«Мені прилетіло, "швидка" мене не забирала». Потерпіла внаслідок прильоту журналістка hromadske обговорила недоліки роботи бригад швидкої з директором центру медицини катастроф

За дві години очікування біля «швидкої» та думок, коли ж мене й чоловіка оглянуть медики, спостерігала: як лікарка з бригади матюкала в телефон диспетчера, щоб прислав більше машин (я бігала до рятувальників, бо, казали, що то вони перекрили дорогу важкою технікою, але ті відповіли: автомобілі швидкої допомоги ми завжди пропускаємо); як у чоловіка поруч із забинтованою шиєю кров просякла бинти й текла по животу (я кричала, щоб намотали ще); як через годину після прильоту підійшов літній чоловік, якому на голову щойно впало скло, а медики сказали, що рану треба зашивати й щоб він чекав.

Багато хаосу й запитань.

«Всі претензії — до нашого начальства», — коротко кинув молодий парамедик, який супроводжував мене й чоловіка у «швидкій», яка нарешті відвезла нас до найближчої лікарні. От там усе було чітко: на нас чекали, літнього чоловіка з порізом на шиї відразу забрали в операційну, мого чоловіка посадили в колісне крісло, бо не міг іти. За кілька хвилин нас оглянув черговий лікар, промив рани, медсестра вакцинувала від правця.

Там же ми зустріли своїх сусідів, яких у лікарню завезли знайомі. Їх обстежив черговий травмпункту. Різниці у ставленні між тими, кого привезла швидка допомога й хто дістався до лікарні сам, не було.

Минув час і мені нарешті вдалося зустрітися з людиною, яка знає відповіді на мої запитання. Це Віталій Крилюк, директор державного закладу «Український науково-практичний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Міністерства охорони здоров’я».

Центри (а їх по одному в кожній області) забезпечують організацію та надання екстреної медичної допомоги пацієнтам і постраждалим, які потребують невідкладного втручання (скажімо, з діагнозом інсульт чи інфаркт), а також займаються протоколами, стандартами й наказами, які регулюють діяльність екстреної медичної допомоги. Та сьогодні наша розмова про роботу, яка стосується прильотів.

Який алгоритм дій центру катастроф після прильотів?

Якщо стається надзвичайна ситуація, наприклад приліт, іде контакт з ДСНС чи з іншими службами, які в цьому процесі залучені, зокрема і з військовослужбовцями. Вони повідомляють, чи є загроза повторного прильоту, бо якраз найбільше фахівців гинуть під час цих подвійних ударів. Якщо є один приліт і точно відомо, що другого відразу ж не буде, та бригада медиків, яка приїздить першою, насамперед оцінює ситуацію.

«Бачимо руйнування будинку й мінімально 20 постраждалих. За даними працівників ДСНС, їх іще 20, тобто всього 40. Потрібно щонайменше 5-6 бригад», — приблизно так перша бригада передає інформацію диспетчерові. 

І починає сортувати постраждалих: хто може почекати, а кого треба рятувати насамперед. Їх ділять на три категорії: червона зона, жовта, зелена. Відповідно, у червоній зоні ті, у кого є загроза життю: відірвана кінцівка наприклад. Ці люди в пріоритеті. Ті, хто в зеленій, мають незначні травми й можуть чекати на допомогу хоч цілий день.

Ми здійснюємо мінімум втручань. Наше завдання — зупинити кровотечу, щоб людина не стікала кров’ю, відновити прохідність дихальних шляхів, щоб вона банально не задихнулася. Маємо допомогти й іти до іншої, у якої така сама ситуація.

Ту дівчину з поламаною ногою 31-го липня забрали першою, хоч і не відразу. У медиків є досвід, і вони за пульсом, тиском тощо — комплексно оцінюють, чи є в неї, скажімо, внутрішня кровотеча. Очевидно, медики оцінили стан постраждалої як такий, з яким можна почекати.

Тобто «швидка», яка прибула на місце події першою, нікого не забирає?

Так, вона організовує роботу. Уявіть, бригада забрала хворого й поїхала. На місці немає нікого. Що робити всім іншим? Хто організує допомогу? 

У довоєнний час, коли ще ми тільки починали працювати, сталася велика ДТП на заході України. Потяг збив маршрутне таксі. Було дуже багато постраждалих, на жаль. І там приїхала перша бригада, забрала потерпілого, навіть не найбільш критичного, і поїхала. І дуже довго всі люди, які там лишилися, були без медичної допомоги, на холоді, і їхній стан погіршився.

Тому і є алгоритм, який застосовують у всьому світі.

Хто входить до бригади?

Парамедик та екстрений медичний технік. Парамедик має бакалаврську освіту, тобто вчився три роки. Екстрений медичний технік — це той, хто раніше був водієм, зараз, відповідно до нових положень, є водієм і може надавати домедичну допомогу. Він є повноправним членом бригади, для цього додатково навчався. Також до цієї бригади може входити лікар і ще один парамедик.

Крім сортування, бригада керує всіма медичними питаннями, які можуть виникнути на місці. Повідомляють диспетчера, скільки постраждалих, що з ними, скільки ще потрібно автомобілів. Водій розраховує логістику: каже іншим бригадам про найкращі шляхи під’їзду, які вулиці у зв’язку з прильотом уже перекриті тощо. Диспетчер зі свого боку повідомляє, куди везти пацієнтів: важких до найближчої лікарні, а якщо вона перевантажена — до якоїсь іншої. Всіх легкопоранених мають відвозити якомога далі.

Якщо стан критичний, то люди чекають «швидких», а якщо стан легший? Мої сусіди не дочекалися й поїхали самі в лікарню, хтось викликав таксі. Це нормально?

Якщо дозволяє стан, можна їхати самим до найближчої лікарні чи запитати у бригади невідкладної допомоги, яка є на місці, до якої саме лікарні звернутися, бо найближча може бути переповнена. 

Але медикам показатися треба, бо іноді під дією адреналіну люди вважають, що з ними все гаразд, а потім виявляється, що в них струс мозку. Навіть бувало, людина вмирала через пів години, хоча перед цим ходила.

Чи достатньо бригад у Києві?

У нас були випадки прильотів одночасно в кількох місцях, де було багато постраждалих, але бригад більш ніж достатньо. Навіть позаминулого літа, коли прилетіло в «Охматдит» і треба було евакуювати всю лікарню, «швидких» прибуло більше, ніж було необхідно. А загалом у столиці є приблизно 100 бригад, які можуть бути залучені в один день.

Чому в кожну «швидку» забирають по одному постраждалому? На місці мені сказали: одна людина — одна машина. Але ж туди влізуть і три, і чотири.

Дійсно є таке правило, бо дорогою з пацієнтом може щось статися і йому знадобиться, наприклад, серцево-легенева реанімація. Якщо пацієнт — дитина чи людина з інвалідністю, то можна, щоб з ними їхали родичі. 

Якщо ж машина швидкої допомоги виїхала, і є повідомлення, що очікують другого прильоту за кілька хвилин, то бригада забирає стільки людей, скільки зможе, і їде з місця події.

Через тиждень після прильоту з’явилася новина про «32-гу жертву російської агресії» — про чоловіка, за життя якого тиждень боролися лікарі. У нього була травма шиї. Чи не той це чоловік, який разом зі мною чекав, поки «швидка» його забере? З’явився сумнів: якби йому надали допомогу раніше, може, він вижив би. Чи перевіряєте ви дії своїх фахівців, їхню компетентність у кожному випадку?

Кожна травма має певний фізіологічний перебіг. Якщо травма критична, люди зазвичай помирають в перші три години. Якщо це сталося через тиждень, то найімовірніше, були якісь ускладнення. 

Ми не знаємо про це. Це треба розбирати кожен випадок конкретно, чому це сталося, дивитися динаміку хвороби кожного дня. Знайти цього чоловіка у своїй базі ми не можемо, потрібно звернутися із запитом до лікарні.

Щодо можливої помилки лікаря. На початку цього року спробували експеримент: хотіли запустити проєкт, де б кожен медпрацівник анонімно міг повідомити про свою лікарську неточність, про дефект, про те, що щось не спрацювало, виникла проблема під час надання допомоги, не приїхали «швидкі» тощо. Так-от за цей рік нам надійшло… п’ять повідомлень.

Це тому, що у вас закрита система. Вважається, що лікарі не роблять помилок.

Ми хочемо змінити цю парадигму, подолати страх наших працівників, що їх одразу каратимуть.

У 2019 році ми впровадили європейські протоколи. Пішли роки, щоб вони запрацювали. Ми чули такі реакції: а навіщо я буду вчитися, а навіщо манекени для навчання, а чому так, а не інакше? 

Дуже довго все змінюється. Якщо в нас у системі 40 тисяч людей, неможливо одномоментно всіх перенавчити: фельдшерів на парамедиків, водіїв на екстрених медичних техніків. Немає такої кількості навчальних закладів, які б могли їх охопити. На перенавчання потрібно років десять. Так само й зі свідомістю працівників. Все змінюється, але не так швидко, як би хотілося.

За майже чотири роки вторгнення центр катастроф напрацював певний досвід. Чи довелося міняти алгоритм, вносити туди зміни?

Перші подвійні прильоти були дуже болісні, бо лікарі приїжджали за першим викликом, прилітав дрон і цілив у медиків. Тому ми запровадили таке: приїжджає «швидка», хапає кого бачить і їде на безпечну дистанцію.

У нас нова комплектація автомобілів, інший алгоритм надання допомоги під час травм, особливо мінно-вибухових, інша робота на деокупованих територіях. Ми раніше ніколи не думали, що нам потрібно буде мати шолом, бронежилет у машині. Ми не уявляли, що нам треба буде перевозити так багато критичних хворих на тривалі дистанції, бо немає стільки гелікоптерів.

У нас є можливість розгорнути мінілікарню за дві години в полі: з наметами, генераторами, необхідними ліками.

Парамедик, з яким я їхала у «швидкій» 31-го липня, сказав, що у вас велика плинність кадрів. Люди йдуть. Чому?

Плинність кадрів зараз грандіозна. Нам дуже не вистачає людей. Йдуть з різних причин: на першому місці фінансовий чинник. Парамедик на «швидкій» може отримувати 20 тисяч. А може й 60, це така зарплата на Луганщині. Все залежить від області. 

Крім того, робота важка: за добу може бути 2 виїзди, а може й 8-10, якщо це велике місто.

Зараз у МОЗ дуже серйозно відстоюють позицію, що зарплати в «екстренці» треба підвищувати, до 35 тисяч парамедикам.

Крім зарплати, є ще інші чинники: робота небезпечна. Скільки погроз чують наші працівники від пацієнтів, які можуть бути у стані алкогольного сп’яніння, агресивні, цькувати медиків собаками. Крім того, це небезпека воєнна. Від початку вторгнення загинули 57 і зазнали поранень 273 медики. Це не тільки «екстренка», це в усій Україні.

На нас іще чекатимуть прильоти. Як правильно себе поводити в таких ситуаціях, що із собою мати? Я мала військову аптечку з турнікетом й ізраїльським бандажем, але не мала звичайного бинта й заспокійливих. І дуже не вистачало води, а після пожежі хотілося пити.

Якщо стався приліт і ви постраждалий, варто дочекатися «швидкої», дати кілька хвилин працівникові бригади оцінити ситуацію. Підійти до нього й запитати, куди вам їхати, якщо дозволяє фізичний стан. І якщо у вас є така можливість: попросити когось знайомого відвезти або викликати собі таксі. Не сідати за кермо самому.

Якщо ви не потерпілий, але пройшли курси домедичної допомоги, можете допомогти. Якщо багато поранених, може, доведеться накласти турнікет. Сказати: «Хто може ходити, підійдіть сюди», заспокоїти. Якщо очікується ще приліт, допомогти оголосити, щоб відійшли метрів на двісті чи бігли в укриття. 

(До речі, 31-го липня була така ймовірність, всі мешканці мого будинку бігли в укриття за якийсь час після прильоту — авт.)

Так було в Сумах: прилетіло в одну точку, і військові сказали нашій бригаді чотири хвилини не рипатися, бо туди знову має прилетіти. І прилетіло.

Знову ж таки: всі мають бути навчені, пройти курси, хоч би й онлайн. Приліт може статися будь-де і будь-коли, навички надання першої чи домедичної допомоги мають бути. Так само й аптечка з кровоспинними препаратами, у яку також покладіть свої ліки, які вживаєте щодня.

У нас було два сплески навчання громадян домедичної допомоги. 2014-го й одразу після вторгнення 2022 року. Ми завжди наполягаємо, що таке навчання потрібно починати зі школи. Це дійсно працює, і це європейський підхід.

Я хочу підсумувати свою ситуацію 31-го липня. Не щоб когось покарати, а щоб зрозуміти, чи були допущені помилки і як їх уникнути. Як мають діяти постраждалі, якщо, на їхню думку, бачать помилки медиків?

Справді дивно, чому не брали слухавку на 103. Мали б. Справді було багато викликів. Всі дзвінки фіксуються системою, можна розбирати, скільки прийнято, скільки не прийнято.

Я розповім, як ми працюємо. На початку вторгнення був великий приліт у Вінниці, ми поїхали, проаналізували ситуацію, що було зроблено, що не було зроблено, надали рекомендації керівництву й навіть включили цей випадок до нашого навчання. 

Далі був «Охматдит». Ми з перших годин проаналізували, дали свої рекомендації. У Полтаві було багато постраждалих, коли прилетіло в навчальну базу. Цей випадок детально розібрали, заїхали в кожну лікарню, бо були сумніви, чи ті джгути застосовували. 

Відразу після масованих прильотів керівник збирає людей: «молодці, спрацювали, були активні». За якийсь час знову збирає так званий холодний брифінг: все розбирається на холодну голову. Наприклад: перший виклик був о 15:00, бригада виїхала до 15:05. Друга виїхала о 15:45. Щось не те. Що не спрацювало? Змінімо це.

31-го липня виїжджали 88 бригад за десятьма адресами, тобто я бачу, що все було добре. Ось днями був приліт по кількох ТЕЦ, я відкриваю, дивлюся: 10 постраждалих, 10 машин виїжджало. Все нормально.

Система екстреної медичної допомоги децентралізована, тобто кожен відповідає за свої дії. А ми створюємо документи, робимо все можливе для того, щоб усі були в одному інформаційному полі, щоб ми вдосконалювалися, були кращими. Але простежити за кожним не маємо можливості.

Але якщо буде запит, ми перевіримо. Хто може дати запит? Та будь-хто з громадян може письмово звернутися до нас, а також до МОЗ і запитати про конкретний випадок.