Народжені за ґратами. Про дітей, які ростуть у тюрмах, де відбувають покарання їхні матері

Іноді, з дозволу начальника установи, дівчаток виводять на дитячий майданчик сусіднього з колонією села. І тоді вони йдуть через прохідну колонії з її охороною і складною системою відчинення-зачинення дверей. А коли підіймають голову, то бачать на огорожах колючий дріт і сигналізацію.

Але вони не реагують на такі речі й не ставлять запитань. Не тому, що занадто маленькі й невпевнено вимовляють навіть власні імена. А тому, що охоронці з кийками, дріт, металеві двері для них — буденність: вони їх бачать із перших днів життя і не знають, що може бути інакше.

Каріну, маму Тетянки, заарештували на 6-му місяці вагітності — за повторну крадіжку.

Запитую в неї, навіщо вона, вагітна, йшла на злочин, знаючи, що дитині, можливо, доведеться народитися у вʼязниці?     

«Я тоді не думала про це. Що вийшло — то вийшло. Так склалося. Значить воно так мало бути. Така значить доля», — говорить мені Каріна.

hromadske провело день у дитячому будинку однієї з жіночих колоній. Де невинні діти з народження спокутують гріхи матерів.

Лікарі жаліли маму із СІЗО

На дівчатках вишиванки, яскраві банти в кучерях. Вони туляться до мам і з-під лоба дивляться на якусь тітку (на мене) в напʼятій задля гігієни одноразовій блакитній накидці.

Ми йдемо з ними в ігрову кімнату, і для мене дивина, як швидко діти змогли розслабитися: от уже стрибають, як коники, кидають м'яча в кошик, несуть мені баранців і корівок.

«А покажи мені, як ти маму любиш», — кажу Сабріні.

Вона всміхається і з відвертим задоволенням обіймає Тамару за шию.

Тамара — з ізмаїльських ромів. Їй 40 років. Каже, що, крім Сабріни, має ще пʼятьох дітей, старшій — уже 20. Де вони — не знає. «Держава у мене старших дітей у інтернати забрала. Я Сабріною вагітна ходила, а мене закрили, 5 років дали», — говорить Тамара, повторно увʼязнена за крадіжку.

Каріні 28, Тетянка в неї друга дитина. Старша дочка народилася на волі — і Каріна може порівняти два свої різні материнські досвіди.

«З Тетянкою лікарі мені навіть більше уваги приділяли, ніж зі старшою, жаліли мене. Гуманітарки мені багато дали, памперсів, прокладок, дитячих сумішей. Вони думали, що в СІЗО буде з цим проблема. Але в СІЗО гуманітарні фонди мамам допомагають», — говорить Каріна.

Розповідає, що, як вагітна, в СІЗО вона мала прогулянки на свіжому повітрі вдвічі довші, ніж інші жінки. Що відразу визнала свою провину і її зайве не тривожили допитами. А суд відклали до після пологів — бо на засідання її мали б супроводжувати медики, тобто з вагітною багато клопоту. 

Коли підійшов час народжувати, міська «швидка» із СІЗО відвезла Каріну в пологове відділення звичайнісінької харківської лікарні. Конвоювали її дві жінки і чоловік. Жінки-конвоїри були присутні і в пологовому залі. Після народження Тані лежала вона з нею в окремій палаті під охороною. Як і жінкам з волі, їй видали стандартний «бебі-бокс» з пелюшками-присипками. Потім їх із дитиною перевезли в СІЗО. І коли її доправляли в суд, доньку вона залишала на когось із персоналу СІЗО. 

«Поки був суд, різні формальності з документами, нас тримали в СІЗО — три місяці Таня там прожила. Ми були в камері разом ще з однією мамочкою. Вона нагадує малогабаритну квартиру — там була вбудована кухня, холодильник, бойлер, ванночка для дітей, душ. Можна було білизну випрати, суміш дитячу приготувати.Тільки ґрати і двері, що зачиняються ззовні», — розповідає Каріна про умови.

Режимна вагітність

За словами гінеколога колонії, жінки прибувають в установу з хворобами, які не лікувалися роками. Венеричні болячки, серйозні запалення статевих органів, порушення менструального циклу. Але вони вагітніють! І на памʼяті лікаря не траплялося жодної вагітності з важкими патологіями. Незначні патології — в одиниць.

Жінки можуть завагітніти тут на побаченнях зі своїми чоловіками або потрапити в установу вже при надії. Останнє трапляється частіше — зазвичай майбутні мами не одружені й часто не знають батька дитини.

«Про аборт жодна з них зі мною не говорила. І стараються виконувати мої рекомендації, адже материнський інстинкт ніхто не скасовував. Вагітність в колонії ведеться так само, як і у жінок на волі: такі ж обстеження й аналізи, огляд вузьких фахівців — стоматолога, психіатра, нарколога, терапевта. У визначені терміни в міських установах ми робимо вагітним УЗД. Якщо ми не можемо розв’язати проблеми в умовах нашої медчастини, перевозимо їх у міський стаціонар — вони там перебувають під цілодобовою охороною», — говорить гінекологиня Наталя Вʼячеславівна.

Для вагітних у колонії передбачена відповідна дієта — вони отримують додатково молоко, яйця, сир, інші продукти. Якщо жінки в колонії працюють, то, як і їхні товаришки на волі, можуть оформити оплачувану відпустку по вагітності і пологах — ті ж самі 126 днів. А от відпустка по догляду за дитиною до 3 років ніякій з ув'язнених мам не надається — адже їхні діти в колонії перебувають на повному державному утриманні.

Вагітність і народження дитини не звільняють жінку від виконання режиму установи — так само підйом о 6-й ранку, кілька разів на день шикування на перевірку тощо. Лише через погіршене самопочуття вагітної у режим можуть вноситися корективи — відповідно до вимог лікаря.

Коли настає час їхати в пологовий будинок, колонія забезпечує мам речами за переліком, який вимагає лікарня від будь-якої вагітної жінки.

У дитбудинок колонії діти приїжджають з медкартами, що їх заводять ще в пологовому будинку.

«Мами можуть укласти декларації з педіатрами з медичних закладів міста і за потреби дитина з вихователем їде до нього на прийом. Щеплення ми проводимо на місці — міський педіатр з медсестрою їдуть до нас із вакциною. Усі профілактичні огляди дітей виконуються за належним графіком. Якщо дитина захворіла, держава оплачує її медикаменти, є необхідність — дитина лікується в міському стаціонарі, там з нею перебувають працівники дитбудинку. Але зазвичай наші діти здорові, і їм достатньо консультацій нашого педіатра і можливостей нашої медчастини», — говорить начальниця медчастини колонії Тетяна Головацька.

За її словами, якщо вагітна чи дитина потребують складних обстежень і лікування, оплатити їх можуть благодійні фонди, які співпрацюють з колонією. Приміром, як операцію на серці для Тетянки в Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. Амосова у Києві, що передбачається влітку.

У Тетяни вроджена серцева патологія. Торік Каріна вже возила дочку в Київ на консультацію. Їх етапували під конвоєм, у супроводі медсестри: спочатку з колонії в місцеве СІЗО, потім у спецвагонах для транспортування ув'язнених до Києва, з вокзалу — у столичне СІЗО. Звідти охорона доставила їх в інститут.

«Цього року теж так поїдемо. Поки Тані робитимуть операцію, я чекатиму в палаті під охороною», — пояснює Каріна.

… Чи материнський інстинкт, перебування дитини в дитбудинку при колонії змінює якось поведінку жінок?

Анастасія Бодянчук, заступниця начальника установи з соціально-виховної та психологічної роботи, вважає так:

«Поки діти тут, у нашому дитячому будинку, засуджені мами намагаються стати трохи кращими. Але дуже хочеться, щоб вони відчували себе мамами і на волі, щоб не зробили нічого поганого для своїх дітей. Зазвичай вони говорять, що на волі їхні діти житимуть в таких же чудових умовах, як у нашому дитбудинку, деякі кажуть, що навіть у кращих. Але я впевнена на 100 відсотків, що вони не створять своїм дітям таких умов».

Яка не є, але ж мама

Найперше в дитбудинку вражають кольори стін, іграшок, меблів — вони яскраві та веселі, як у взірцевому дитсадку. Потім вражають запахи — аромат сирників з кухні нагадує теплий затишок у домі милої бабусі.

Кімнати, де живуть, мами з дітьми, схожі на домашні спальні: ліжка з барвистими покривалами, великий килим, ляльки, чудернацькі звірятка. Ніяких ґрат і замків.

Прибирати в цих кімнатах — обовʼязок мам. І там стерильно чисто. Оця абсолютна чистота, ці в бездоганний рядок посаджені ляльки — мабуть, єдине, що примушує згадати про режимну установу. Адже вдома у дитячих кімнатах рідко буває такий педантичний порядок.

«Увʼязнені мами мають право жити в одній кімнаті з дітьми в дитбудинку — за бажанням. Якщо засуджена не виявила бажання проживати з дитиною, а хоче ночувати в гуртожитку, то адміністрація установи забезпечує їй безперешкодне спілкування з дитиною, щоб вона могла виконувати свої материнські обовʼязки — приходити до дитини, купати, вкладати спати», — говорить Анастасія Валерʼївна.

Отже, мама може не хотіти. Для догляду за дитиною в дитбудинку колонії передбачено штат з 15 людей. Працівниці, на бейджиках яких написано «годувальниця», дітей годують, кухар варить їм їжу. Їхній одяг пере і прасує жінка, чия посада називається «машиніст з прання і ремонту одягу». А ще є виховательки, няні…

Наразі всі ці люди доглядають двох маленьких дівчаток.

За словами виховательки Людмили Миколаївни, максимально в дитбудинку перебували одночасно 6 дітей.

Начальниця дитбудинку Марія Олександрівна зауважує, що кількість персоналу не залежить від кількості дітей, бо сьогодні утримується дві дитини, а завтра може бути в рази більше. І ніколи не буває так, щоб не було жодної дитини.

Якщо в дитбудинку так багато персоналу, то як мама може витримати конкуренцію з ним?

За словами Марії Олександрівни, перед тим, як заїхати в дитбудинок, мама мусить ознайомитися з його правилами. Якщо вона з ними погоджується, то пише заяву начальнику установи на спільне проживання з дитиною. Дитбудинок, зокрема, вимагає від мам дотримання режиму дня для дітей — відповідно до їхнього віку.   

«Ми вчимо мам особливостям догляду. Розповідаємо про дитяче меню, вчимо годувати дітей, правильно купати — не кожна це вміє. Не кожна розуміє, що дитину треба брати на руки, пестити її — цьому теж іноді доводиться вчити. З мамами працює персонал дитбудинку і психолог колонії — щоб після ув'язнення мами могли самостійно дати раду своїм дітям», — говорить начальниця дитбудинку.

Вихователька Людмила Миколаївна зізнається, що їй спокійніше, коли вона з нянями самотужки займається дітьми, бо саме персонал дитбудинку несе відповідальність за дитину. Адже мами, бувають такі, що їх самих потрібно доглядати.

«Але які вони не є, вони мами. Наша мета — щоб вони мали постійний контакт з дітьми, щоб діти знали своїх мам. Ми діток вчимо, що маму треба любити. От як Таня запитує, де мама, то розповідаємо, що мама на роботі, заробляє гроші, щоб купити Тані ковбаску чи цукерку, бо вона Таню любить і про неї дбає», — ділиться секретами виховання Людмила Миколаївна.

Хочу — працюю. Але не хочу

Про своє 28-річне життя Каріна розповідає коротко. Харківʼянка, закінчила 9 класів, почала красти. До першого ув'язнення народила старшу дочку. Дівчинка не знала, куди на 2 роки поділася мама. Бабусі казали їй, що Каріна на роботі.

У деякому сенсі вона справді була на роботі — в першій колонії  працювала в швейному цеху. Але тепер, отримавши другий термін у 5 років, від шиття відмовилася. Працює в колонії двірничкою, отримує 8 тисяч гривень на місяць.

За словами Анастасії Бодянчук, засуджені мають право на працю. Але обов'язково мусять працювати тільки ті, хто із зарплати відшкодовує матеріальні збитки потерпілим за виконавчими листами. Для решти увʼязнених праця добровільна. Хочуть — працюють, не хочуть — не виходять на роботу.

Зі своєї зарплати Каріна сплачує всі податки і збори, як і решта громадян України, крім того, відшкодовує витрати держави на її утримання в колонії. Зокрема, оплачує комунально-побутові послуги. Хоча, могла б і не працювати, до того ж, як мама з дитиною вона не зобов'язана оплачувати комуналку.

«Я працюю і все сплачую, бо це підвищує мої шанси на дострокове звільнення. І ще я маю гроші, які можу витратити на себе і на Таню — купити іграшки, солодощі, якийсь одяг для дитини. Хоча і харчування у неї прекрасне, і одягу повно, й іграшок — благодійні організації привозять усього цього дуже багато. Але коли Таня просить цукерку чи фрукти, то я хочу, щоб вони у мене були», — пояснює Каріна.

Через роботу і режимні заходи її час з дитиною — з вечора і до ранку. За словами Каріни — як у всіх мам на волі, що працюють.

Вона показує книжечки, які читає Тетянці, розповідає, що Таня дуже любить ковбаску і завжди запитує, чи не принесла вона її з роботи. Що перше слово Тані було «баба», а не «мама». І що мала дуже смішно говорить — замість «черепаха» каже «паха», пінгвіна називає півіном. І дуже любить розмальовки…

Тамара ж моє запитання про роботу сприймає зі сміхом.

«Мені зарплати не потрібно, і не вмію я шити, і не хочу», — говорить вона.

Начальниця дитбудинку розповідає, що без діла Тамара не сидить — працює на городі установи, поле квітники, щось фарбує, прибирає. Допомагає персоналу дитбудинку — одягти дітей, погодувати.

«Тамара часто сидить на наших заняттях, повторює разом з дітьми назви предметів. Вона не вміє читати і писати, і багато слів вимовляє неправильно. Але Сабріну дуже любить. І розчеше її гарненько, і кілька разів на день у різні сукенки переодягає. Щось ліпить з нею, малює. Вона старається», — розповідає вихователька Людмила Миколаївна.

У колонії не виключають, що завдяки своєму старанню і увазі до дитини Тамара теж зможе розраховувати на умовно-дострокове звільнення.

Тільки й добра, що в дитбудинку?

У документах Тетянки й Сабріни місцем народження вказані міста, у яких в СІЗО перебували їхні мами. Батьки записані зі слів мам. І хрещених батьків у дівчаток немає, тільки хрещені мами — бо де ж у жіночій колонії взяти чоловіків у хрещені? Теоретично можна попросити когось з адміністрації колонії чи охоронця, але Анастасія Валеріївна не памʼятає жодного такого випадку. Працівниць колонії в хрещені матері іноді беруть, але найчастіше жінки просять нести дитину до хреста когось із товаришок по увʼязненню. Каріна, приміром, зробила саме так. За словами Тамари, Сабріну хрестила її сестра, але працівники колонії мені підказали, що ця жінка відбуває покарання в сусідній установі, тому навряд чи Тамара каже правду…

Хрещення відбувається в капличці колонії, обряд здійснює хтось із священників, чиї церкви опікуються колонією. Їх приїздить в установу дуже багато — Тамара і Каріна навіть не змогли згадати, батюшка якої конфесії хрестив їхніх дочок. Здається, жінки не надають цьому питанню значення. А батюшки не надають значення відсутності хрещеного батька — головне, що дитина охрещена.

В ігровій кімнаті Тетянка з Сабріною звично сідають за столик для занять. Я показую їм картинки, і вони безпомилково називають овочі та фрукти: груша, кавун, огірок.

«Пригости Тетянку бананчиком», — кажу я Сабріні, і вона миттєво вибирає з купи карточок саме ту, де зображені банани.

Потім ми з ними варили їжу в іграшкових кастрюльках на іграшковій плиті. Вони старанно щось у тих каструльках колотили і по черзі годували мене уявним супом, обережно тримаючи своїми маленькими пальчиками іграшкові ложечки.

«Ой, як смачно», — кажу я їм, а вони весело сміються і знову підносять мені ложки.

Після денного сну, чекаючи на сирники і какао, дівчатка танцювали, уже ловили мій погляд і усміхалися. І карі очі на смаглявому личку Сабріни світилися, як дві зірочки. Їй би у танцювальну студію — така вона граційна і пластична...

Людмила Миколаївна розповідає, що з дітьми в дитбудинку займаються за такою ж програмою, як і у дошкільних дитячих закладах на волі — від музичних занять до читання про козу-дерезу. Дівчатка дуже люблять конструктори та мультфільми і вже підказують вихователькам, який мультик їм включити і яку книжку прочитати. Діти — вони і в колонії діти, треба їх розвивати і вчити…

Стіни коридору в дитбудинку прикрашені фотографіями з дитячих свят. Ось Сабріна в сукні принцеси — це відзначали її день народження. Ось Свято осені, ось ялинка і Різдво, ось діти біля Святого Миколая — крізь його бороду легко впізнати обличчя виховательки.

«Ми на кожне свято організовуємо святкові ранки. Навіть якщо в дитбудинку лише дві дитини. У нас є святкові костюми для дітей і виховательок, ми з дітьми вчимо віршики і пісні, даруємо подарунки, запрошуємо мам — усе, як у звичайному дитячому садку. Ось уже почали готуватися до 1 червня, Дня захисту дітей. Минулого року дуже гарно він пройшов. Ми влаштували свято мильних бульбашок, дітям сподобалося», — говорить Людмила Миколаївна.

Зізнається, що за вихованців дуже болить у неї душа: тут вони доглянуті, ситі, чисті, тут їх вчать, з ними граються. А в яких умовах вони житимуть з мамами на волі?

«Мами ж у колонії звикли до всього готового, звикли, що їхніх дітей є кому доглядати — як вони справлятимуться? Може ото тільки дітки й поживуть добре, що у нас» — бідкається Людмила Миколаївна.

А що після колонії?

З мамами в колонії діти можуть перебувати лише до 3 років.

«А далі — якщо мама отримує право на умовно-дострокове звільнення, вона йде з дитиною додому. Якщо ні — над дитиною оформляють опікунство родичі. Немає таких, або вони відмовилися — дитина потрапляє в дитячий будинок. Але там вона перебуває тимчасово — поки мама не відбуде терміну ув'язнення і не забере дитину додому. На моїй пам'яті про дитбудинки для дітей не йшлося, бо мами стараються достроково звільнитися. Буває, що дитині виповнюється три роки за кілька місяців до маминого дострокового звільнення — тоді вона залишається в дитбудинку при колонії до цього моменту», — роз'яснює мені Павло Усов, що тимчасово виконує обовʼязки начальника колонії.

За його словами, право на умовно-дострокове звільнення відкривається для жінки десь за півтора-два роки до кінця терміну ув'язнення — якщо більшу частину строку вона вже відбула і стала на шлях виправлення. Тобто не порушує режим установи, правил внутрішнього розпорядку, працює, бере участь у вихованні дитини тощо.

Правом на дострокове звільнення Каріна зможе скористатися весною наступного року — Тетянці на той час вже виповниться три, але мама сподівається, що дівчинці дозволять її дочекатися в дитбудинку при колонії.

За словами Тамари, їй звільнятися менше, ніж через 2 роки, але Сабріні буде три набагато швидше.  

«Я її не віддам ні в який інтернат», — рішуче говорить Тамара.

Вона каже, що дому не має, на волі її ніхто не чекає. Сподівається, що після колонії її з дочкою прихистить якась церква. Уже зараз з допомогою адміністрації колонії Тамара переписується з вірянами, отримує від них одяг і іграшки для Сабріни.

Каріна почувається більш упевнено. Має маму і бабусю, житло — їм з Тетянкою є до кого повертатися. Говорить, що шукатиме роботу через центр зайнятості — і відразу упевнено заявляє, що жінку без професії з двома судимостями там не дуже й чекають.

Обидві мами покладають великі надії на державну соціальну допомогу за народження дитини — вона становить нині 41 280 грн. Поки Тамара і Каріна в увʼязненні, тобто перебувають, як і їхні діти, на повному державному забезпеченні, ці гроші надходили на рахунок, яким вони зможуть скористатися тільки після звільнення.

«Завдяки заняттям у дитбудинку, Таня адаптована до спілкування з дітьми і дорослими, розвинена дівчинка. Я думаю, що вона легко пристосується до дитсадка в Харкові», — мріє про майбутнє Каріна.

А я подумала про перспективи Сабріни: чи судилося цій веселій, рухливій дівчинці навчитися читати й писати з мамою, яка цього робити не вміє? І чи на волі мама зробить над собою зусилля, щоб у дівчинки склалося хороше життя? 

… А на руки до мене дівчатка так  не пішли.