«Нехай вона грає». Пам’яті Григорія Матяша, який загинув на війні, а його першу кобзу замість нього доробили друзі
Григорій Матяш (Блек) — доброволець полку «Дніпро-1», коваль, козак та продовжувач кобзарських традицій — загинув біля селища Піски на Донеччині. Свої перші кобзу та ліру Григорій не встиг завершити. Як зіграв би на цих інструментах, світ не дізнається.
«Нам із дідом треба»
Григорій народився 15 червня 1989 року у Прилуках на Чернігівщині. З дитинства жив у Києві.
Ріс дуже серйозним, пригадує мама Людмила Григорівна: «Мені часом навіть не вистачало дитячості в ньому».
Змалечку Григорій любив майструвати. Багато часу проводив із дідусем. Той заохочував онука вчитися працювати з інструментом. Під час прогулянок Григорій, який тільки-но почав розмовляти, збирав дорогою залізяччя і казав: «Нам із дідом треба».
Після школи Гриць пішов навчатися програмування до Київського суднобудівельного коледжу. Проте комп'ютерні науки його не надто цікавили.
Свою справжню пристрасть юнак знайшов років у 18, коли побачив на виставці роботи коваля Богдана Попова. Григорій став його учнем.
«Метал — міцний матеріал, але ти можеш мати над ним владу»
«Він прийшов доволі юним. Його цікавила старовинна зброя, історична реконструкція. Дуже серйозно до всього ставився, це мені подобалося», — згадує вчитель Григорія.
Хлопець почав опановувати мистецтво вогню й заліза у «Школі традиційного ковальства», що у музеї в Пирогові на Київщині. Настільки подобалося, що у вихідні прокидався о 5 годині ранку й збирався до кузні.
«Метал — міцний матеріал, але ти можеш мати над ним владу», — так Григорій пояснював своє захоплення.
Сильний і кремезний Гриць часто робив інструменти для інших майстрів: молоти, кліщі, сокири. Через деякий час став залишати на виробах автограф — три викувані крапки, складені у трикутник.
«Ми всі відновлювали традиції ковальства майже з нуля, разом навчалися цього ремесла. А Гриша добре опанував і розвинув техніку роботи молотом. Я вдячний йому за ці знання», — розповідає Богдан Попов.
Згодом Григорій став майстром у кузні етнографічного комплексу «Українське село». Проводив майстеркласи, виготовляв речі на продаж чи в подарунок.
«Гриць був на своєму місці. Він любив працювати із великими заготівлями: здорові шматки металу нагрівав до білого, десятикілограмовим молотком відбивав, тільки іскри й летіли», — згадує Сергій Поляковський, друг і колега.
Ковальство привело Григорія до автентичних музичних інструментів. Вчитель порадив його майстрові Київського кобзарського цеху, який шукав вправного фахівця.
«Він швидко збагнув нюанси, які необхідно було враховувати для роботи з кобзарськими інструментами. Це специфічна праця, важкі кути. За роботу він узяв копійки, натомість став навідуватися до нас у цех», — каже Юрій Кочержинський, майстер народних музичних інструментів.
Дуже швидко інтерес Григорія від виготовлення кобзарського приладдя перейшов до самих музичних інструментів. А якось він зробив ірландський барабан — боран.
«Гриць, як приходив до мене в майстерню, на тому бубоні грав. Вправно так у нього виходило», — згадує Євген Макоцьоба, майстер із виготовлення музичних інструментів і друг Григорія.
Коли в кузні з'являлося трохи часу, він працював над заготівлями до ліри й кобзи. Іноді забирав їх додому — продовжував майстрування там.
«Оця кобзарська тема, думаю, тим його захопила, що вона була традиційна для України», — міркує Сергій Поляковський.
Поза роботою Григорій цікавився історією, особливо добою козацтва.
Досліджував зброю, тогочасні звичаї. Згодом відростив чуба та вуса.
«Велику роль зіграло оточення. У ковальсько-кобзарському середовищі компанія підібралася з істориків та людей, захоплених цією темою», — розповідає мама Григорія.
«Це був не час для романтичних взаємин»
Він не зміг залишитися осторонь подій, які стали визначальними у новітній історії країни. Був активним учасником Революції гідності.
«Ще зі шкільних років я йому повністю довіряла. Гриша мав внутрішній стрижень, моральні принципи, чітке розуміння добра і зла. Він би не зв’язався з поганою компанією і не робив того, що не є гідним», — пригадує той період Людмила Григорівна.
Під час буремних подій Майдану Григорій познайомився з Оленою, дівчиною, яка стала коханням його життя.
«Гриць одразу запам'ятовувався: він був дуже високим і незвично мовчазним. Але виникало розуміння, що за цим мовчанням є глибина», — розповідає Олена Дідик.
Хоча між ними одразу виникла симпатія, стосунків тоді не склалося. Як пізніше пояснював Григорій:
«Це був не час для романтичних взаємин».
Олена поділяла цю думку. Деякий час після подій Майдану вони не спілкувалися. Підтримувати зв’язок почали, відколи дівчина дізналася, що Гриць потрапив до війська.
«Це була перша людина з мого оточення, яка пішла на війну. Для мене це стало потрясінням», — пригадує Олена.
Ще в період Революції гідності Григорій розумів, що попереду — важкі часи. Він вступив до козацької організації, з якою проходив регулярні вишколи. Матері порадив зібрати рюкзак і бути готовою до будь-якого розвитку подій.
«Одного дня він сказав, що на кілька тижнів їде у Дніпро на збори. Потім говорив, що допомагає на блокпостах. Це був кінець весни — початок літа 2014 року», — розповідає Людмила Григорівна.
«Я спеціально дистанціювався. Якщо щось станеться, щоб усім не було надто боляче»
Насправді в цей час Григорій вступив до полку «Дніпро-1», що підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ та активно набирав добровольців. Отримав позивний Блек, що в перекладі з англійської означає «коваль».
«Думаю, він пішов воювати від любові до України. Він відчував, що він потрібен і це потрібно йому. Це був патріотизм», — згадує Сергій Поляковський.
Після початку служби Григорій віддалився від близьких. Трохи переписувався з Оленою, з мамою спілкувався коротко. Казав, що він у порядку, але — без подробиць.
«Я спеціально від усіх дистанціювався, адже розумів, де я. Якщо щось станеться, щоб усім не було надто боляче», — пояснював Григорій згодом.
У свої нечасті приїзди до Києва він обов'язково навідувався в кузню і до друзів-майстрів. Навіть побратимів приводив на улюблену роботу.
«Гришка — колоритна особистість. Була кумедна історія: коли ми всі отримували посвідчення, прийшли фотографуватися, нам кожному підставляли шаблон із погонами. Гришка з вусами й оселедцем у міліцейських погонах дуже комічно виглядав, усі повеселилися», — пригадує Олександр Кісь, командир Григорія.
Бійці постійно вчилися. Їздили на тренінги, займалися на полігонах. Григорій навіть обмірковував можливість стати десантником.
«Гришка був одним із перших скрізь. У бойових ситуаціях — надійний. Поки служили, ми зблизилися. З ним завжди можна було пожартувати. Свою думку він завжди відстоював, не соромився», — розповідає командир.
Проте мріяв Гриць і про повернення до цивільного життя. Як завершить свої ліру та кобзу, буде музикувати й працювати в улюбленій кузні. А остання відпустка подарувала й чимало романтичних планів.
«Це був червень-липень 2015-го. Ми багато подорожували, на велосипедах їздили. Остаточно стосунки зав’язалися саме тоді. Ми мріяли кожен собі, а потім озвучили те, чого хотіли, і виявилося, що мрії в нас однакові», — розповідає Олена Дідик.
Говорили про весілля і дітей: Гриць їх дуже хотів. Планував, що та ротація стане останньою. Олена саме приїхала із закордонного відрядження, а через кілька днів чекала додому й Григорія. Проте повернувся він уже на щиті.
«У той час це була позиційна війна. Ворог знав, де ми. Стався мінометний обстріл, і Гришка загинув. Це були Піски, 31 липня 2015-го», — пригадує Олександр, командир Григорія.
Воїна поховали в рідних Прилуках. У вишиванці, яку пошила для нього Олена. Це мало бути весільне вбрання, як хотів Григорій. Провести його в останню дорогу приїхав і колектив стародавньої української музики «Хорея Козацька», який дуже любив Гриць.
«Вони супроводжували Гришу козацькими маршами. Це було нереальне дійство», — каже Олена.
Незадовго до загибелі Григорій зробив татуювання у вигляді козацького герба низового полку. Аби правильно відтворити зображення, навіть звертався до істориків.
«Оскільки він був у війську, відчував себе козаком», — каже друг Сергій Поляковський.
Найбільше у Григорієві близькі цінували чесність, оптимізм, харизму, розсудливість.
Він любив подорожувати, казав:
«Життя йде, а ми бачимо чотири стіни».
Уникав порожніх балачок, колекціонував спогади на противагу фотографіям:
«Пам'ять живе не у знімках, вона живе у серці».
«Нехай вона грає»
Нині пам'ять про Григорія живе в його роботах. Майстри досі послуговуються інструментами, що він зробив. В етнографічному комплексі, де розташована кузня, чотири роки поспіль проходив фестиваль ковальського мистецтва «Молот», присвячений його пам'яті.
«Друг сина, Сашко Коба, започаткував курси з програмування для військовослужбовців. Один із грантів — імені Гриші. Це для мене дуже значимо. Є ще дві, цінні мені відзнаки. Це хрест добровольця і сонячний годинник, викуваний для нього у Миргороді. Один із шести, присвячених загиблим ковалям», — ділиться Людмила Григорівна.
«Я назвав молодшого сина на честь Гриця», — зізнається Євген Макоцьоба.
Він планує завершити ліру, на якій так і не зіграв Григорій. Його кобзу кілька років тому доробили друзі.
Спершу вона була частиною багатьох експозицій, нині ж, як подарунок українській громаді, — у Новій Зеландії. Як сказала мама Григорія Матяша:
«Нехай вона грає».
Авторка: Марія Морозова
Текст підготувала платформа пам'яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих росією цивільних та загиблих українських військових. Усі історії із циклу «Творці кобзарської культури, які полягли за Україну» можна прочитати в окремому спецпроєкті.
- Поділитися: