Віра — командирка «трусосотні». Десять років своя у військовому шпиталі

Прийшов у шпиталь до військових, скажи три фрази

«Слава Україні!» — завжди вітається лише так. Я суну за нею лікарняними палатами, не знаючи, як поводитися, стою у куточку і спостерігаю, як Віра безпосередньо щебече: «Ми волонтери, що вам треба? Що хочеться? Все безплатно».

А мені тихенько пояснює: «Відразу ніхто не знає, що робити, про що говорити. А треба сказати три фрази: "добрий день", "дякую" і "до побачення"».

Морозного дня минулої зими, коли вона вперше водила мене шпиталем, якраз привезли обміняних після полону молодих бійців. Худющі (втратили по 30 кг ваги), виснажені, в однакових спортивних костюмах, які теліпалися на гострих плечах. Втім жваві й бадьорі бігали курити на балкони, жували принесені смаколики й світили очима на дівчат-волонтерок, які їх обіймали: «Раді вітати вас в Україні. Ми на вас чекали!».

Віра невимушено влилася в загальний потік, уже розпакувала торби й шелестіла пакетами з футболками, патріотичною символікою, сувенірами та прапорами. Хлопці зацікавлено зазирали, тягли руки, як малі діти, до трусів і дитячих малюнків, браслетів і пледів. Віра не жаліла: «Беріть, вам все можна» і називала «героями», «титанами», «найкращими», дякувала, що захистили своїми спинами. А я дивилася на ті вузенькі, як не зламаються, спини та давила в собі сльози. Це строгий наказ Віри: жодних ридань. Військовим треба гарний настрій. 

Ті щиро тішилися, що вдома, що вони потрібні. І розповідали. Про те, що два роки щодня їх змушували стояти між нарами по 15 годин. Ноги попухли, тепер — як ватні. Чи карали за те, що воїн вночі кликав маму українською чи не хотів повторювати: «путін — мій президент».

Нічого не розпитую умисне. Знову Вірине розпорядження. Вона часто запрошує когось допомагати й роздавати речі, які їй висилають небайдужі. І трапляються цікаві, які чіпляються до солдатів: «Чи дуже тебе мучили? Скількох ти вбив?».

«Боже збав таке питати. В них же душа болить, — пояснювала. — Якось я отак зайшла в палату, а боєць з порогу: “Мені не потрібен психолог” — “Я не психолог, я тебе провідати прийшла”. А він знову: “Ви правда не розпитуватимете про війну?”. І я для себе зрозуміла: на фронті хтось когось вбиває, для того вони туди пішли. Не нападати, а захищати. І не лізу в душу, щось мінімальне запитаю і все. А як захоче сам розповісти — вислухаю».

Того дня я теж відпустила свою сором’язливість і багато обіймалася.

Ніхто не обіймає так довго, міцно й ніжно, як колишні полонені. Тулилися, наче ми їм рідні.

«У цих торбах наш дім»

Наприкінці літа Віра покликала мене до жінок з «Азову», працівниць «Азовсталі», яких теж обміняли з полону. Вони провели там 2,5 роки. З десяти жінок тільки три знайшли сили спуститися на вулицю до Віри. Вона діставала і діставала з сумок вишиванки, картини за номерами, парфуми та косметику, а їм все було треба.

«Кому пакет? Безплатно», — жартувала волонтерка, збираючись викинути порожні.

«Мені, — жадібно підхопила одна, яскраво нафарбована. Вона акуратно склала пакети в стопочку. І сором’язливо пояснила: — Там такий сморід стояв, що ми старалися кожну річ запакувати».

Інша з довгим розпущеним волоссям, сивим від коріння сантиметрів на десять, зачудовано роздивлялася блискучу іграшкову сову. Проводила пальцем по черевцю, і лусочки змінювали свій колір. А жінка ніяк не могла надивитися.

Коли дві інші розповідали, як їх били по голові, як від стресу зникли місячні, як їх засудили за тероризм, ця зиркнула на годинник і підвелася.

«Зараз четверта. Даватимуть кефір, я йду».

Коли я щось запитала, вона втупилася невидющими очима у щось позаду: «Я вас не чую, в мене в голові лише кефір» — і пішла.

Віра допомогла скласти список необхідних речей, завдяки чому редакція hromadske подарувала в жовтні всім жінкам з «Азову» теплі речі та пледи.

Дівчата з вдячності запросили до палати на каву. Шкарпетки сохли на перетинках від стільців, іграшкового ведмедика котрась поклала біля подушки й дбайливо вкрила ковдрою. У кожної під ліжком запхана сумка з надарованим добром: «Санітарки сваряться, що захаращено, а в цих торбах — весь наш дім».

Колишнім полонянкам видали однакові сірі костюми з написом «Азов». А оскільки виплат ще не було, їх одягали й усім забезпечували волонтери та рідні. Жінки розповідали, що відновлюють документи, що в шпиталі їх ретельно обстежують. «Латають» найнеобхідніше: лікують зуби, проводять операції. Через два місяці, протягом яких Віра виконувала їхні замовлення, їх забрали на реабілітацію до іншого закладу.

А Віра знову перемкнулася на поранених.

Іграшки на ліжку

Мама Віри все життя тяжко хворіла. Померла молодою. Батько перед смертю кілька місяців потребував догляду.

«Я сиділа біля нього в палаті й дивилася на оцих дідусів після операцій: тому води подати, тому судно винести, — згадує жінка. — Людина часто безпорадна, а санітаркам або байдуже, або хочуть грошей. Я прокинулася якось: на сусідньому ліжку мертва людина лежить. Для мене це такий шок, я такого ніколи не бачила. Так плакала, так мучив  мене сором, що не підійшла до нього. Може, він кричав, може, щось хотів, а я не допомогла».

Тато помер 2013-го, і коли почалася війна, Віра знала, що робити. У шпиталі надійшли перші поранені — потрібні руки. І вона зважилася, хоч і страх як боялася виду крові. Так і є: побачила першого, всього в трубочках після операції, — беркиць. Зомліла. Отямилась — і додому. За тиждень те саме. Знову зле і знову додому.

«Якось само собою склалося, що я стала допомагати з одягом. Їжу носили й без мене, у ліках я не розбираюся. Тягати щось громіздке, як милиці чи інвалідні візки, не можу, бо машини немає. І поступово вималювалося, що я одягаю поранених. Не до всіх можуть приїхати рідні, є поступають хлопці геть без нічого. В халатику привозять одноразовому».

До цього додала прапори, вони дуже люблять і м’які іграшки. Під кодовою назвою «ведмеді», хоч вони черепахи, зайці чи мавпи.

З іграшками історія окрема. Всі дивуються: навіщо дорослим чоловікам іграшки? А просять всі. Радіють, за пазуху пхають. Хтось дитині, а хтось і собі. Є любителі, які збирають, як каже Віра, «зоопарк». По десять і більше штук. Якось юнак з позивним Малий зізнався, що розсаджує іграшки на ліжку, де б мали лежати його ноги. Поназивав їх. 

«Що тобі ще принести, синку?» — Віра стримувала клубок у горлі. — «А є такі, яких у мене ще немає?» — «Є».

Розридалася вже вдома. А ще молилася: «Господи, почуй нас, не забирай цих дітей, не каліч. І батьків, і матерів теж. Страшно як. Моторошно».

Охоронець лікарні якось діставав волонтерку: «Нащо ви їх несете? Хіба вони гратимуться?» — «А ви прийдіть і подивіться».

Артистка й гумористка

«Хоч проси, хоч не проси, подарю тобі труси», «Труси у квітки, щоб носили козаки», «Квіти у горох, щоб путін здох», — Віра сипле жартами та скоромовками, які придумує на ходу.

Це ми зайшли у шпиталь провідати поранених вже у листопаді.

«Вам пощастило з подругою, — гукає військовий на візку. — Весела. Артистка».

Сьогодні у Віриній сумці адаптивні (на липучках) труси, толстовки на змійках (такі краще підходять пораненим, аніж худі через голову), пара американських черевиків на застібці, футболки. Віра сама вибійками (штампами) малює на них тризуб на грудях. Є шкарпетки, шапки, маленькі мотанки, дитячі малюнки.

В такий холод поранених не так багато у дворику, як влітку. Виходять, а переважно в’їжджають на візках, курити.

«Привіт! Ола!» — неочікувано іспанською жінка вітається зі смаглявим пораненим. Обіймаються. Він справді іспанець, звати його Крістіан, у нього ампутована нога. Інша у високій вовняній шкарпетці.

З Вірою давно знайомі, вона щебече чужоземною мовою: колись, каже, вчила. Настовбурчує на нього шапку, той задоволено сміється, бо не мав своєї, позичав у побратима.

Жінка обходить усі місця, де військові курять біля корпусів. Комусь віддає червону толстовку, комусь прапора. Далі навідуємося у всі відділення, одноразовий синій халат, накинутий на плечі, розвівається за Вірою, як плащ. Всюди у коридорах стоять візки — звичне тут явище.

У палаті на шістьох людей зайняті всі ліжка. У кількох поранених в оголених ногах шпиці. Хтось «втикає» в телефон чи ноутбук. Один чоловік відвернувся до стіни й не реагує на наш прихід, інший вткнувся головою в подушку, ховає обличчя.

«Мені нічого не треба. Все є, — каже здоровань, який друкує щось на планшеті. — Я майстер спорту з фехтування, виступав в олімпійській збірній. Тепер буду, — видихає, — в паралімпійській». 

«Та ти ледацюга, лежиш он, не тренуєшся», — сміється з нього сусід. Він бере собі шапку.

«Чого це, в мене ось еспандер, — спортсмен дістає з-під подушки бубличок тренажера для рук. — Не забувайте нас, приходьте».

«Та як же вас забудеш, ви ж наша опора і надія. Завдяки вам ми живемо у відносно мирному Києві», — дякує Віра.

Повз нас коридором провозять військового після операції. На каталці. Замість ніг — медичні апарати для життєзабезпечення. Чоловік голосно стогне, Віра відводить очі.

В іншій палаті її радісно вітає юнак років двадцяти. Під головою в нього зайчик. А він чекає ще на одну іграшку — підмощувати під плече замість подушечки. Коли Віра простягає тигра, щоки його рожевіють від ніяковості. Кладе звірятко біля себе.

Його сусід має високу ампутацію. Червона рідина цебенить прозорою трубкою від стегна до схожого на коробку медичного аспіратора на ліжку. Чоловік притискає поранену руку до живота і сичить від болю.

Віра вже взуває в черевик хлопчину, який не може підвестися з ліжка.

«Мені ще не скоро ходити», — відбивається він. — «Нічого, на весну буде як знахідка», — підказує волонтерка і ховає мешти в шафу.

У коридорі закохані сидять близенько-близенько. Віра витягає їм крихітні мотанки. Ті не очікували, зраділи.

Назустріч рудоволоса красуня котить візок, на ньому її чоловік. Висока ампутація обох ніг прикрита пледом. На відміну від багатьох, вони щасливі. Сміються, жінка цілує свого молоденького чоловіка, зовсім ще хлопчака. Вони легко включаються в розмову: кажуть, що мріють про дім, де житимуть разом зі своєю чотирирічною донькою, трьома котами та собакою, які в них є.

Збираються їхати в США на протезування.

«Я хочу весь світ подивитися, знайти країну, щоб і море, і гори», — мрійливо зронив військовий. — «Я тобі все покажу», — всміхається дружина.

Пара обмінюється з Вірою телефонами. Просять, щоб принесла ляльку їхній доньці. А поки що чоловік приміряє шапку і фотографується — Вірі треба звітувати перед донорами.

ДРГ: Віра та «ведмеді»

Є постійні помічники, які  висилають одяг і сувеніри. Є разові. Віра принципово бере лише нові речі.

«Іноді мені присилають посилки із таким дрантям, що просто соромно. А потім ще дзвонять і кажуть: “Ми всім селом збирали. А дірки можете залатати, ковтунці постригти, зайцю вухо пришити”. І вимагають фотозвіти. Та я назад їм все відправляю. Наші герої не голодранці», — жінка делікатна, але тут сердиться.  

Багато років її дошкульно вражало, що охорона не пускала її до шпиталів. Мовляв, навіщо, держава й так усім забезпечує. «Чому ж вони тоді дзвонять до мене? — не вгавала Віра. — Чому просять чайники, спортивні штани й змінну білизну?». А якось її ДРГ обізвали. Вона відкрито пожартувала: «А хто ж у тій групі: я та мої “ведмеді”?».

Але, бачу, ця образа муляє їй і досі.

Вона іноді забуває імена, обличчя, але їй завжди пече чуже горе.

«Боляче, коли прийшла провідувати, а тобі кажуть: помер. І не завжди виною поранення. Є від онкології, від туберкульозу. Пам'ятаю Лімура, як ми готувалися до весілля, як він мені зізнався, лише мені, що чекають з нареченою на дитину. А після весілля загинув. Згадую Вову, який так швидко відновився після поранення в АТО, гасав на веліку шпиталем. А в нього ж протези… І на них він пішов захищати свою родину, всіх нас після вторгнення, і його вбили у перші дні. Ніколи не забуду Гєну, відео, де він біжить на протезі по болоту, а той протез замотаний у целофан. Коли всі хвалили Зеленського, я писала: ось Герой, ось наш Гєна, 40 днів як загинув, помʼяніть його, люди».

Віра перераховує імена, розказує історії, нахилившись і обхопивши голову руками. Сліз не витирає, вони котяться щоками, падають у пелену.

Хлопці не забули про неї й дзвонили 24 лютого: «Тікайте, Віро!». А вона думала: а хто ж вас доглядатиме, хто провідуватиме? А буде вас, хлопчики, багато, ой багато. Але не казала такого. Про людське око бадьорилася: «Я не їду, щоб жоден кацап не наваляв купу посеред моєї хати».

На сьогодні Вірині торби порожні. Завтра жінка збирається взяти вихідний. Втомилася.

На виході нас наздоганяє чоловік: «Тьоть Віро, там хлопця привезли, а в нього ж нічогісінько».

Волонтерка розпитує, що треба. Розумію: завтра вихідного в неї не буде.