Мамо, дайте хлібчика: три голоди баби Ганни
Хлопчик у коридорі лікарні підфутболює хліб. Я з плачем підбігаю до нього й кричу, щоб не кидав на підлогу святий хліб, бо як не буде хліба, то ми всі помремо з голоду. І що треба молитися Богу про хліб. «Мабуть, з вами разом живе старенька бабуся, бо звідки дитина знає такі молитви?» — запитала лікарка в моєї мами.
Я знаю цю історію з маминих розповідей. Була ще занадто мала, аби запамʼятати її тоді, коли вона відбулася. І з тієї бабусиної молитви нині памʼятаю тільки одне речення: «Господи Боже наш, дай мені хліба і до хліба»…
А от цю історію я пам’ятаю до найменших подробиць — тоді я вперше в житті відчула жах.
Старший брат, малий школярик, іде до річки рибалити, я біжу за ним слідом. Вузька стежка між чиїмсь парканом і сміттяркою. Раптом брат розгублено закрутився на місці, потім кинувся назад, схопив мене за руку й потягнув у сморід якогось ганчір’я, яким гребує навіть наш вуличний шматник Юзік. Я реву, брат затискає мені рукою рота й перелякано шепче: «Килина йде». Стежкою повз нас проходить якась жінка — я досі памʼятаю контраст між її сивим волоссям і чорними очима. Брат розповідає мені вуличну історію: як був голод, ця Килина зварила й зʼїла свою молодшу сестру. Вона людожерка. Її арештували, вона була «в лагерях», і тепер у неї «не всі вдома».
Іноді запитую себе: чи не з того дня в мене стійка, тваринна недовіра до старшої сестри, яка МОЖЕ мене, молодшу, З'ЇСТИ?
Потім ми бігли додому до баби Ганни, і я з плачем розповіла їй про зустріч із Килиною-людожеркою. Я памʼятаю бабусин ляпас по губах і її слова: «Не смій так про Килину. Дай Боже тобі ніколи не знати, що таке голод». Мені було п’ять років, як баба Ганна померла. Значить, про те, що через голод одна людина може зʼїсти іншу, я дізналася значно раніше…
Баба Ганна пережила три голоди.
У 1921-му, коли від голоду помер її син Василь. У 1932-1933-му, коли померли її дочка Надя і син Олексій. У 1947-му, коли помер її чоловік.
Василь голодним наївся якоїсь трави й помер від кривавого проносу.
Надя ходила по хатах, просила їжу та так і впала на дорозі.
Олексій був уже парубок, возив фільми по селах Житомирського району — поки мав силу й поки було кому ті фільми дивитися. А якось голодним заліз у погріб до сестри баби Ганни, Ольги. Ольжин чоловік Гордій був лісником, офірував деревиною і сіном, мав у погребі їжу. Піймав мого дядька в тому погребі — бив, скільки хотів. Таємно від чоловіка баба Ольга принесла сестриній сімʼї якоїсь їжі. Але зиму 1933 року Олексій не пережив. Від голоду в нього почалися галюцинації — усе місив уявне тісто на хліб в уявній діжі й усе просив у матері печеної картоплі та хлібчика…
Свого померлого сина Василя баба Ганна любила так сильно, що коли в 1930 році у неї народився хлопчик, знову назвала його Василем.
Навесні 1933 року цей Василь носив перед собою розпухлого від голоду живота. Баба ставила його на підвіконня, щоб грівся на сонечку, і крізь шкіру в малого просвічували кишки. Цього Василя бабуня мусила врятувати. Вона вибивала насіння з шишок, перетирала його з трухлою соломою та молодою корою, ліпила з того щось кругле, що називала «вертунчиком», і давала те Василеві їсти.
Одного разу вбігла в хату, зачувши несамовитий синів крик.
«Клятий батько зʼїв мого вертунчика!!!».
Мій дід Яків, голодний до нестями, справді відібрав у сина їжу — баба Ганна саме застала, як він двома руками запихав до рота того кавалка.
Баба вдарила його по руках рогачем — дід до кінця життя мав кілька кострубатих пальців, що нерівно зрослися після того удару.
А дядько Василь, що плакав за вертунчиками, вижив. Увесь вік він мав хворий шлунок і кишківник, і онкологія вразила саме їх — після того, як дядько у 1986 році гасив пожежу на ЧАЕС. І перед смертю він теж мучився голодом, бо тіло вже не приймало ніякої їжі…
У 1947-му діду Якову і бабі Ганні було по 60 років. Як людині з інвалідністю, діду іноді виділяли баланди з їдальні Житомирського військового училища. По ту їжу бігали моя десятилітня мама і її шестилітня племінниця, батько якої загинув на фронті у Другу світову.
Мама, як старша, несла казанок, Люся бігла слідом і канючила «хоч подивитися» на ту баланду, «хоч понюхати». Мама мусила відгонити її від себе палкою. Від училища до нашої вулиці треба було перебігти греблю через річку Камʼянку. Мама зупинялася там і билася головою об вербові колоди, щоб через біль не так хотілося їсти…
Вони приносили казанок дідові Якову — а той, мабуть, дуже добре памʼятав історію з вертунчиком, бо віддавав дочці й онуці випити ту баланду.
Малою я часто допитувалася в мами, чого вони з Люсею не зʼїдали баланду ще на греблі. Мама дивилася на мене з докором і завжди казала одну й ту саму фразу: «І як би оце я крадькома їла батькову баланду? Ти що? Красти в батька?».
За зиму й весну дід так виснажився, що бабуся не змогла його відходити й улітку, коли з їжею стало краще. Від голоду в нього повипадали зуби, кровили ясна, він казав, що від вареної та перетертої макухи в нього вогнем горить увесь живіт. З тим і помер — у вересні 1947 року, коли голод уже був позаду…
А моя мама в кінці зими 1947-го так охляла, що не могла вже ходити до школи. Бабуня десь діставала перемерзлу бурякову гичку, перетирала її, варила на калапецю й давала їсти мамі. Через голод маму так сильно нудило, що від запаху вареної гички вона непритомніла й падала з лави під стіл. Баба Ганна била її по щоках, повертала до тями й пхала до рота ложку з тією буряковою баландою. «Їж, бо вмреш», — казала вона мамі.
Коли вже у 2000-ні роки сусідки рекомендували мамі варити супи з кропиви й гички, мовляв, дуже вітамінні, мама завжди відповідала, що на все життя наїлася цих вітамінів у 1947-му…
Якось кілька років тому моя мама після своїх інсультів не могла ні жувати, ні ковтати. Я варила ріденьку кашку й буквально заливала їй глибоко в рот, щоб спровокувати ковтальний рефлекс. Мама відбивалася, і в якийсь момент десь із провалля моєї памʼяті зринули слова баби Ганни, і я сказала їх уголос: «Їж, бо вмреш!». І мама, у той момент абсолютно неадекватна, раптом чітко вимовила: «Баланда». Згадала. Памʼять про голод не відпускала її навіть у післяінсультному божевіллі…
Я зростала серед маминої рідні, у батькове село один раз приїхала в дитинстві, а потім аж у 46 років, коли перейняла від батька естафету догляду за могилами діда й баби.
Ми прибирали на кладовищі разом із батьковою двоюрідною сестрою, тіткою Лізою. Випололи бур’ян, вимили й пофарбували надгробки. Мішок зі сміттям я вирішила прикопати в чагарнику, що метрів за 30 від могил родичів. Але тітка мене зупинила словами: «Там не сміти». І вперше в житті я дізналася, що в мого батька, крім трьох братів, було ще дві сестри. Вони померли в голод 1933-го, і поховано їх, як і інших, хто вмер того року, он там, де зараз ожина й глід сплелися з диким виноградом у непролазні хащі.
Тітці Лізі розповідала її мама, що батькових сестер ховали чужі люди, бо мої дід із бабою і старші сини «слабували». А потім і ті люди померли — і ніхто не знає, де могили дівчаток. Мій батько 1936 року народження — казав мені, що про своїх сестер нічого не знав. Схоже, дід із бабою воліли мовчати про свої втрати в Голодомор… Як і мої дядьки, з якими я досить жваво спілкувалася. Ніхто вже не може сказати мені, як звали батькових сестер — отже, я не можу вписати їх у поминальну граматку на проводи. Тому додаю їх щороку до того списку подумки: якщо Бог є, то він їх знає…
А тітка Ліза, до речі, народилася в липні 1933 року. Як її мама змогла завагітніти й виносити дитину в чорні місяці Голодомору — незбагненно. Мама тітки казала їй, що, мовляв, було Лісаветі на життя й що Бог, значить, її любить. З огляду на подальше тітчине життя — Бог, мабуть, вирішив, що у 1933-му дав Лізі забагато, бо намучилася вона ого! Але то вже інша історія…
***
Щороку в листопаді ми з дочкою ходимо в Києві до меморіалу загиблим від Голодоморів. Несемо печиво й «хлібчик» для Василя, Надії, Олексія, Якова, безіменних родичів. У музейній книзі памʼяті по Чернігівській області по батьковому селу немає згадки про його загиблих сестер. А в книзі по Житомирській області вказано тільки одного вбитого голодом родича — дядька Олексія. Тітку Надю — ні.
А я ж свого часу бігала в редакцію цього видання, приносила інформацію і про неї, і про племінників баби Ганни, і про її тіток, які померли в 1933-му. У мене брали аркуш із записами — і жодних правок ніхто в книгу не вносив. Одного разу якийсь чоловік навіть сказав: «Та гляньте ось, скільки по Чорнодубу записано цих Безкоровайних. Усі вони тут, нема кого додавати». Нема…
І самого села Чорнодуб, що було через річку від Житомира, теж нема. У книзі памʼяті зазначено, що село ліквідоване. Мої родичі казали, що було воно «упразднєно» якраз через два-три роки після Голодомору. Людей там лишилося вкрай мало, їх відселили на західну околицю Житомира. А місцину в Чорнодубі викорчували-розрівняли й зробили частиною військового полігону. З усіма моїми родичами Безкоровайними й Магерами, що вмерли там від голоду…
- Поділитися: