З вогню та в полумʼя. Як боєць «Азову» взяв опіку над вісьмома дітьми

Зимова траса від Олевська до села Копище на Житомирщині була слизька. Машину винесло на заміноване узбіччя. За секунду нічого не лишилося від автівки й подружжя в ній. У житомирському селі Копище миттєво осиротіли восьмеро дітей. Наймолодшій, Марійці, було лише два місяці.
«Родичі запитали в моїх племінників, з ким вони хочуть жити. Діти відповіли, що зі мною. Я ж не міг їм сказати, що не хочу й не буду», — розповідає Володимир Дубровець.
Сироти мали великий вибір: дідусі й бабусі, десяток дядьків і тіток. З них усіх вони обрали саме дядька Володимира, татового брата. Він тоді був бійцем «Азову», йому ледь виповнилося 24 роки, хлопець не думав ще одружуватися, про велику родину — теж. Мовляв, якщо колись будуть діти, то максимум троє. І це повинно було настати дуже нескоро. До повномасштабки він їздив на заробітки по всій Європі, з весни 2022-го воював, племінники бачили його не так і часто. Він не пам'ятав навіть їхніх днів народження.
У грудні 2022 року командири відпустили Володимира на похорон брата. Більше у військо він не повернувся — оформив опікунство над дітьми. І навіть декретну відпустку — доглядати до трьох років Марійку.
«Війна підготувала мене до такого навантаження. Якби не війна, може, і не наважився б стати опікуном», — говорить він зараз.
Щоб памʼятали рідних батьків
«Мені тут наші місцеві розповіли, що жіночка із соціального захисту, котру до нас з Олевська відрядили, як їхала в село, то казала, мовляв, що ж ви робите, навіщо дітей на хлопця нежонатого спихаєте. Йому лише 24 роки, він після фронту, йому самому, можливо, потрібна допомога. А як увечері того самого дня після знайомства з Володею і родичами їхала з села, то вже казала, щоб тільки Вова ставав на опікунство», — посвячує мене в залаштунки історії пані Наталя, мама Володі.
Сам він згадує, що ті два тижні між похороном брата й оформленням опікунства він і себе не пам'ятав: рано-вранці починав обхід різноманітних установ і ввечері приплітався додому. Соціальні працівники влаштовували йому справжні допити, зʼясовуючи, чи можна довірити дітей.
«Питали, чи не потрібен мені психолог, бо я щойно з війни. Цікавилися моїми доходами, як я буду налагоджувати побут дітей, їхнє навчання, що я робитиму, коли діти захворіють. Усе переживали за двомісячну Марійку, за Юру — у нього одна нирка, і та чужа. А я тоді й сам не тямив, як зароблятиму гроші на всю родину. Але побут мене не лякав. Машинка пере одяг, плита їжу варить, дядько ютуб знає, що і як. Побут — це не складно. Важливим був стан дітей — що в них на душі. Вони були дуже пригнічені», — ділиться Володя.
Він тоді інтуїтивно відчув, що дітей треба приголубити. Сталася біда — і вони разом будуть виходити з неї. І ще відчув, що не варто нав'язувати себе дітям у батьки, навіть якщо вони стали для тебе рідними.
«Старші називають мене дядьком. Нехай називають, як хочуть. Марійка, якій восени три роки, називає татом. Ще трохи часу — і вона дізнається про своїх батьків. Я хочу, щоб діти не забували рідних тата й маму. Навіть був спочатку чіпляв на стіни фото брата й невістки, але потім зняв — побачив, що дітям то важко сприймати. Нехай потім, усьому свій час. Батьки їхні тут же, у селі поховані. Діти спочатку довго не йшли на їхні могили, а я й не примушував. А тепер вони самі можуть піти або кажуть, що хочуть до мами й тата, і ми їх ведемо. Буває, що вони відео з похорону батьків дивляться, відео про події, коли ще батьки були живі — хай дивляться, хай не забувають», — розповідає Володя.
Уже більш як півтора року він разом із дітьми. Батьки загиблої невістки живуть у Рівненській області. Володя каже, що відправив їх додому відразу, як оформив опікунство. І своїх батьків трохи тримає на відстані. Братові діти — тепер його сімʼя, і порядкувати в ній він хоче самостійно.
«Я зразу, як оформив опікунство, то кілька разів буквально на тиждень їздив на заробітки, щоб на себе заробити грошей, не жити на дитячі, поки зорієнтуюсь у новій ситуації. Племінники тоді у моїх старших сестер були. І відтоді я постійно з дітьми, бо це моя відповідальність», — говорить чоловік.
А що ж соціальні служби? Періодично вони навідуються в родину. За словами Володі, завжди раптово. На перших порах старалися говорити з дітьми окремо, без присутності дорослих. Тепер уже сприймають ситуацію з більшою довірою — не випитують у дітей, а спілкуються з усією родиною.
Як прийшла Діана
Діти звикли, що в їхній родині було так: тато заробляє гроші, мама порядкує вдома. Дивувалися, що Володя, чоловік, виконує хатню роботу. Толік, тоді десятилітній хлопчак, навіть казав дядькові: «Та коли ти вже оженишся?!».
«Переживали, що ніхто вас не захоче з вісьмома дітьми?» — прямо запитую у Володі.
І ось його відповідь: «Люди одружуються, щоб мати дітей. А тут вісім уже готових!».
З Діаною він познайомився на Рівненщині — саме привіз дітей погостювати до діда й баби. Місцевий осередок церкви християн-пʼятдесятників улаштовував молодіжне зібрання, запросили і його. Діана теж була на тому заході. Молодюсіньке дівча, вона тоді ще ні з ким не зустрічалася.
«Це було взимку 2024 року. У селі люди говорили про Володю, про його брата, але я вчилася в Рівному на перукаря, не мала часу дослухатися до тих чуток. Знала тільки, що він Володимир і що йому 25 років. Ми познайомилися, і в перший же вечір він мені показав відео про своїх племінників», — згадує Діана.
А Володя пояснив, навіщо він так рішуче вивернув перед дівчиною своє особисте життя:
«Діана мені зразу сподобалася, і я не хотів дарма витрачати час, заходити здалеку. Я знайомився, щоб одружитися, а не просто зустрічатися. Показав їй відео, щоб вона знала, які в мене обставини. Навіщо мені було їй брехати? За десять днів Діані мало виповнитися 18. І от у день її народження я освідчився їй».
Колись Діана говорила своїй мамі, що не хоче мати багато дітей. Мама тоді відповіла: «Не зарікайся». А коли дівчина повідомила, що обрала в чоловіки Володю, мама сказала тільки: «Якщо тобі добре, то мені ще краще».
Узяли шлюб у травні 2024-го.
«Це вийшло само собою. Я відчула, що це мені потрібно — мати от саме таку родину», — шаріючись, говорить Діана.
Минулого року, коли вона вийшла за Володю, їй було 18. А Юркові, що став її старшим сином, — 14. Але вона наважилася.
Перед тим Володя говорив із дітьми про своє одруження. Пам'ятає, як запитав у одного зі старших хлопців, Петра, чи той не проти. І підліток розважливо відповів: «Було б добре. Чого будеш сам?».
Чи розуміли тоді діти, що одруження Володі — це чужа для них жінка в хаті, яка може «качати права»?
Але в юної Діани знайшлося мудрості прав не качати. І вибрати єдино успішний стиль спілкування — як із друзями або молодшими братами й сестрами. Коли хтось із дітей назвав був її тіткою Діаною, вона аж кинулася: ні, тільки не тітка, просто Діана. Дарма що саме їй доводиться ходити в школу на батьківські збори й згодом робити виховні висновки.
У 18 Діана стала господинею у хаті, де мешкало восьмеро дітей. Ба більше, це була хата, яку для дітей збудував ще рідний батько і в якій хазяйнувала їхня мама.
«Спочатку я постійно чула від дітей, що я те й те роблю неправильно, що їхня мама робила так і так. Я старалася вже під них підлаштовуватися, готувати, наприклад, як готувала їхня мама. Щодня на їхні зауваження я казала собі, що от сьогодні ще промовчу. І так день за днем. А потім вони перестали порівнювати мене зі своєю мамою», — відверто розповідає Діана.
Після загибелі брата у Володі залишилося ще дев'ять братів і сестер. Покійна невістка теж мала чимало рідні.
«Порадників багато, я поради слухаю, а роблю своє», — твердо заявляє Діана.
У травні 2025 року в Діани й Володі народився син Кирило. Тепер вони батьки дев'ятьох дітей.
Розважаємося роботою
Володя зустрічає нас у дворі. На засмаглому обличчі — глибокими озерцями сіро-голубі очі. Підтягнутий, жилавий, під рукавами армійської футболки грають мускули.
«Поговоріть із Діаною, а я перекурю», — заводить він нас у кухню.
Увійшла усміхнена Діана — золотаво-русяве волосся, карі очі. У юності такий вигляд, мабуть, мали моделі Боттічеллі.
Вона розповідає історію свого з Володею кохання й іноді навіть соромʼязливо прикриває обличчя рукою. Дитина, що вибрала враз стати дорослою.
Ми сидимо за великим обіднім столом, поступово кухня наповнюється дітьми. Максим і Марійка сідають поруч із Діаною. Старші хлопці пробігають через кухню на вулицю, зиркають у наш бік і чемно вітаються, дівчатка вносять тримісячного Кирила. Марійка зі своїх рук годує Максима малиною, яку хтось із братів поклав перед нею на столі.
Володя й Діана розповідають про дітей, про себе — і не стишують голос, коли діти заходять у кухню, не замовкають, не переводять розмову на інше. Вони зовсім не криються. А діти слухають про себе спокійно й довірливо. Так само довірливо говорять, як жодного разу не пожалкували, що вирішили жити з Володею, бо він дуже-дуже хороший, ніколи не сварить і не карає, і вони його зовсім не бояться.
Юрко, Петро, Толя, Коля, Максим, Соломія, Софія, Марійка. Старший восени піде в 10 клас, а далі — школярі 9, 8, 7, 6, 5, 2 класу. Тільки Марійці незабаром три. У всіх дівчаток кучерявиться волосся, хлопці коротко стрижені й дуже схожі між собою — сухорлявістю, сіро-голубими очима, пропорціями облич. І всі, як і Кирило, схожі на Володю. Порода Дубровців дається взнаки.
Діана з Володею говорять із нами й постійно граються — перемовляються з дітьми. Щоб малі весь час відчували до себе увагу, щоб їхня гра не припинялася через приїзд журналістів. Такого вміння вести розмову й одночасно кожну мить включатися у спілкування з дітьми не навчать у жодному педвиші.
Брат Володі будував хату для своєї родини так, щоб кожна дитина мала окрему кімнату, щоб на кухні — затишна пічка, а коридорами можна було бігати. Але за життя він устиг більш-менш довести до ладу тільки перший поверх оселі. Довелося вже Володі закінчувати роботу — наприклад, настеляти ламінат, купувати меблі.
З другим поверхом родині допоміг благодійний фонд BGV. Кожну кімнату обшив деревʼяною вагонкою, встановив добротні вікна, потурбувався про опалення.
Діти гуртом водять нас по своїх кімнатах — скрізь широкі ліжка, шафи-купе, столи й полиці. (Чистота така, що на моїх босих підошвах після цієї екскурсії — ні порошинки). Жодних книжок, окрім різних видань Біблії, ні настільних ігор. Немає того милого безладу, який завжди панує в дитячих кімнатах. Так, немов діти тут тільки сплять, а весь час улітку розважаються на вулиці.
Улітку вони дійсно на вулиці. Тут велика пісочниця, багато машинок, гамак, у якому Максим із Соломією люблять розгойдуватися до самого неба, величезний батут — постійна втіха Марійки. А ще квадроцикли, велосипеди, скутери, веселі собаки, яких на обійсті аж три. І купання, і футбол, і поїздки в Олевськ. А от скоро в селі запрацює дитячий табір при церкві пʼятдесятників — будуть іще розваги.
«Найчастіше ми розважаємося роботою. Хочете з нами розважитися — нумо разом траву косити», — сміється Володя.
У кожного з дітей свої обовʼязки: Соломія з Софією допомагають на кухні, старші брати — Володі по господарству. Толя ще годує собак, на Петрові — опалення («кочегарка», як каже хлопець). Усі разом прибирають і глядять молодших. Кирило — лялька на руках у всіх.
Діти розповідають про два кілограми пельменів, які варять за раз, про те, що Володя готує смачний борщ, а Соля — макарони, про те, що картопля смачніша за плов, а на дні народження в них завжди торти й шашлики на подвірʼї! Соломія заглядає мені в очі й розказує, що Петро шашлики на мангалі робить такі ж смачні, як і Володя.
«Зготувалася їжа — я всіх збираю за столом, щоб усі зразу поїли й щоб зразу на кухні прибрати», — усміхається Діана.
Дочку зватимуть Злата
Марійка заворожено стежить, як Володя зариває в пісок маленьку іграшку — зараз вона її радісно знайде. Він усміхається до неї, а зі мною веде розмову про серйозне.
«Я отримую 860 грн декретних на Марійку, Діана — стільки ж на Кирила. Діти мають пенсію у зв'язку з втратою годувальника. Ще держава виплачує різну соціальну допомогу. Виходить на всіх трохи більш як 50 тисяч на місяць. На паї маємо картоплю, жито, овес. Благодійні фонди привозять нам іграшки, продукти, одяг. Люди збирають гроші — мої побратими, наприклад, навіть з Америки кошти були надіслали. Якби не фонди й грошові збори, довелося б мені їхати на заробітки, покинувши дітей на Діану. Ми беремо грошову допомогу, якщо люди самі її дають. А як розпитують про наші потреби — то, можливо, комусь треба більше, ніж нам. Я цей рік так утягнувся в роботу, що іноді й Кирила днями не бачив», — говорить Володя.
Обійстя Дубровців одночасно нагадує ігрову зону, будівельний майданчик і господарський двір якогось підприємства. І недарма — покійний брат Володі мав свій бізнес, промислово вирощував малину. Тому у дворі і трактор, і багато іншої спеціальної техніки. Володя зізнається, що поки не мав часу на братову справу. Можливо, наступного сезону відродить братів бізнес.
Улітку все село заробляє, збираючи в лісі чорницю на продаж. Торік, за словами Володимира, можна було заробити до 5-8 тисяч грн за день. А цьогоріч ягода померзла, по одній треба з кущика знімати — уже не ті заробітки. І полуниця померзла — нічого було продавати.
Про офіційну роботу в селі Володя не думає — хіба 8 тисяч на місяць кочегаром чи охоронцем у школі розв'яжуть його проблеми?
Він не хоче говорити про свої плани, бо під час війни це смішно. Натомість розповідає, що мусить зробити гараж для автопарку, он уже основу залив (на тому величезному бетонному майданчику діти зараз катаються на скутері). Мусить впорядкувати двір після будівництва. Але це дрібниці. Головне — дітей вивести в люди, вивчити, дати якийсь матеріальний тил. Наприклад, брат говорив, що збудована ним хата має перейти молодшому сину, Максиму. Отже, про житло для старших мусить подумати Володя.
І про житло для себе, Діани і їхніх дітей. Бо ж не жити їм завжди у братовій хаті. Він навіть імʼя вже придумав для своєї майбутньої дочки — Злата.
Йому зараз 26, Діані — 19. Тільки початок життя. Ясно, що в ньому буде багато важкої праці. Обоє вольові, обоє затяті в роботі. Цікаво буде навідатися до них років через 15, коли всі виростуть. Хочеться, щоб ота голубінь Володиних очей-озер не помутніла до того часу.
- Поділитися: