«Ти ще молода». Як «співчуття» може довести до самогубства

Мама як найрідніша людина відчула, що ця поїздка може стати останньою. Її дзвінок дійсно врятував Ярину.

«Вона просто запитала, де я. Оскільки ми дуже близькі, я вчула страх в її голосі. І відразу стоп у голові: я не маю права так вчинити з близькою людиною. Завершити життя вмить — найлегший вихід. А боротись і просити про допомогу — набагато важче. І далі мої думки були вже конструктивними: є мама, є дві сердечні подруги, які мене підтримують. І є моє дитя — наш із мамою проєкт. Там розповідаємо дівчатам, як жити в новій реальності. То що — я зраджу ці ідеї? Ні — не здамся! Я зателефонувала подрузі, я кричала, задихаючись: мене почули, ми говорили години дві», — щиро розповідає hromadske викладачка й колишня операторка дронів Ярина Геращенко про подію, яку зараз із сарказмом називає «поїздкою в захід сонця».

Це сталося понад рік тому, коли минуло лише кілька місяців, відколи на війні загинув її коханий 28-річний Ростислав Терещенко.

А з початку війни, з 2014-го, вони з мамою-психологинею Вікторією Геращенко придумали й втілили в життя програму підтримки для жінок, які втратили на війні близьких, — «Коханий, я живу». Вона діє в Запоріжжі та області, де живуть засновниці проєкту.

Жінкам у горі потрібні такі самі, як вони, бо ніхто інший їх не зрозуміє так глибоко. Отак і витягують одна одну.

«Безневинні фрази» — «ти ще молода, когось знайдеш» — убивають

Розповісти про свою спробу самогубства молода жінка зважилася лише зараз, коли дізналася, як одна із вдів загиблих захисників під тягарем горя вбила себе. Каже, такі випадки непоодинокі. Тому й написала пост як крик душі, щоб привернути увагу. Ярина звинувачує суспільство в неемпатійності й байдужості. У тому, що ніхто (крім тих, хто пережив втрату) не знає, як комунікувати з людьми в горі. Відпадають навіть друзі, яких розраховував мати як опору. І це вдвічі множить біль.

«Це починається ще на похороні. Дружина біля труни із своїм коханим. І що вона чує? Або “Ти ще молода, когось знайдеш”, або “Ти молода, ти ще народиш”, або “Знайдеш іншого, твоїм дітям потрібен тато”. Фрази: “Та візьми себе в руки” або “Інші страждають більше” лише поглиблюють муки. Суспільство, колеги, друзі: згадайте скільки таких “безневинних” фраз було вами сказано жінкам у період горювання. Згадайте, скільком із них, ви зателефонували чи написали наступного дня та спитали, як вона себе почуває. І чи не захотілось їй померти. Буквально.

Я пам’ятаю й досі. Як після цих фраз днями не могла встати з ліжка. Як постійно боліло все тіло. Як мене тригерило буквально все довкола. Як одного вечора, в істериці, після чергової «вдалої» комунікації із суспільством, я сіла за кермо та поїхала в ніч», — згадує Ярина свій досвід. На її допис відгукнулись інші жінки, розповіли в коментарях свої історії. Всі почувалися зле після втрат, бо ніхто не знав, як з ними комунікувати.

Ось кілька цитат:

«У мене більшість друзів та родичів обрали стратегію вдавати, що нічого не трапилось (??!!) і все повторювали, що я сильна і це переживу. А я й грала на людях сильну, підтримувала всіх. Тільки от вдома на самоті починалось моє пекло».

«Наше суспільство геть не вміє поводитись у такій ситуації. Коли я дізналась про загибель мого … я була в Бахмуті… і підтримки від так званих друзів не було геть. Слова “ти — сильна, справишся” — оце і все. А для мене тоді зупинився світ, разом із ним пішло все світло, разом із ним померло серце».

«Я пішла до психіатра, коли побачила, що не вивожу смерть коханого чоловіка, десь через три місяці, бо думки були різні, стали вже нав’язливими. Тож п’ю антидепресанти, хоча до того була противницею. Щодо підтримки суспільства, у перші тижні/місяці я гнівалася, якісь роз’яснювальні роботи вела, зараз, через майже 8 місяців мені байдуже, я просто максимально звузила коло спілкування та й все».

«Погоджуюсь із тим, що суспільство треба навчати “культури співчуття”, і краще іноді промовчати й бути поруч, допомагати з побутом, ніж “заспокоювати” тим, що може просто добити й так вразливу психіку в цей наднепростий період горювання».

Не вмієш, боїшся говорити з людьми в горі — так і скажи

Ми запитали в Ярини, психіатра, а також психолога із гарячої лінії запобігання суїцидам, як розпізнати, що близька людина хоче обірвати своє життя, і як цьому запобігти.

«Я думаю, це може помітити найближче оточення. Ті, хто живе з нею, чи тісно спілкується. Потрібно лише бути уважним: щодня питати, писати. Простіше емпатійним людям, бо вони просто-таки відчувають цей зв’язок і знають, коли і як, що сказати. У нас був випадок, що мама привела у групу підтримки доньку, яка втратила коханого хлопця.

Іншим треба вчитися. Не знаєш, як комунікувати, страшно тобі? Підійди й скажи щиро про це: «Я боюся з тобою говорити. Як мені тебе підтримати?». І це подіє краще, аніж банальні фрази. Це буде щиро», — ділиться Ярина.

Вона вважає, що до питання потрібно підходити з обох боків: суспільство має вчитися співчуття. Не очікувати, що людина в горі після похорону буде така сама, як раніше, виконуватиме ті самі задачі. Мовляв, поспівчували раз на словах і все — далі можна ігнорити. Така байдужість і стає причиною самогубств. Треба цікавитися людиною, яка переживає кризову ситуацію, навіть якщо вона тримається спокійно й жартує. Це найімовірніше — маска, за якою — біль. І не завжди є кому його вилити. Ярина каже, що їй пощастило мати кількох таких людей-опор.

З іншого боку, ті, хто втратили близьких, не повинні боятися звертатися по допомогу. Зокрема — кваліфікованою.

«Серед жінок, з якими працюємо у групі підтримки, багато зізнавалися, особливо старшого віку, що їм важко було зважитися до нас прийти. Вони боялися заповнювати анкету. Переживали, що скажуть, засудять: мовляв, ти слабачка, психічка, дурепа. Рік думали — отакий тиск суспільства відчувають. Тому я просто-таки закликаю: не маєте сили в собі, просіть допомоги чи супроводження. Психолог, психіатр, групи підтримки — у цьому немає нічого жахливого, це не соромно. Це — ознака сили. У нашому проєкті ми стаємо опорою одна для одної. Тут розуміють, тут безпечний простір. Я витримала біль від утрати й перетворила його на боротьбу за теплі спогади. Хочу, щоб і ви змогли», — каже Ярина. 

«Що ми кажемо богу смерті?» — «Не сьогодні»

Анастасія Глазкова, клінічна психологиня, адміністративна консультантка гарячої лінії Lifeline 7333. Це цілодобова гаряча лінія із запобігання суїцидам та підтримки психічного здоров’я. Започаткували її 2019-го для того, щоб підтримувати ветеранів, військовослужбовців, але зараз вона працює і для цивільних. Основний фокус роботи — суїцидальність, але фахівці мають і багато супутніх запитів: горювання, самотність, криза у стосунках тощо. Цікаво, якщо людина, наприклад, введе в пошуку «безболісний спосіб померти», Google скерує її на цю гарячу лінію.

За місяць фахівці гарячої лінії надають близько 3000 консультацій, з них 20-25% — щодо суїциду. Чи наміру здійснити свій, чи в разі, якщо вбити себе вирішила близька людина. У фахівця є близько 30 хвилин, щоб поговорити з анонімним абонементом чи абоненткою. А вони розповідати можуть різне: від того, що сьогодні в них суїцидальний настрій до того «що зараз я стою на мосту і збираюся стрибнути».

«Такий суїцидальний імпульс триває близько 20 хвилин. Через нього й створено гарячу лінію з таким коротким номером. Наше завдання — витягти людину із цього гострого стану. Золотий стандарт, іншими словами гарний результат, коли в кінці консультації людина каже, що “сьогодні я нічого із собою робити не буду”. Вона викинула таблетки в унітаз чи заблокувала вікно, і ми разом склали план безпеки, який передбачає, зокрема, і звернення по консультування до психіатра, — роз’яснює Анастасія. — Ми не працюємо як рятівники, які лізуть на 20-й поверх, хапають людину й закидають її назад на балкон. Все, що нам доступно, — встановити контакт, викликати довіру, збудувати діалог і мотивувати людину йти дорогою життя, а не смерті. Сьогодні. Ми не беремо з неї обіцянку, що вона не зробить цього ніколи — це так не працює».

Психологиня розповідає про ознаки суїцидальних намірів, які можна помітити у близьких.

Різкі зміни поведінки. Якщо раніше багато спілкувалася, а зараз мало. Або навпаки. Переважно це занижений настрій або невластива людині веселість. Особливо, якщо такі зміни відбулися після кризових подій у житті.

Готуючись до суїциду, людина може роздавати свої речі на пам’ять про неї, повертати борги.

Може почати купувати засоби для здійснення самогубства — це теж підготовка.

Якщо людина часто каже, що страждає, що вона тягар для інших, що вона не може терпіти біль, не може щось подолати, що не хоче жити. Інколи напряму каже, що має думки вбити себе. Слухання траурної музики відносять до суїцидальних маячків у комплексі з іншими маркерами поведінки.

Найвищий ризик визначається, коли відомо про попередні спроби самогубства.

«Кожен випадок має якісь свої особливості. Нам би хотілося це категоризувати, складати докупи маркери, якось передбачати. Але бувають випадки суїцидальності імпульсивні, коли в людини зараз виник кризовий стан, умовно, після сварки. І у неї був засіб під рукою і вона змогла переступити цю межу», — каже Анастасія.

Також відомо, що жінки частіше роблять спроби, ніж чоловіки, а чоловіки «частіше доводять справу до кінця».Анастасія Глазкова, клінічна психологиня

Трапляється так, що суїцидальний період у житті людини минає, коли вона отримує підтримку друзів, рідних, коли згуртовується родина й допомагає. Людина долає свої складності й суїцидальні думки. Тому мегаважливо всім і кожному бути уважним до своїх близьких. Не реагувати на її слова про самогубство так: «Ти що, хочеш мене лишити самого на цьому світі?» чи «Не мели дурниць».

«Не засуджуйте: більше спокою, прийняття — це моя людина в кризі, вирішуймо щось разом. Я поруч. Не лишайте наодинці. І звертайтесь по професійну допомогу: до психіатра, психолога, психотерапевта, — підсумовує фахівчиня. — Обізнаність про тему запобігання самогубствам допоможе правильно реагувати й підтримувати того, кому це необхідно».

Посилання на тренінг з обізнаності про самогубство.

Чоловіки йдуть до психіатрів косяками

Олена Камінська — завідувачка психіатричного відділення в приватній структурі, але має досвід роботи й у державній: десять років очолювала гостре чоловіче відділення однієї з обласних психіатричних лікарень. Вона каже, що за протоколами лікування, там, де немає загрози життю людини (пацієнт безпечний для себе та інших), де немає суїцидальних думок і гострих станів, які необхідно коригувати, застосовується психотерапія. В інших випадках — треба йти до психіатра по медикаментозне лікування.

Фахівець після огляду вирішить сам: достатньо людині приймати ліки самій чи потрібна госпіталізація. Інколи примусова через рішення суду. Це саме тоді, коли пацієнт не усвідомлює, що йому потрібно лікуватися. У будь-якому разі госпіталізація — процес довгий, займе від 3 до 6 місяців.

Психіатриня розповідає, що за останні три роки до психіатрів стали звертатися частіше. І що примітно — саме чоловіки.

«Раніше це були жінки, бо за своєю природою вони більш емоційні і їм важко ці емоції контролювати. Щоб завести чоловіка до психлікарні, потрібно було подумати як, це зробити, хоч і покази для цього були. Зараз вони йдуть самі: їх криє більше, аніж до 2022-го. Це пов’язано з воєнним станом і страхом перед ТЦК, є військові демобілізовані. На фоні страхів, фобій розвиваються тривожні розлади, втрачається сприйняття реальності об'єктивно. Тобто люди надумують, що якісь ситуації є для них дуже складними. Вони це прокручують у голові постійно, нав’язують її собі дедалі більше. Входять у стан катастрофізації. Цей стан настільки тисне, що людина розуміє: я не справляюся сама. Не всі звернення пов’язані з думками про самогубство, але таких більше, аніж раніше», — зазначає Олена.

Стали частіше говорити про суїцид і підлітки. Їхня нервова система, яка й так перебудовується через дорослішання, на фоні ковіду, війни, соціальних мереж дуже нестійка.

«Для них будь-яка тригерна ситуація стає катастрофічною. Ще скажу непопулярну думку, але це те, що я спостерігаю: через те що зараз у вихованні панує вседозволеність, немає обмежень і дисципліни, підлітки будь-яку ситуацію, де не все відбувається, як вони хочуть, сприймають як крах, фіаско. І через це є суїцидальні думки. Підлітки свідомі щодо цього й часто самі просять привести їх до психіатра. З одного боку — добре, що просять, з іншого — це недовіра до батьків. Краще я чужому дядьку розповім про проблеми, аніж відкриюся батькам», — ділиться фахівчиня.

На питання, як помітити, що з близькою людиною щось не так, як її зупинити, пані Олена каже:

«Людина ставатиме закритою, ізолюється, навіть від друзів, закриватиметься в кімнаті. Рідні можуть помітити, що вона перестала спати, бо в неї різні думки нав’язливого характеру, зокрема суїцидальні. Також може знижуватися апетит. Такі моменти мають насторожувати. З такими ознаками варто звертатися насамперед до психіатра. Чому так? Щоб виключити діагноз, який потребує медикаментозної терапії. Чи буває у психіатрів таке, що прийшов пацієнт, а ми кажемо: “О, вам не до нас, вам до психолога”. Так, буває, і досить часто. Але психолог не може ставити діагнози, він не може виключити щось або підтвердити. І досить часто психологи безпосередньо в таких випадках теж направляють на консультацію до лікаря-психіатра для того, щоб уберегти людину від складніших проявів її стану.

Що може ще насторожити? Самопошкодження. Люди ріжуть вени, виривають волосся, були випадки заливання в очі лимонного соку.

Любіть своїх близьких, перебувайте біля них у кризових станах, забирайте в них алкоголь і психотропні речовини. І говоріть, багато говоріть з ними. Вислуховуйте. Без критики. Будьте поруч. Цим ви можете врятувати їх від смерті».

Куди можна звертатися по допомогу

• На цілодобову Національну гарячу лінію для дітей та молоді — 116 111 або 0 800 500 225.
• На цілодобову Національну лінію з питань запобігання суїцидам та підтримки психічного здоров’я Lifeline Ukraine— 7333.
• До ресурсу Teenergizer, де підлітки можуть отримати безкоштовні онлайн-консультації.
• На цілодобову Національну гарячу лінію із запобігання домашньому насильству, гендерній дискримінації та торгівлі людьми — 116 123 або 0 800 500 335.
• На цілодобову гарячу лінію психологічної підтримки для дітей і дорослих ГО «Людина в біді» — 0 800 210 160.
• На лінію безоплатної психологічної допомоги від фонду «Голоси дітей» — 0 800 210 106, а також у Telegram-бот або Viber-бот.
• До Київського міського центру психолого-психіатричної допомоги при станах душевної кризи — (044) 456 17 02, (044) 456 17 25.
• На лінію безоплатної психологічної допомоги від Національної психологічної асоціації (для українців, яких прямо чи опосередкована зачепила війна) — 0 800 100 102 (працює з 10:00 до 20:00).