвинувальні вироки, які набули законної сили. З них 32 (у тому числі 20 заочно) — засуджені до позбавлення волі з реальним відбуванням покарання, повідомили нам в Офісі генпрокурора.

85 тисяч доларів, 537 історико-культурних цінностей вартістю близько 19 мільйонів євро, 2 земельні ділянки та 8 будівель — таке майно колишнього президента Януковича, який втік до росії, передали в дохід держави.
«Справи Майдану», утім, надто довго перебували в судах. Через 13 років після початку Євромайдану в багатьох із них спливають терміни давності. У справах щодо особливо тяжких злочинів вони становлять 15 років, водночас у разі, якщо за злочин передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі, термінів давності немає. Нині вже закрили справи щодо 118 людей.Обвинувальні вироки стосовно суддів та прокурорів не ухвалювалися.
Багато вироків зі статистики Офісу генпрокурора є заочними, оскільки серед притягнутих до кримінальної відповідальності понад 100 осіб переховуються від органів слідства та суду. Заочно засудили й експрезидента Януковича, зокрема до 10 років позбавлення волі за держзраду. А у справі про розстріли людей на Інститутській — трьох колишніх «беркутівців», які так само втекли до рф.
Загалом можна сперечатися про те, чи були засвоєні уроки Майдану. Однак те, що він домігся відставки уряду, втечі експрезидента й не допустив реалізації російського сценарію в Україні, зробило його переможним. Розпочався процес декомунізації. Після виборів Україна обрала європейський вектор розвитку — стала асоційованим членом ЄС, а за кілька років отримала безвізовий режим.
От тільки боротьба за свій цивілізаційний вибір, яка розпочалася тоді, триває й досі. Тепер Україну та її цінності захищають, зокрема, й діти полеглих Героїв Небесної Сотні — на полі бою вже в повномасштабній війні.
Jeff J Mitchell, ALEXANDER CHEKMENEV/AFP, SERGEI SUPINSKY / AFP, Aris MESSINIS / AFP, NurPhoto/Corbis, VIKTOR DRACHEV/AFP, STR/AFP, Yan Dobronosov/Global Images Ukraine via Getty Images
Майдан — це не лише дим, постріли, шини, що палають, ноші з пораненими, барикади й сцена. Це ще й тисячі людей, які жили посеред зими просто неба. Ночували, їли, милися, грілися, готували «коктейлі Молотова» — створювали ціле місто, яке працювало як надійний механізм.
Перші ночівлі на Майдані були хаотичні й неорганізовані, під осінній холод.
Люди приходили з теплим одягом і шукали, де їм зігрітись. Спали не лише на вулиці — місцями для сну стали Будинок профспілок, будівля КМДА, Михайлівський собор, Український дім, Будинок вчених.
Вперше на Майдан із Дніпра, де я на той час мешкав, я приїхав у грудні… Друг поїхав увечері додому, а я лишився. Ходив, ходив — та й пішов спати у КМДА. Зайшов на другий поверх, вмостився собі десь у кутку… Хтось штурхнув мене й сказав: «Отам є купа з якимись "шмотками"». То я пішов, знайшов собі шубу, аби підстелити під себе, і якесь пальто. Вкрився, і так спав.
Чимало людей залишалися й у Будинку профспілок. Там було серце координації, каже Олексій Хорошенький, голова Продакшну hromadske, який координував студентське підпілля. У будівлі можна було заночувати на матраці, взявши собі ковдру, а також щось перекусити.
на Майдані з'явилися великі армійські намети. Біля них стояли великі двохсотлітрові металеві бочки, у яких уже горів вогонь. Там були звичайні дрова. Люди грілися біля цих бочок», — згадує Костянтин Шафаренко, колишній креативний продюсер hromadske.
Крім того, для обігріву використовували металеві смітники з Хрещатика. Без таких імпровізованих пунктів обігріву протести, найімовірніше, були б неможливі, бо під час зими 2013-14 років морози інколи опускалися до -16 градусів.
Майданівців годував чи не весь Київ.
Тисячі людей приносили з дому уже готові страви. Для забезпечення протестувальників охочі закуповували великі партії продуктів, збирались у квартирах і нарізали для майданівців пластикові відра салатів.
Волонтери готували обіди й кип’ятили воду, щоб розносити чай. З часом на Майдані з’явилися польові кухні.
Що мені запам'яталося — люди приносили все, що було. І я бачив там і домашню консервацію, і мішки з крупами, і якісь смаколики: печиво, цукерки. Тобто їжі на Майдані було завжди багато.
Костянтин і сам долучався до розносу харчів — але не для майданівців, а для строковиків, яких виставили на чергування біля ЦУМу. Вони охоче приймали чай, а потім віддавали пусті термоси. І так тривало кілька тижнів, доки їх не перекинули на іншу локацію.
Олексій Хорошенький пригадує смачні канапки з різними начинками, які разом із чаєм волонтери розносили майданівцям: «Найсмачніші канапки на той час у світі, тому що коли ти там довго стоїш, а було достатньо холодно, то дуже в пригоді був цей чай із канапками. Памʼятаю, як дівчата їх розносили, і це було дуже в пригоді всім, хто там збирався».
Гарячий чай відклався й у памʼяті Сергія Іванського. Він пригадує рожеву пластикову тацю, на якій стояли прозорі пластикові склянки із чаєм. Їх, каже, просто масово заливали й розносили, або люди самі підходили брали.
Попри холод і втому, на Майдані завжди звучала музика.
Між чергуваннями, вишколом і кухонною метушнею люди знаходили час співати, читати вірші, танцювати просто між наметами.
Дозвілля тут не було розвагою — це був спосіб вижити й не зламатися.
Костянтин Шафаренко пригадує: «Постійно був абсолютно позитивний настрій біля людей, які розбирали бруківку, які підносили “коктейлі Молотова”, які це все жбурляли. Відчувався дух такого братерства, сестринства, такої підмоги».
Бруківка на Майдані була універсальним елементом — з неї викладали основу під спальні місця, будували барикади, на ній сушили одяг і готували їжу, її кидали у «беркутівців».
Я пам'ятаю, як ми дуже активно включались у розгрібання цієї бруківки. Чоловіки передавали ці камені просто такою ланкою один одному. Це було вже в той момент, коли стріляли й були поранені.
На Майдані навіть у серйозні дні боротьби залишався простір для винахідливості. У січні 2014 року протестувальники зібрали із дощок і металевих пластин величезну катапульту, яку одразу пустили в хід на вулиці Михайла Грушевського.
«Люди розуміли, що треба якась потужніша історія, що вони не можуть докинути бруківку або “коктейлі Молотова”. І якось із підручних засобів на Хрещатику почали будувати катапульту… Це було аж епічно, коли по Грушевського люди тягнули дерев’яну катапульту заввишки метри 3,5-4 для того, щоби кидатися по “беркутівцях”», — пригадує Сергій Іванський.
Усе це — ночівлі, польові кухні, чай і канапки, музика й робота з бруківкою — створювало неповторну атмосферу спільноти. Навіть у найскладніші моменти, серед холодних ночей і небезпеки, люди знаходили способи підтримувати одне одного, ділитися теплом і просто бути разом. Побут Майдану не був про комфорт — він був про виживання, солідарність і відчуття, що ти частина чогось більшого.
Цей дух солідарності підтримував і журналістів hromadske. Як розповідала для «Медіамейкер» співзасновниця медіа Юлія Банкова, hromadske стало одним із перших українських видань, які запустили краудфандингову кампанію: збір коштів на потреби ЗМІ. Це дозволило нашій команді орендувати приміщення, купити техніку й виплачувати зарплати. У цей час у hromadske вже сформувалася своя спільнота: люди зустрічали журналістів на вулицях, пропонували гроші, їжу, меблі та надсилали контент. Завдяки цій підтримці нам вдавалося працювати на Майдані, документувати події та ділитися ними зі світом.
Це відео — частина архіву hromadske. Таким був побут Євромайдану — справжнім, живим, без постановок.
Sergii Kharchenko/NurPhoto/Corbis, NurPhoto/NurPhoto, Serhii Mykhalchuk/Global Images Ukraine, Etienne De Malglaive/Getty Images via Getty Images
У час, коли телебачення належало олігархам і здебільшого контролювалося проросійською владою, а суспільний попит на чесні новини зростав, невелика когорта журналістів вирішила створити майданчик, який нікому не служить — лише глядачеві. Так з’явилося hromadske — медіа, що змінило уявлення про незалежність в українській журналістиці.
Громадську організацію «Громадське телебачення» заснували у червні 2013 року — за менш як пів року до початку Революції гідності. Тоді ще ніхто не знав, що країна стоїть на порозі великих змін, але журналісти, здається, відчували це першими. Вони запускали проєкт із нульовим бюджетом, але великим бажанням говорити чесно, коли більшість мовчала.
hromadske почалося, коли у 2013 році вже нормальним журналістам не було місця і цензура навалювалась. Уже був рух «Стоп цензурі!», ми постійно боролися, нам затискали всюди всі можливості. І от з'явилась ідея зробити щось таке класне, незалежне, і самим бути собі господарями.
Співзасновниця ГО Юлія Банкова пригадує: коли українці вперше зібралися на Євромайдані, журналісти вирішили, що це саме той момент, коли треба починати мовити. Так Україна познайомилася з hromadske — не з екрана телевізора, а у стримі на YouTube. Ми зробили це одними з перших. Це стало початком медіареволюції, за якою незабаром рушили інші.
Банкова додає: «Ми почали ефір, який затягнувся на днів 100. У нас просто був безперервний ефір, який дивилися сотні тисяч людей. Не було жодної ієрархії. Зібралася купа журналістів, які вміли робити класну журналістику, і все».
У нас не було достатньо техніки, ефірної студії та стабільного інтернету — але було бажання показувати, що насправді відбувається. Все мало хаотичний вигляд, але саме в цій спонтанності народжувалося щось більше, ніж просто медіа — виникала довіра. А за нею — мільйони переглядів з України й усього світу, активні підписки, репости й коментарі.
Ми справді всі горіли своєю роботою... Окремі дні виринають у памʼяті, але загалом ці три місяці відчувались як якийсь один великий день.
Глядачам це подобалося. Люди почали донатити на наші рахунки, давати кошти прямо на вулиці. Так завдяки краудфандингу в hromadske зʼявився перший мільйон, який дав змогу розвиватись і вибудовувати чітку редакційну стратегію.
Просто зносило дах, коли ти їдеш у метро, а до тебе підходить старенька бабуся, дає 100 гривень і каже: «На телебачення». І ти не хочеш брати цих грошей. Ну, але всі дають. І були цілі фонди.
Від перших днів Євромайдану hromadske не вимикало камери. Журналісти вели стрими просто з епіцентру подій — серед диму, натовпу, сміху і сліз. Через це вони опинялися під ударом — на них нападали, вибивали техніку, намагалися зупинити трансляції.
Коли більшість телеканалів обережно дозували інформацію, hromadske показувало все наживо, без монтажу й цензури. Саме тоді медіа стало для мільйонів українців символом чесного погляду на реальність.
Після Євромайдану команда не зупинилася. Ми одними з перших поїхали на схід, коли почалася війна з росією, і почали говорити про те, що справді важливо: владу, корупцію, реформи, права і людські історії. Ми й надалі висвітлюємо тему Євромайдану — але вже в інших її проявах.
перетворилося на одне з найвпливовіших незалежних медіа країни.
З часом ми стали виходити за межі інтернету. Запустили супутникове й кабельне мовлення — щоб нас могли дивитися навіть там, де не було стабільного зв’язку чи швидкого інтернету. Це був ще один крок назустріч глядачам. Але світ змінювався, і люди дедалі частіше шукали новини онлайн. Тож у 2020-му hromadske свідомо завершило телевізійне мовлення, щоб зосередитися на тому, з чого починало, — цифрових платформах і живому спілкуванні з авдиторією.
Сьогодні в команді hromadske вже немає тих, хто був на початку історії медіа. Але мета і цінності, з яких усе починалося, залишилися незмінними. Ми й далі робимо журналістику, якій можна довіряти — незалежну, чесну, засновану на фактах і людяності. Як і від самого початку, працюємо за стандартами BBC — з повагою до авдиторії, балансом думок і перевіркою кожного слова.
Ти можеш піти працювати в різні медіа, які займаються політичною, міжнародною чи розслідувальною журналістикою, але на hromadske є теми, які не порушують або не так порушують інші медіа. Наприклад, було б дуже соромно hromadske не вести теми Майдану, з якого народилося це медіа. І тема, яка комусь здавалась притягнутою за вуха, але нам і мені особисто здавалася дуже важливою — ультраправого насильства... Якщо ми про це не будемо розповідати, що ми тоді за медіа?
Ми пишемо й знімаємо просто й зрозуміло, іноді навіть дотепно. Наші репортажі дивляться не лише серйозно — часом їх роблять мемами, діляться ними в соцмережах, обговорюють. Але попри гумор, наш контент має реальний вплив: завдяки нашим публікаціям змінювалася влада, відкривалися справи щодо посадовців, закривалися важливі збори. hromadske доводить: журналістика може бути живою і близькою й водночас впливовою.
Правда має звучати — чесно, вчасно, без маніпуляцій. Ми хочемо продовжувати це робити, і для цього нам потрібна ваша підтримка.
hromadske народилося з віри в людей — і тримається на цій вірі. Ми були поруч у моменти змін, у часи втрат і відновлення. І хоч епохи минають, та правда залишається. Разом із тими й завдяки тим, хто продовжує її підтримувати.

На цих заголовках — відбиток того, як світ бачив Україну 21 листопада 2013 року. Для більшості міжнародних видань вона зводилася до одного прізвища — Янукович. І це не дивувало: їхні кореспонденти працювали з московських бюро й дивилися на Київ і Львів крізь російську оптику.

Широка авдиторія оминала тему, а для вузького кола дипломатів, дослідників Східної Європи та низки військових аналітиків Україна була радше «невдалим експериментом» — державою, залежною від російських грошей і керованою тінями кремлівських впливів.
І, звісно, у всіх текстах столиця залишалася Kiev, а не Kyiv, бо саме так колись диктували радянські й російські стандарти, що довго зберігались у медіа.
Але все, що станеться впродовж наступних трьох місяців, переверне світове уявлення про Україну. Не лише завдяки роботі журналістів — подекуди навіть всупереч їй.
Уперше за довгий час вирішальним голосом стали соціальні мережі: вони говорили про Майдан без фільтрів і перекручень, передаючи події так, як їх бачили люди на площі.

Фото: Катя Стремоухова
Я памʼятаю, як я сиділа й дивилася стрим на Майдані, як багато людей вийшли [1 грудня 2013 року] — наступного дня після того, як побили студентів.
Вона порівнює, як американські видання висвітлювали різні українські революції. Бувши студенткою в Принстоні, вона ледве знаходила бодай якусь інформацію про Революцію на граніті 1990 року. Трохи більше писали газети про Помаранчеву революцію 2004-го. А Революція гідності сталася в час, коли традиційні медіа вже відходили на другий план, поступаючись новим каналам прямого зв’язку.
«Стрими були більш корисні, ніж щось на телебаченні. Телебачення було дуже поверховим. І газети були досить поверхові», — каже Дора Хомʼяк.
Світ активно дивився й стрими hromadske, зазначила головна режисерка медіа Анастасія Камінська. Найбільше переглядів — звісно, після українських глядачів — було з росії (2,1%) та США (1,6%). Також наші відео дивилися з Італії, Німеччини, Польщі, Канади та інших країн.
Соцмережі — Facebook, тодішній Twitter, YouTube — стали містком між Майданом і світом. Через них люди координували свої дії, ділилися новинами й підтримкою, а кожен етер і пост долітав далеко за межі площі. Незабаром ця хвиля прокотилася всім світом: сотні демонстрацій та акцій солідарності відлунювали далеко за кордонами України.
На початку грудня 2013 року двоє нью-йоркських соціологів оприлюднили невелике дослідження про соцмережі Майдану. Офіційна сторінка Євромайдану (нині втрачена) за два тижні від 21 листопада зібрала 126 000 лайків — на той час це було неймовірно багато, враховуючи ще тоді скромне поширення соцмереж. За цей час сторінка опублікувала приблизно 2000 постів, отримала понад 50 000 коментарів і понад мільйон лайків, перетворюючи інтернет на дзеркало того, що відбувалося на площі.
Loved meeting this woman! Living proof of the strength of the Ukrainian people. #euromaiden #Ukraine http://t.co/tcsBDnDXQl
— Hayden Panettiere (@haydenpanettier) December 9, 2013
Серед найбільш популярних твітів того періоду — допис американської акторки й активістки Гейден Панеттьєр, колишньої дружини Володимира Кличка, на якому вона обіймає одну з учасниць Майдану.
Поки європейські журналісти досліджували феномен Майдану, а західні уряди лише спостерігали за протестами, одна країна зовсім не потребувала часу на розгойдування — росія.
Уже 22 листопада володимир путін брутально заявив, що ЄС нібито змушує офіційний Київ підписати Угоду про асоціацію, провокуючи масові протести. Його слова миттєво підхопила потужна російська пропагандистська машина, яка, до речі, тоді була широко доступна українській аудиторії.

Після заяви путіна європейські політики почали давати свої оцінки подіям: «глибоко стурбовані», «дуже тривожно» й схожі формулювання з’являлись у ЗМІ. 26 листопада була перша заява колишнього Європейського комісара з питань сусідства й розширення Штефана Фюле, 27-го — коментар Ангели Меркель, тодішньої федеральної канцлерки Німеччини, а 28–29 листопада — перші американські заяви.
Одна з найперших тверезих оцінок Революції гідності в західних медіа лунає зі сторінок Economist. Кореспондент видання починає свій матеріал, який вийшов 7 грудня, так:
«Злодії та бандити полюбляють діяти в перші ранкові години. Саме так і вчинив Віктор Янукович, президент України. 30 листопада о 4:30 українські спецпризначенці втрутилися в мирну варту кількох сотень студентів, які вийшли підтримати примарне європейське майбутнє».
Після побиття студентів західні політики й журналісти чи не вперше почали приїжджати на Майдан особисто, щоб на власні очі побачити події.
Перед журналістами постає абсолютно нова реальність, із сотнями нових ключових осіб і лідерів. У прагненні зрозуміти цей хаос Times зосереджується на знайомих фігурах:
«Стоячи на даху автобуса в Києві, Юрій Луценко, колишній міністр внутрішніх справ, який був ув'язнений за часів Януковича й звільнений цього року указом про помилування, звернувся до величезного натовпу: “Наш план чіткий: це не демонстрація, це не реакція. Це революція”».

11 грудня до протестувальників приїхала представниця Держдепу США Вікторія Нуланд, а 15 грудня площу відвідав сенатор Джон Маккейн. Зі сцени він сфотографував величезний мітинг і підписав: «Надихаюча можливість сьогодні виступити перед українським народом на Майдані — Америка з вами!».
Inspiring opportunity to speak to the Ukrainian ppl today at Maidan - America stands w/ you! From #euromaidan stage: http://t.co/B1ubkJyMdQ
— John McCain (@SenJohnMcCain) December 15, 2013
До речі, тоді ж, у грудні 2013 року, російські пропагандисти влаштували одну з перших маніпуляцій щодо Майдану. Вони висміювали печиво, яке Вікторія Нуланд привезла протестувальникам як знак підтримки. У медіа вони зображували це як «купівлю» українців солодощами, намагаючись принизити рух і знецінити міжнародну увагу. Насправді ж це далеко не єдине, чим вона пригощала мітингувальників, і це було радше символом щирої солідарності. Це показало, наскільки агресивно й цинічно росія може перекручувати реальність.
світові видання безпристрасно фіксували всі ключові події Революції гідності, документуючи кожну політичну заяву, кожен мітинг і кожен момент протистояння. Часто саме ці репортажі потрапляли на перші шпальти, демонструючи світові масштаби протесту й силу громадянського руху в Україні.
«2 протестувальники в Україні загинули від бойових набоїв під час ескалації сутичок з поліцією в Києві» (The Associated Press, передруковано CBS News)


«Українські депутати голосують за усунення президента Януковича» (BBC)
«Найкривавіший день в Україні: десятки загиблих, поки київські протестувальники відвойовують територію в поліції» (The Guardian)

Коли за півтора місяця Революція гідності остаточно перемагає і Віктор Янукович залишає країну, більшість держав світу без зволікань визнають нову українську владу.
Радіючи разом із переможцями Майдану, світові медіа намагаються передбачити, що буде далі. Так, 27 лютого 2014 року Economist публікує прогноз, який визначить майбутнє України на роки вперед:
«Демократична, європейська Україна, що виходить з-під впливу, була б величезною загрозою для росії путіна. Він поставиться до цього серйозно».
Частину фото надано Razom for Ukraine, Burak Akbulut/Anadolu Agency/Getty Images, Serhii Mykhalchuk/Global Images Ukraine via Getty Images, Paul Ryan/Michael Ochs Archives/Getty Images
У перший день Революції гідності на Майдані ще не було сцени: замість неї стояв пікап із колонками, з даху якого хтось періодично звертався до людей. Саме до цього авто після своєї вистави в театрі Франка підійшов Євген Нищук. У виставі «Момент кохання» того вечора він грав революціонера, а потім переодягнувся — і вирушив на Майдан. Біля пікапа його впізнали відразу.
«О, “голос Майдану” прийшов. То, може, скажеш кілька слів?» — згадує Нищук слова когось, хто запамʼятав його ще з часів Помаранчевої революції. Так він став «голосом Майдану» вдруге. Зауважує: «Я, звичайно, не знав у той момент, що це ще буде наступних 94 дні».

Це сталося після того, як сотні тисяч людей зібралися на центральній площі для спільного маршу та демонстрації єдності.
І тоді Майдан зазвучав на повну. Музика стала серцем революції — вона об’єднувала, підтримувала й давала силу стояти далі.

Я дзвонив тим музикантам, яких знаю... Було чимало різних колективів, зокрема й закордонних. Було багато андеграундної музики з різних регіонів. Музичні колективи дзвонили й казали: «Можна виступити? У нас є одна пісня українською, є англійською і російською». Я їх запрошував, але казав: «Давайте, щоб російської тут не було».
Євген Нищук, український актор театру, кіно та дубляжу, народний артист України
Музика на Майдані звучала багатогранно, відображаючи енергію і настрій протесту. Тут поєднувалися рок і попрок («Океан Ельзи», «СКАЙ», Ріаnобой), етномузика (Тарас Компаніченко, «Хорея Козацька», «Гайдамаки»), акустичні й авторські композиції («Мандри», ЯрмаК, Дмитро Шуров), авангардні та театральні експерименти (Dakh Daughters, Анжеліка Рудницька). Лунали й закордонні гурти — як-от Taraka з Польщі та DVA із Чехії.

Пісні були як гімнами й закликами до дії, так й інтимною лірикою. Вони підтримували тих, хто стояв на барикадах ночами. Було все — від народних мотивів і повстанських пісень до сучасних рок-хітів. Музика формувала настрій протесту, давала силу триматися й нагадувала про спільну мету.
Однією з найактивніших артистів на Майдані була Руслана. Вона перебувала серед протестувальників з перших днів і навіть публічно заявляла про готовність піти на крайні заходи, включно із самопідпалом, якщо вимоги людей не будуть виконані. Зі сцени вона часто виконувала український гімн, а також лунали її пісні «Дикі танці», «Аркан» тощо. Ті події нам вона згадала так: «Майдан — це явище, яке важко взагалі збагнути. Його важко усвідомити. Його можна лише відчути».
Для мене Майдан став явищем хоча б з огляду на те, що люди творили прямо переді мною, прямо в мене на очах. Творили країну. Творили життя. Творили себе. Творили мистецтво: писали вірші, писали пісні, писали ікони й робили інші розписи. І це робили люди, які щомиті ризикували життям... Для тих, хто був на Майдані, особисте відійшло на другий план, а важливим стало лише одне: щоби перемогло щось надзвичайне, щось сильне, світле, добре — щось, у що ти віриш кожною клітинкою свого тіла, кожною миттю своєї душі, кожним подихом.
Як і голос Євгена Нищука, співи Руслани Лижичко Майдан теж почув уперше ще під час Помаранчевої революції. Так само як і «Мандрів». Фронтмен гурту Сергій Фоменко розповів нам, що їхній перший виступ відбувся «з літака на сцену» — одразу після прильоту з Вільнюса. Вони вийшли на сцену на Європейській площі, коли вже починалися перші сутички. Найпопулярнішою їхньою піснею під час обох революцій була «Не спи, моя рідна земля».
Для мене це теж була підтримка, тому що я теж був одним із тих громадян, які не хочуть, щоб Україна була в «рускому мірі». Тобто це була моя форма протидії й підтримки демократичних проукраїнських сил… Тобто тут ішлось про звичайне почуття громадянина, от і все.
Для фрік-кабаре-бенду Dakh Daughters Майдан став одним із найпотужніших досвідів у житті та творчості. Причому музичний колектив не обмежувався виступами на сцені, сказала нам учасниця гурту Соломія Мельник. Музиканти ходили від барикади до барикади, співаючи народні пісні. А ще варили борщі в казанах, робили тисячі канапок і чаїв, допомагали іноземним журналістам як фіксери. І, звісно, співали пісні зі сцени — «Ганнуся», «Многая літа, Україно!», «Доля» тощо.
Ми чітко тоді розуміли, що ми не просто артисти, музиканти, а передусім ми громадяни цієї країни, де відбувалася Революція гідності. І ми не могли стояти осторонь… Революція гідності — це був фестиваль! Фестиваль краси, любові, свободи, героїзму і людяності… Це був дуже романтичний час і трагічний водночас. Багато хто нас називав тоді «сиренами революції».

Коли на Майдані з’явилися перші загиблі, музика перестала бути частиною щоденного ритму протесту, згадує Євген Нищук. Після убивств Сергія Нігояна і Михайла Жизневського 22 січня сцена стихла — не тому, що не було кому виступати, а тому, що сам формат сцени втратив сенс. У ці дні на площі почала лунати інша пісня — «Гей, плине кача». Це був плач, який став спільною мовою скорботи.

Для більшості музикантів Майдан став точкою, яка змінила їхнє бачення власної професії та ролі в суспільстві. Хтось після цих подій продовжив активну громадську діяльність, хтось написав нові пісні, для когось творчість на довгий час стала тісно пов’язаною з темою пам’яті та війни.
Але всі говорять про одне: після Майдану вони вже не могли співати так само, як до нього. Революція стала межею, що змінила їхній внутрішній слух, — і відтоді музика для них перетворилася на свідчення. На пам’ять, яку не заглушити.
Фото: hromadske, Yevhen Kotenko/ Ukrinform/Future Publishing, NurPhoto/Corbis via Getty Images, Alexander Koerner/Getty Images, Andrey Shishkin/Wikimedia. Відео: Dakh daughters - «Рози. Фільм-кабаре» про Dakh Daughters Ірини Стеценко., YouTube ГОГОЛЬ ФЕСТ, Руслана - YouTube Ruslana, Фома - Espresso.TV
Узимку 2013–2014 років київський Майдан нагадував імпровізовану фортецю чи радше Січ. 94 дні ці місця дихали напругою. Тут пахло димом від польових кухонь і спалених шин. Тут звучали повстанські пісні й лунали постріли. Тут зводили барикади, розбивали наметове містечко, проводили вишколи, рятували поранених і виносили полеглих.
Журналісти hromadske були в серці подій і робили все, щоби світ бачив те саме, що бачили ми: гнів, страх, солідарність, гідність.
13 років по тому ми вирішили поєднати дві реальності — тоді й тепер. Кадр за кадром ми показуємо, що життя, яке зараз здається буденним, було виборене. Що на кожному фото показане місце, яке було в епіцентрі зовсім інших подій. І що памʼять про Майдан ніколи не віддаляється — вона просто живе поруч, у місті, яке пам’ятає все.
Знімки, зроблені нами в листопаді 2025 року, повторюють ті самі місця, що зафіксовані на архівних кадрах зі стримів hromadske.
Поки ви переглядаєте кадри, увімкніть цю аудіодоріжку, щоб почути, як тепер звучить Майдан.




Після рішення тодішньої влади призупинити підготовку до підписання Угоди з ЄС близько двох тисяч людей самі зібралися на майдані Незалежності. Вони домовилися через соцмережі й прийшли висловити незадоволення та підтримати європейський вибір країни. Тієї ночі Майдан ожив — і передав цілій країні сигнал, що починається щось важливе.


Нині на цьому місці — пам’ятний знак загиблим Небесної Сотні.

Київ заполонили десятки тисяч людей: хода «За Європейську Україну!» рушила від пам’ятника Шевченку до Європейської площі, де відбулося Народне віче — найбільше з часів Помаранчевої революції. Попри спроби «Беркуту» стримати натовп, колона йшла майже безперешкодно, скандуючи: «Банду геть!» — а учасники несли українські та європейські прапори, а також партійні стяги.






На Майдані вже стояла недовстановлена новорічна ялинка, тоді більш відома як «йолка». Її встановлення стало формальним приводом для силового розгону протестувальників 30 листопада. Після цього її почали називати «кривавою», а згодом прикрашали українськими та європейськими прапорами, перетворивши на символ опору. Тим часом на майдані Незалежності зростали барикади, а активісти пікетували урядові будівлі.




Того дня відбувся «Марш мільйонів» — один із наймасовіших мітингів Революції гідності, який, за підрахунками організаторів, зібрав на майдані Незалежності понад мільйон людей. На Народному вічі вирішили, що блокуватимуть будівлі уряду й Адміністрації президента та створять наметові містечка для тривалого протесту. Увечері активісти знесли пам’ятник Леніну, що стало символом завершення радянської епохи.


Нині в цій будівлі, Будинку профспілок, — Національний меморіа-льний комплекс Героїв Небесної Сотні та Музей Революції гідності.

На Майдані зібралися десятки тисяч людей. Звечора почалися сутички, що переросли в нічний силовий розгін — бійці спецпідрозділу «Беркут» намагалися прорвати барикади й розігнати натовп. Протестувальникам вдалося вистояти завдяки солідарності киян, які приїжджали на допомогу, підтримували людей і зміцнювали барикади.




Нині на цьому місці — памʼятний знак загиблому Герою Небесної Сотні, білорусу Михайлу Жизневському.

На Майдані близько пів мільйона людей зібралися на віче, яке вимагало від опозиції визначитися з лідером протесту. Частина мітингарів рушила на вулицю Михайла Грушевського, де їх зустрів кордон внутрішніх військ. Почалися сутички з пострілами та вибухами, територія задимилася. Того дня революційні настрої отримали додатковий поштовх — і боротьба вийшла на новий етап.






24 січня, за два дні після загибелі перших майданівців і, як наслідок, невдалих переговорів між лідерами опозиції та влади, Євромайдан вирішив мирно розширити протест — спорудили нові барикади на Інститутській. Наступного дня влада вимагала негайно звільнити вулицю Грушевського, та замість цього протестувальники заблокували «Український дім», готуючись продовжувати боротьбу.




Нині на цьому місці — Меморіальний комплекс героїв-киян, що загинули за цілісність та незалежність України.



Нині на цьому місці намальовані символічні силуети загиблих як пам’ять про протистояння на Грушевського.

У ці дні відбулися важливі політичні зміни: прем’єр Микола Азаров подав у відставку, а Верховна Рада скасувала більшість «законів 16 січня», які обмежували громадянські свободи та посилювали відповідальність за участь у протестах. Наступного дня ухвалили закон про амністію для мирних мітингарів за умови звільнення будівель у центрі Києва. Протестувальники продовжують стояти на Майдані та на Грушевського, посилюють барикади й гріються в холодні ночі.




На Майдані точилися позиційні бої: протестувальники тримали оборону на барикадах, силовики поливали їх водою з брандспойтів і стріляли з помпових рушниць. Тим часом СБУ оголосила проведення «антитерористичної операції» по всій країні.


Нині на цьому місці — Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної сотні, Музей Революції гідності.


На фото у блакитній касці — Устим Голоднюк, 19-річний Герой Небесної Сотні з Тернопільщини. Він стояв на барикадах Майдану і допомагав пораненим. 20 лютого під час боїв на Інститутській його вбили. Ім’я Устима увічнено на меморіалах у Києві, Львові та Збаражі, а 38 сотня Самооборони названа на його честь.

Вирішальний день Майдану. Зранку протестувальники пішли в наступ на Інститутській, а силовики відступали, відкриваючи прицільний вогонь із різних позицій — з барикад, вантажівок і майданчика перед Жовтневим палацом. Упродовж дня загинули 48 людей, понад 80 зазнали вогнепальних поранень, загинули також четверо силовиків. Цей героїчний опір зламав хребет режиму: Верховна Рада ввечері засудила насильство, а частина силовиків і депутатів перейшла на бік народу.
Майдан Незалежності, вулиці Інститутська та Грушевського більше не палають багаттями, і там не стріляють «беркутівці». Але пам’ять про ті події не забута.
Київ змінився — і водночас залишився таким самим. Ті самі площі, вулиці й будівлі, які пам’ятають дим і вибухи Майдану, сьогодні знову живуть у ритмі війни. Хтось прокидається від повітряної тривоги, хтось — від вибухів, а хтось вмикає генератор через відключення світла.
Барикади давно зникли, але пам'ять про боротьбу вросла в місто так само глибоко, як нова бруківка під ногами. Меморіальні знаки й назви вулиць не просто нагадують про минуле — вони тримають його живим.
Революція гідності здійснила те, чого не зміг зробити Майдан 2004 року, — перезапустила країну. Нове покоління зробило висновки з невдач попередників і цього разу діяло інакше. Воно навчилося швидко реагувати на виклики, підтримувати одне одного та брати відповідальність у свої руки. А технології — від онлайн-стримів до краудфандингових платформ і дронів — дали нові можливості для цих дій. Поєднання сміливих людей та інновацій стало рушієм змін, які ми відчуваємо й сьогодні.
Перші ночівлі на Майдані були хаотичні й неорганізовані, під осінній холод.
У YouTube-архіві hromadske за 2013 рік досі зберігаються кадри, на яких жорстоко побита «тітушками» Тетяна Чорновол ледь чутним голосом розповідає про те, що з нею сталося. Через 13 років десь в укритті на південному фронті старша лейтенантка Чорновол, уже ексдепутатка, пояснює нашій журналістці Діані Буцко прямий звʼязок між Революцією гідності та повномасштабною війною.
Майдан — це початок збройного спротиву російській окупації, російській агресії. Так, тоді зброєю було каміння, був напалм. До речі, ми досі користуємося напалмом і це дуже ефективна штука — так, ми повернулися до джерел. Тільки цеглою вже не користуємося
Восени 2025 року Чорновол відмовилася від депутатства, аби продовжувати бити бойовими дронами російських окупантів. Окрім неї, до ЗСУ вступили й інші знакові постаті Євромайдану: Єгор Соболєв, Олег Тягнибок, Юрій Сиротюк, Дмитро Булатов і багато інших.
Легендарний майданівець Володимир Парасюк в інтервʼю журналістці hromadske Оксані Іваницькій розповідає, що люди з його найближчого оточення часів Євромайдану «майже всі загинули — хто з 2014-го, хто зараз».
Я собі ставив питання, чому стільки моїх друзів загинуло? І зрозумів, що моє оточення — це дуже активні люди, які хотіли щось змінити, щоб країна рухалась у правильному напрямку. Був Майдан — вони пішли на Майдан. Була АТО — пішли в АТО. Почалась війна — пішли на війну. Інакше вони не могли
Євромайдан став точкою, у якій Україна остаточно вийшла з пострадянської інерції.
Це був момент, коли суспільство сформулювало вимоги не лише до влади, а й до себе: європейський вибір, чесні правила, відповідальність, боєздатна армія, прозорі інституції та правдиві медіа. І вперше ці вимоги почали втілюватися без огляду на москву.
Для кремля такий розвиток подій означав крах довгострокових планів. Революція гідності ламала уявлення володимира путіна про контроль над Україною і про можливість відродження імперії. Уже за кілька місяців це призвело до анексії Криму — першого відкритого етапу російської агресії.
Цю історію країна проживала наживо. І разом із нею — журналісти hromadske, які фіксували події так, як вони відбувалися, без прикрас. Через ці кадри Україна і світ бачили, як починалася нова епоха.
Після анексії Криму почалося гібридне, а згодом і відкрите військове вторгнення на Донбас. Під прикриттям риторики про «захист російськомовних» почалися викрадення й убивства українських активістів, перші напади на військових, бої за Донецький аеропорт, з'явилися катівні, зокрема нелегальна тюрма на заводі «Ізоляція» в Донецьку. Те, про що писало hromadske, увійшло в історію.
Вона прийшла в журналістику в 16 років. Через рік спалахнула Революція гідності.
Перший матеріал для hromadske Вікторія Рощина написала у 21 рік. Протягом своєї роботи вона бралася за найскладніші теми, серед них — справи загиблих майданівців.
Коли почалася повномасштабна війна, Вікторія не могла змиритися з тим, що українці опинилися по той бік кордону у власній країні. Хоч вона вже не працювала на hromadske, але знов і знов ризикувала заради репортажів з окупованих територій. Потрапивши в полон до росіян удруге, живою вона вже не повернулася.

Революція гідності дала Україні людей нової якості. Таких, як Вікторія, як наш колега-фотограф Макс Левін, убитий росіянами під Києвом у березні 2022-го, чи інженер ТЖК Микола Оранський, який добровільно мобілізувався до ЗСУ й загинув від удару російського дрона.
Серед колишніх співробітників hromadske у лавах ЗСУ служать Сергій Шкабара, Ілля Лукаш, Владислав Головко, Олексій Братущак, Вʼячеслав Касім, Олександр Назаров, Микола Пастух, Юліан Новак, Владислав Макаренко, Костянтин Шафаренко, Анна Абрамова, Роман Мельник, Ярослав Герасименко, Євгеній Шульгат та інші.

Майдан не закінчився у 2014-му.
Його наслідки живуть і сьогодні — у технологіях, у волонтерських ініціативах, у тому, як суспільство організовується й реагує на виклики. Онлайн-стрими похитнули позиції телебачення, а соцмережі докорінно змінили суть самого людського спілкування.
Волонтерський рух Євромайдану був би неможливим без революції в грошових переказах. Онлайн-комунікації перетворили їх на моментальну послугу. Зібрані разом соцмережі, PayPal і нові краудфандингові платформи зробили можливим ще одне ноу-хау Євромайдану — збори коштів для потреб революції.
У 2013 році скромні ініціативи з нарізання салатів для майданівців трансформуються у транснаціональні фінансові мережі. Серед них і «Закордонні українці Євромайдану», що донатили кошти, зокрема, й на hromadske.
не маємо власника, не належимо олігархам і зберігаємо свободу висловлювання.
Попри те, що Революція гідності залишилася в минулому, ми продовжуємо досліджувати історії майданівців, стежити за справами, зокрема тим, хто поніс покарання, й аналізувати наслідки того часу. Також пишемо на важливі політичні, економічні та соціальні теми й висвітлюємо історії людей.
Основний фокус роботи hromadske у відеоформаті змістився на фронтові та оперативні репортажі, а також антикорупційні розслідування. А ще ми записуємо інтервʼю з лідерами думок і випускаємо подкасти: «СучЦукрМуз», «Запах Слова» та інші.

Фото: hromadske, LOUISA GOULIAMAKI/AFP via Getty Images, SERGEI SUPINSKY/AFP via Getty Images. Відео: «Побили активістку Євромайдану Тетяну Чорновол», «Тетяна Чорновол: Перед самим Майданом, здавалося, що його не буде / hromadske.talk», ««Я хочу вижити на цій війні». Володимир Парасюк: від Майдану до 11-го року війни / hromadske»