«До мене дой*бувалися сотню разів». Стиліст Олег-Родіон Шуригін-Грекалов про секонд-хенд, Донбас, гурт Ziferblat і «Євробачення»

Про історію імені

Історія мого імені — це свого роду боротьба з русифікацією. Тому що ім’я і прізвище пройшли випробування через добу радянської окупації. Але в цьому всьому є якась така певна дуальність. Ім’я Олег мені дала мама. А ім’я Родіон мені дала моя бабуся, бо я народився в день янгола мого прадіда, і це якраз наша грецька традиція імен. Бо етнічно, ще до совка, ми проживали на сході України, тобто етнічно, переважно, ми — греки-східняки.

А Шуригін-Грекалов? Грекалов — це, власне, прізвище по моїй бабусі. Найімовірніше, це прізвище до другого Голодомору мало форму «Грек». І Шуригін — це прізвище якраз по лінії мого діда, там є теж декілька різних варіацій, як це прізвище було раніше, до «совка».

Про роботу з гуртом Ziferblat та образи для «Євробачення»

З Ziferblat ми співпрацюємо з 2020 року й дотепер. Кліпи «Земля», Place I Call Home, Bird of Pray — це мої роботи. Кліп «Скажи, навіщо ти прийшла» теж. 

У межах «Євробачення» це був не тільки кліп, не тільки виступ сам. По суті, це робота протягом 1,5 місяці. Це всі виходи, записи інтерв’ю, додаткові знімання. Коли відбувається щось таке, як «Євробачення» — це такий великий забіг. Але мені насправді таке подобається. 

Я виріс на знаковій для мене людині, це Lady Gaga. Я з дитинства спостерігав, як працює команда. І я розумів, що команда з артистом має працювати як єдиний організм. Я просто бачив, як з нею працюють візажисти, художники по волоссю, стилісти, піарники. Це завжди комплексна історія. Тому це не просто поппроєкт — це комплексний артпроєкт, який транслює своє бачення в естетиці метамодерну. І я завжди хотів таку команду. Так, це хардворк, переважно, але воно того варте.

Про роботу на нацвідборі «Євробачення»

Ми починали й на попередній нацвідбір працювати, але, на жаль, там була дуже складна ситуація з лейблом. Тоді мене не затвердили, бо на це не було фінансування. І вони якось там самі цю історію випетляли. Цього разу мене вже затвердили й ми вже почали комплексно працювати. 

У нас було 7 комплектів костюмів. Всі ці 7 комплектів костюмів були відшиті менш ніж за 6 діб. Перший варіант, синій, він не потрапив на сцену, бо ми на примірці побачили, що FIЇNKA теж буде в цьому «електрик» синьому, і ми одразу скіпнули й менш ніж за добу відшили новий костюм. Ми розуміли, що якщо так станеться і залишиться цей колір, то просто це будуть меми про те, що вони в однакових костюмах. Плюс все одно вже хейтери роздували певний срач, що чи то FIЇNKA не любить пацанів, чи то пацани не люблять FIЇNKA. І ми, коротше, вирішили зробити ще такий додатковий момент виснаження, але обійти всі можливі скандальні елементи.   

Підтримати

Мої кравці спали десь два рази по 5 годин, а я, в принципі, півтора місяця спав десь по 5 годин. У нас був один підготовчий день на три знімання, і все це робилося, коли в мене був метапневмовірус, оцей новий грип-ковід модний. І я такий сиджу і думаю, коли ж мене відпустить. 

Я хотів, щоб переміг Ziferblat. Смішна історія сталася, коли ми вже стояли в бомбосховищі й чекали, коли оголосять переможців. Лишалося три кандидати, і я стою, думаю: будь ласочка, хай тільки не буде ніяких гран-прі, там комусь додаткових балів, хай вони вже виграють. І я, пам’ятаю, стою на нервах, у своїй вовчій шубі, дивлюся, як все це відбувається, як ведучі етер тягнуть. 

І я стою, а переді мною стоїть Тіна Кароль. І я пам’ятаю, коли оголосили, я починаю верещати. Я сподіваюся, що я не оглушив Тіну Кароль. Бо наді мною деякі друзі приколюються, що бачили, що Тіна Кароль звернулася до лора після того.

Чому не їде в Базель на фінал «Євробачення» 

На жаль, це було рішення лейблу. Хоча там і мені, і режисеру Іллі Дуцику обіцяли, що якщо ми здобудемо перемогу, то наступна наша зупинка буде в Базелі. З креативною командою саме лейбл вчинив не дуже добре, і в нас досі не відбулася адекватна комунікація. Але як людина, яка понад 7 років у психотерапії, я думаю: фак, Родіон, ну що ж ти хотів, це ж шоубізнес. Тому, ось так.

Мені б дуже хотілося поїхати на фінал. Знаєш, часом підходить якийсь лейбл або рекламна агенція, і кажуть: грошей немає, але це вам буде такий проєкт для портфоліо. Я думаю: камон, у мене в портфоліо є фільм року в Україні, у мене є хороші фільмування і все, що можна, в мене є. А от «Євробачення» мені б хотілося в портфоліо. Але, на жаль, так склалося. 

Про вінтаж

Насправді в усьому нашому суспільстві побутує лукізм. І дуже часто мене кличуть на знімання, тому що я завжди про павердрессінг, овердрессінг. Я завжди у вінтажі.     

Коли ти ще підліток, то до чого ти можеш дотягнутися? Ти можеш дотягнутися до секонда. Туди, на що в тебе є гроші. Я пам’ятаю, ще старий мамин гардероб перепрацьовував, там всякі вінтажні джинси, сорочки. Бо вона переважно одягала чоловічий гардероб на будівництво, тому що це важка робота. Насправді це дуже мізогінна індустрія досі. І оцей гардероб я весь перепрацьовував. В мене там була ще сорочка мого діда з 1940-х, вона досі десь зберігається в мене в архівах у Києві. 

Чим я ставав старший, чим більш глибинно формувалися мої позиції щодо світу, однією з них стала позиція щодо екології. І я зрозумів, що це супертрешова історія, що людство кожен день викидає орієнтовно 40 тонн одягу, взуття, аксесуарів, сумок, всього, що тільки можна. І все це переважно не переробляється. І, власне, нафта, м’ясо і текстильна промисловість — це три слони, які вбивають світ, можливо, трішки швидше, ніж це робить путін, Сі Цзіньпін і Трампампам. 

Тому, використання вживаного, перепрацювання вживаного, апсайклінг, рісайкл — це все про те, щоб бути більш свідомим щодо цих позицій.   

Про дитинство на Донбасі 

Я коли ще підлітком вперше побував у Києві та у Львові, хотів переїхати туди. На жаль, я ріс у дуже росіянізованих шорах. І це не залежало від моєї матері, тому що вона у 1990-му повернулася в Україну з Киргизстану, обравши як спеціалістка еміграцію на історичну батьківщину — тягнути з Дніпра канал на Донеччину, в Очеретяне. Там після розпаду «совка» була наша перша квартира в Україні.    

Але цей вайб сталінських бабусь. Це дуже дивний вайб, коли ти народився в 1995 році, але застаєш людей, які пам’ятають ще царську росію.

Донбас дуже складний. Але я теж дитина Донбасу, хоч завжди мріяв з нього втекти. Особливо, коли побував у Львові. Мені було, здається, 16, і я такий: о, боже, люди просто ходять по вулицях і всміхаються. І нікого не бояться.

Але Україна до 2014 року — це не те, що зараз. Якби Донецьк не був окупований всі ці 11 років, він теж був би іншим. 

Про небезпеки для ЛГБТ

Частина українців змирилася з тим, що їх можуть вбити у будь-який день, тільки після 2022 року. ЛГБТ-люди дуже часто живуть з цим усе життя. Я майже все своє життя живу з розумінням, що мене можуть вбити в будь-який момент. І ніхто мною займатися не буде.

У 2019 році на нас напали. До речі, мого друга це спонукало зайнятися правозахисною діяльністю, він до кінця минулого року працював в «ЛГБТ-мілітарі». Для нього це теж стало певним катарсисом.  

До мене дой*бувалися не одну сотню разів, чесно кажучи. Я, як тільки отримав паспорт, його з собою носив кожен день в Донецьку. Тому що оця ментура проросійська, вона типу чіпляла тебе: «А шо в нас, прописка донецька, да? А якої ми національності?». Це ж побутовий расизм. 

Але мені просто щастило. Тому що іншим моїм знайомим не щастило. І вони потрапляли на підвал, їм здирали шкіру, їх катували, били. Мені просто щастило, тому що я маленький, худенький і швидко пересуваюся. І, в принципі, достатньо агресивний у певних моментах.  

В підлітковому віці я багато моментів загроз, можливо, не розумів, які я розумію зараз, коли мені скоро бахне 30. Тоді, 12 років тому, ми ходили волонтерили з друзями, знищували всяку агітацію, тому подібне. Хоча я розумів, що я міг за це теж просто потрапити на підвал, за декілька зірваних плакатів, умовно.  

У мене було дуже багато таких певних суперечок в голові стосовно самого себе, тому що я розумію, що пострадянське колоніальне суспільство дуже часто ламає людей. І навіть коли я вже волонтерив у Києві в ЛГБТ-центрі десь приблизно 3,5 роки, я бачив, як ЛГБТ-людей, старших за моє покоління десь на 3-5 років, уже поламав негативний досвід. І я зрозумів, що це те, що я маю прям зафіксувати, що це ніколи не має статися зі мною. Що зовнішні чинники не мають мене знищити.