У цей день я не жахаюся смерті

Мені було 5, коли переставилася моя бабуся. З того часу я в дитинстві до нічних кошмарів боялася смерті. Але день проводів — єдиний, коли страх відступав. Замість жаху небуття, голосінь, ями, куди для гниття і щезання опускають тіло — весняне сонце, ошатно вбрані люди з квітами в руках, із пишними паперовими вінками, які треба буде повісити на хрести, знявши тогорічні, і з повними сумками смаколиків…

У Житомирі мого дитинства померлих ховали ще на етнічно-конфесійних кладовищах: єврейське, чеське, польське, старообрядське. Мої родичі всі були поховані на православному, яке називалося руським.

  ***

Моя бабуся мала п'ятеро братів і сестер, сама народила дев'ятьох дітей — на цвинтарі збиралася вся наша величезна родина. Рідні, двоюрідні, троюрідні — з дітьми й онуками.

Загалом, проводи були єдиним днем, коли докупи повинні зібратися всі родичі. Можна було не прийти до когось на день народження чи армійську вечоринку, навіть на весілля. Але на проводи — ніхто не смів не прийти. Хіба що йшлося про дуже важку хворобу. Та й то хтось із моїх тіток ядуче міг сказати про такого: «Цей сто років проживе. Бач, як носиться зі своїми болячками».

Але найбільше мене вражало інше: проводи завжди ставали днем припинення родинних міжусобиць. Родичі, які роками не розмовляли між собою, на цвинтарі біля могил своїх дідів-бабів забували про сварки. Моя мама, котра через паркан кричала своєму братові: «Який ти мені брат?!», сварячись із ним за межу, на цвинтарі обіймалася з ним (і навіть з його дружиною, яку позаочі називала гадюччям), і урочисто тричі цілувалася в губи. Двоюрідна тітка Ліпа, з родинним прізвиськом Губиця (бо «мала довгу губу» — тобто завжди висловлювала свою оцінку чужим вчинкам, коли її не просили), обіймалася і цілувалася зі своєю сестрою Талькою, якій вона якось привселюдно дерла коси, випадково зустрівши в кінотеатрі.

Мені й іншим дітям ці обовʼязкові поцілунки на кладовищі були нестерпні, бо так огидно, коли до тебе лізе якась стара баба — ми придумали відвертатися і затискати зубами губи, щоб не відчувати цих, чомусь завжди мокрих, цілувань… І завжди знаходилася якась родичка, яка голосно дорікала: «Що це ти відвертаєшся? Так не годиться». І до мами: «Маріє, навчи свою малу христосуватися. На Великдень не цілуватися — гріх, а на проводи — два гріхи». І гнівний мамин зирк — і так щороку, поки та сама тітка Талька якось не сказала: «Не лізу до тебе з поцілунками, бо зараз молодьож їх не любить». І після цих її слів нам, молодій парості сімʼї, в один момент дали спокій.

    ***

На проводи не лише замирювалися — у цей день до родинного гурту пускали тих, хто давно став ізгоєм. Мого хрещеного і двоюрідного брата, Шурку, пʼяницю, котрий волів сидіти у в'язниці за несплату аліментів, але таки не платити їх своїй дочці Наталці. Двоюрідну тітку Ірку, котру за руки спіймав наш дядько Генько у своїй коморі. Дядька Левка, котрий зопʼяну підпалив батькову хату і залишив сімʼї своїх сестер без обійстя. Їх пускали до гурту, їм наливали й подавали їжу. Я памʼятаю, як мамина старша сестра Олена штовхала в спину Шуркову дочку Наталку і повчала: «Подай батькові крашанку і чарку». І Наталка подавала, і раз на рік називала його батьком, а не «отим придурком».

Так, у проводи сімейним пʼяницям на цвинтарі підносили чарку — випити за помин душі пращурів, щоб ті вибачили їм завданий родині сором. І Шурка, що взимку виганяв свою матір босою і роздягнутою з хати, пив і просив у неї, вже померлої, прощення, і навіть плакав. І коли хтось із тіток не витримував і казав: «Свиня, ти, Шурко», загал припиняв це шпиняння. І лунало: «Не починай тут, на могилах. Хай наші діди-баби бачать, що ми в мирі живемо».

Мій батько на це завжди казав одне й те ж саме: «Ви думаєте, що вони підглядають?».

Хтось у відповідь пирскав, хтось не жартома замахувався на нього. А батько таки додавав коронне закінчення цієї своєї фрази: «Не люблю, як умре і дивиться». Слідував жорсткий мамин вердикт: «Сашко, тут не жартують».

  ***

Бабуся Ганна строго наказувала: прибирати могили до Вербної неділі ще рано, на Великодньому тижні — гріх, а от у передвеликодній тиждень — саме те. Отже, підготовка до проводів починалася відразу після Вербної неділі. Родичі йшли з віниками, граблями й лопатами прибирати на цвинтарі після зими. Щоб на проводи прийти до вже упоряджених могил. 

У моєму ранньому дитинстві могили були земляними горбочками, обсаджені барвінком, обкладені дерном. Прибирання означало позгрібати торішнє листя, прочистити доріжки навколо могил, посипати їх жовтим пісочком, висадити квіти — фіалки, маргаритки, розбите серце, нарциси, чорнобривці. Поремонтувати й пофарбувати лавки та столик біля могили.

Як я стала школяркою, то в Житомирі пішла мода цементувати могили, ставити замість деревʼяних, трубчасті металеві хрести й фарбувати все срібною фарбою. Замість паперових, на хрести вже купували вінки із металевої фарбованої бляхи.

Прибирати могили безпосередньо у день проводів вважалося наругою — належало молитися і поминати, а не гребти сміття.

 ***

У переддень проводів мама пекла паски, у цибулинні варила крашанки, готувала коливо — «для мерців». А ще складала те, що називала «граматкою»: на аркуші картону («щоб попи не зімʼяли») у стовпчик, під заголовком «За упокій» писала імена померлих родичів, яких піп мав помʼянути під час панахиди. Спочатку своїх і татових батьків, потім хрещених, потім рідних дідів-бабів, а після того всю іншу рідню, хто «переставився».

Мама завжди пояснювала, кого вписує, хто нам ця людина, коли померла. У списку було багато однакових імен: кілька Василів, Олексіїв, Надій, Микол. Іванів. «Оце я пишу твого прадіда Олексія, баби Ганни батька, оце свого брата Олексія, котрий в голод помер, оцей Олексій — брат твого батька». Завдяки мамі я ще дошкільням знала імена своїх померлих родичів. Коли подорослішала, вже сама писала «граматку», і принципово не хотіла вписувати свого хрещеного, з юнацьким максималізмом зневажала його, пʼяницю. Тітка Олена, хрещена мого хрещеного, пояснювала: «Вписувати треба всіх, щоб було їм прощення від бога. Пиши хрещеного, який він не є. Бо на тому світі він буде тобі батьком».

Я не хотіла такого батька на тому світі, але мусила писати Шурку.

А в день проводів усе відбувалося за усталеним звичаєм. Зранку ніхто з дорослих не їв — тільки малих годували, «щоб не янчали». Одягалися урочисто — «на вихід». У кожного було своє завдання. Частина старших заходила в церкву при кладовищі — відстояти панахиду за усіма родичами. Попа на могилу в цей день кликали хіба до новоприставлених, тобто з дня смерті яких не минув іще рік. Частина йшла на могилки до рідні — запалити свічку, прочитати «Отче наш», повісити вінок, покласти крашанки, паски й цукерки; померлим чоловікам наливали горілку в гранчаки, ставили, накривши окрайцем, жінкам — чарки з вином.

Я завжди дуже любила ці обходини — померлі, яких я навіть і не знала особисто, ставали частиною мого життя. Про них біля могил розповідали якісь цікаві історії, і вони набували відчутної реальності.

   ***

Перш ніж іти до могил, баба Ганна забирала мене, свою онуку, і мого однолітка Олега, свого правнука, для важливої місії: роздавати поминальне «старцям і калікам».

«Старці та каліки» у проводи шикувалися живим коридором від паперті храму далеко уздовж цвинтарної огорожі. Ми з Олегом вішали на руки торбинки з крашанками, печивом, цукерками, і під бабиним крилом проходили між старцями. Кожному треба було дати в руки якусь лігумінку. Баба Ганна приказувала: «Помоліться, божі люди, за моїх померлих батьків, дітей, за всіх рідних. І за мого сина воїна Михаїла». За Михайла вона просила завжди окремо, бо він загинув на Другій світовій, і ми не знали його могили. Серед старців часом траплялися люди, знайомі бабі з молодості, або покалічені на війні — таким вона давала ще й гроші.

Після смерті баби ця місія для нас з Олегом чомусь втратила свою поважну чинність. Смаколики «для старців» ми тихцем крали із тих торбинок і запихали у свої кишені. За це отримували потиличники від старших родичів. Ті пояснювали: «Не смійте забирати у старців, вони за нас богу моляться».

Обійшовши могили всіх родичів, родина збиралася біля хреста прабаби Юстини. Запалювали свічки й читали молитви. На могилу клали клейонку, накривали її скатертиною, і викладали їжу, яку баба Ганна називала тризною. До неї допускали тільки дорослих. Діти отримували якісь цукерки й печиво — з тих, що залишалися, не роздані старцям, і мали чекати дорослих. Зазвичай на алеях кладовища ми гралися в «класики».

Починали трапезу з колива і млинців, потім переходили до м'ясного. Хтось із чоловіків завжди тягнувся чаркою і такому завжди нагадували, що на проводи не чаркуються, це тобі не весілля. Пили, їли, поминали — ніхто не міг мені пояснити, чому випитих чарок мала бути парна кількість, як і принесених у букеті квітів. А потім розходилися на могили знайомих і сусідів — помʼянути їх. І до наших родичів теж приходили сусіди тазнайомі — і ми їх частували.

По смерті бабці Ганни, її сестер і братів, їхні діти після церковної панахиди перестали розкладати поминальний обід на могилах, робили це на столику поруч. Потім перестали розкладатися і на столиках: паски з крашанками, печивом і цукерками клали на могили — на серветки чи тарілки, але самі вже не їли, хіба якесь печиво. Клали «для пташок, бездомних і всіх, кому гірше за нас». А для поминального обіду стали ходити додому до когось із родичів.

  ***

Зараз уже померлих родичів більше, ніж живих. Ніхто не збирається у проводи великими родинами — троюрідні, іноді йдвоюрідні, вже не вважаються ріднею.

Я кладу на могили крашанки й куплені в магазині паски, відганяю тих, кого в моєму дитинстві називали циганами, щоб не хапали ті крашанки з могил, поки я там палю свічку. Я радію, якщо випадково зустріну на кладовищі якогось родича — бо заздалегідь ми вже не змовляємося піти на проводи разом. І родинних поминальних обідів на проводи ніхто з нас не влаштовує. Зустрівшись на цвинтарі, ми не обіймаємося і не цілуємося, хіба пригощаємо одне одного цукерками.

Але є те, у чому я педантична, як баба Ганна і моя мама: напередодні проводів я прибираю могили й ретельно складаю «граматку» для панахиди. З часу мого дитинства її список збільшився у чотири чи й у п'ять разів. Я стараюся не забути жодне з відомих мені імен людей, у кого зі мною була одна кров. Навіть хоч краплинка. Бо вічність була переді мною і вічність буде після мене, а сьогодні я місток між двох світів. Щоб вони зустрілися у день проводів і підтримали одне одного, я мушу прибрати могили, покласти на них крашанки з пасками, помолитися за своїх знаних і незнаних родичів, що пішли у засвіти, і розказати про них своїй дочці. Після мене «граматку» складатиме вона. Я раптом зараз усвідомила, що першим у тому її списку стоятиме моє імʼя. І якісь родичі покладуть на мою могилу цукерку. Я люблю гіркий шоколад — якщо що.   

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.