Відчуття дому

За цей час провідала їх лише двічі: навесні й оце зараз. А вони між тим ростуть. В онучки випали два зубики й вона тепер щербата, а онучок вже сам складає казки. Про динозаврів, акул і машинки.

У цей приїзд я лягала ночувати на матраці біля їхнього двоповерхового ліжечка. Малий вкладався на ліву руку, щоб я його пригортала, а Марійка просила дати потримати палець на моїй правій, аж поки вона засне. Колись і я так робила зі своєю бабою: дітям треба тепло й захист дорослого.

Донька іноді гукає мене до них жити, а особливо наполягала, коли цього літа мені прилетіло в київську квартиру.

«Якого знаку від всесвіту тобі ще треба!?» — плакала вона в слухавку.

Я й сама не знаю. Раніше зарікалася, що не поїду з України, поки на голову не падатиме. А тут — поруч під’їзд завалився: 32 загиблих. Я особливо не рефлексувала: «якби ракета схибила на двадцять метрів», чи «якби мій будинок був панельним», то…

Пояснення немає — чомусь так.

Як і немає пояснення, чому я не виїжджаю. Формальне, логічне є: тут мама, чоловік, робота, на якій (тішу себе) роблю щось корисне для країни. Але тримає ще щось. Невидиме.

Друга моя попутниця і теж бабуся двох онуків — з Чернігівщини. 71-річна Юля, худенька, інтелігентна й активна, живе з донькою і її двома дітьми в Німеччині. Згадує, як у 2022-му спускалася з чоловіком у погріб, бо над ними літало все, що можна: росіяни масово обстрілювали Чернігів. Він спершу не сприймав війну, казав: ось день-два і все припиниться. А спустився в погріб і його накрило враз. І тут же бахнув інсульт, а за кілька місяців добив ковід. І Юля зачинила хату на березі річки й поїхала до доньки. Дуже та кликала: сама з крихітними дітьми. «Жаль їх», — каже мені жінка.

За ці роки вона освоїлася: завела городик, де в неї ростуть огірки, помідори, петрушка, а от кріп чомусь ні, збирає в лісі непотрібну місцевим чорницю і варить вареники, відводить малих в садок, їм зараз по 5 і 6 років, бігає по магазинах у пошуках знижок на їжу. З мовою так: десь речення стулить з трьох слів, десь перекладачем в додатку користується. Мене вразила її вдячність чужій країні й  людям, які її прийняли.

Коли я запитала, чи планує вона лишатися, подумала.

«Там така фантастична медицина, що хіба заради неї варто». Її приголомшило все: і що не треба грошей на обстеження (все покриває страховка), і що аналізи можна здати в одному кабінеті й відразу отримати результат і консультацію лікарів. І що серед них багато українців. Жінка показувала фото страв, які їй принесли після операції, що зробили там же. І теж безоплатно.

Я дивилася в її зеленаві глибокі очі й думала, що вона вже поводиться як європейка, бо не скаржилася. Ні на що. Іноді в розмові звучало, що щось важко, але ставлення до цього не катастрофічне: ну є, то є. Живемо.

Запитала, чому вона їде в Україну і на скільки.

Юля їхала додому. До хати, хоч і порожньої. До могил рідних. Зворотного квитка не брала.

«Не можу пояснити, — зрештою відповіла. — Тягне. Знайомі покосили траву, паркан завалився, то сусід новий поставив. Вислав мені фото, то в мене на серці така радість!»

Вона не хоче пускати в хату квартирантів і не відмовилася від опалення взимку.

Юля береже свій дім і думає про нього. А дорога до нього довга: з Німеччини в Чехію, тоді ніч їзди через Польщу і цілий день потягом до Києва. А потім ще до Чернігова дістатися. І останній шматочок — до її містечка.

Вона їде і не думає про труднощі. А я скиглю про свої два автобуси й три потяги.

Люба — ще одна попутниця. Їй за 55. Нервові різкі рухи, руда голова. Високі тоненько промальовані брови надавали її обличчю карикатурної трагічності. А її в житті жінки й так вистачає. Її дім в Костянтинівці розбили, чоловіка, який евакуйовував місцевих, убито ще раніше. Вона спершу вивезла пожитки до сестри неподалік, а коли прилетіло й туди, сестри перебралися в Тернопіль.

Люба втратила роботу, вона ще не пенсіонерка, виплати переселенки затримують. І вона вирушила до доньки в Німеччину. Крім неї там ще зять і 12-річний онук.

Люба розривається між думками й країнами: допомагати дочці та заразом і собі заробляти на життя, чи лишитися в Тернополі біля сестри, якій днями мають зробити операцію.

Я запитала, чи є в сестри чоловік і діти. Є.  

«Ну от, ви можете вибрати бути з донькою в Німеччині», — озвучила я свою, ніким не затребувану пораду.

Вранці після перевірки на митниці й перетину кордону мені прийшло смс: «З поверненням в Україну. Вітаємо вдома». І неочікувано для себе я заплакала.

Дім.

Нас веде це відчуття.

Коли минулої осені я стояла на Карловому мосту в Празі після того, як залишила в чужій країні своїх дітей, там співала дівчина. Наша, українка. Вона грала на арфі й ніжно виводила: «Взяв би я бандуру та й заграв, що знав». Її слухали, нею захоплювалися. Але чужі люди, іноземці, не знали, не розуміли, про що пісня.

Я давилася слізьми й чітко усвідомлювала: відтепер пів мого серця тут, пів — в Україні.

А дім, дім — лише в Україні.