«У нас померло четверо ВПО». Як переселенці будують нове життя на Кіровоградщині

«Ми тут не були готові до приймання біженців. Але треба ж було щось робити. Створили робочу групу. Спочатку людей розмістили в нашому центрі для одиноких членів громади. Сподівалися, що ситуація тимчасова. Але люди все прибували, і не просто транзитом, а залишалися в громаді на проживання, частину біженців стала направляти до нас Кіровоградська ОВА. Ми зрозуміли, що тримати людей в комунальних закладах — не вихід», — говорить Наталія Стиркуль, голова Дмитрівської громади.

До Дмитрівської громади входить 12 сіл — це більш ніж 2,5 тисячі будинків. Частина з них стояла порожніми, робоча група громади обійшла чи не кожну таку хату — зʼясовували, у якому стані, домовлялися з власниками про поселення переселенців. Прибирали житло і двір, за потреби проводили косметичний ремонт. Одночасно збирали по селах меблі, домашнє начиння, матраци, ковдри, подушки — щоб люди зайшли в чужу хату, як у свою домівку, придатну для життя.

Сьогодні в Дмитрівській громаді 102 будинки зайняті переселенцями, на обліку як ВПО перебувають 572 людини. Хтось із них уже купив тут будинок. Але чи пустив коріння…

Як їм живеться з громадою, а громаді — із ними? Лідія Міркотан, працівниця громади, що якраз і займається розселенням переселенців, стає нашим провідником по хатах біженців.

Її прапор над Краматорськом

У Ліни і її чоловіка Євгена, що з Краматорська, стаж ВПО — більш як три роки. Донедавна вони з чоловіком жили в іншому кіровоградському селі, але власники виставили хату на продаж, і подружжя перебралося в Дмитрівку.

«Ми хотіли спочатку в Знамʼянці поселитися, але там за шевченківські хатки ледь не з глиняною підлогою правлять 6-8 тисяч гривень оренди на місяць та ще й комуналка. Тому ми тут — з вересня», — розповідає Євген.

Жителька Дмитрівки пустила їх у хатку, де напередодні померла її мама — дві кімнатки, кухня, веранда, яка влітку править за повноцінну кімнату. Усю обстановку лишила переселенцям. Грошей за оренду не бере — платять тільки за світло і за вивіз сміття. Вода в криниці, туалет надворі, митися — в баліях, нагрівши воду на плиті, що палиться дровами, бо газу в будинку немає.

«Я — міська людина, я себе в селі не бачу», — пояснює Ліна.

Ліна жвавішає, коли розповідає про своє життя в Краматорську. І пироги з піцою бійцям пекла, і побратимам синів, що воюють у ДШВ, допомагала.

Слово за словом — і раптом зʼясовується, що саме Ліна зі своїми напарницями шила найбільший у Краматорську державний прапор! А її сини допомагали його закріплювати на флагштоці — щоб не звисав ганчіркою, а майорів над містом.

На стіні в дмитрівській хатці теж висять зшиті Ліною український і червоно-чорний прапори. На їхньому фоні подружжя й позує нам для фотографії. 

У Ліни от-от має народитися шосте внученя. Буде радість. На весну вони з чоловіком мріють повернутися додому в Краматорськ. 

«Ми ніколи не поїдемо за кордон, що б в Україні не сталося. Наші сини тут воюють, ми будемо з ними», — говорить жінка. 

Я — людина сільська, мені не страшно

З Ольгою із Гуляйполя, мамою десятьох дітей, ми сидимо на її ліжку в маленькій кімнатці, де на стіні навпроти висить величезний банер з фото її сина, загиблого на фронті. Ольга розповідає, що похований син на Дніпропетровщині, бо там якраз Ольга була в евакуації, а як росіяни прийдуть і туди, то що ж буде з його могилою?

… Як почалася велика війна, одна її дочка евакуювалася з Гуляйполя в Польщу, інша — на Закарпаття, ще одна — на Черкащину, дві опинилися у сусідніх населених пунктах, молодший син виїхав у Чехію, троє дітей нині — з нею у Дмитрівці. І дванадцятьох Ольжиних онуків розкидала війна. Тільки двоє тепер біля бабусі — саме уроки робили, як я зайшла. Вчаться дівчатка дистанційно у своїй школі, що в селі під Гуляйполем.

 «У дітей хати й квартири росіяни порозбивали, гаражі, сараї. Чи стоїть ще моя хата — не знаю. Ми вже останнім часом у підвалі жили, їжу на вулиці варили, ляжеш спати в тому підвалі — а воно літає над головою. До війни мали велике господарство: качки, поросята, бички, корови. Що розпродати встигли, що порізали, що повідпускали… Уже останнім часом люди просто так відпускали худобу, бо хто ж його купить?! Скажу вам чесно: у Гуляйполі вже нічого живого нема, скоро буде, як Бахмут», — говорить Ольга.

У Дмитрівці власниця хати, Таміла, сказала їй: «Живіть, скільки буде треба». І меблі, і килими лишила Ользі. Ще й пів городу дала засадити, десь 15 соток. Гроші за хату не бере — платять лише за світло і вивіз сміття.

«Золота людина, ми з нею дуже здружилися», — уперше за всю розмову усміхається Ольга.

Таміла живе від неї через хату, говорить просто: «Треба ж людям помогти, бо куди ж їм дітися». За роки повномасштабки Ольжина родина вже третя чи й четверта в її будинку.

«Я — людина сільська, мене криниця і туалет на вулиці не лякають. Осьо як холодно — у мисках миємося, як тепло — у літньому душі на вулиці. Не страшно. Дрова для грубки є — перезимуємо», — бадьоро говорить Ольга.

Сини Ольги поставили теплицю — огірки, ранню редиску вирощують, розсаду перцю. 

Під кінець в Олі помітно покращився настрій: вона залюбки фотографується з онучками в хаті й у дворі, показує, які троянди й хризантеми насадила у квітнику, розповідає, що в лелечому гнізді біля хати торік було трійко пташенят, а цьогоріч — двоє. Дивишся на них — і на душі легше.

Громада пропонує її синові з дітьми переїхати в окремий будинок — саме звільнився один. Але син, за словами Ольги, планує тільки перезимувати на Кіровоградщині, а на весну вертатися додому. У родині вірять, що наші Гуляйполя росіянам не віддадуть.

Одна невістка на двох свекрух

46-річна Людмила мала під Попасною, практично біля лінії розмежування, три хати, багато худоби, 10 гектарів землі здавала в оренду. У неї троє дітей від першого шлюбу, і син — від другого. Другий чоловік у 2014 році зник безвісти в АТО. Старша дочка і син ще до повномасштабки виїхали в Польщу.

Як уже у 2022-му стала загроза окупації району, перший чоловік, що працював на той час у Києві, вивіз на Кіровоградщину Людмилу з синами та свою маму. Потім перевіз у Дмитрівку з Лисичанська й нових свекрів своєї колишньої дружини.

«А що ж було робити? — сміється Людмила. — Треба по-людськи жити».

Виїжджала в самих «шльопках» і з мискою засоленого сала на дорогу…

Спочатку в Дмитрівці вони жили всі разом в хаті знайомих — одна невістка з двома свекрухами. Потім померла мама першого чоловіка — її тут, у Дмитрівці, і поховали. Згодом громада Дмитрівки надала батькам другого чоловіка окремий будинок. А з часом Люда запропонувала першому чоловікові переїхати з Києва до неї. Придбали тут за 4,5 тисячі доларів хату. 

«Хатка ця — 37 квадратних метрів. Вікна і двері волонтери допомогли замінити. А стелю, підлогу я ремонтувала, із сараю літню кухню з кімнатою ще зробила. Воду провела, каналізацію зробила, тепер душ і туалет у хаті. Отак приїду з роботи, попораю, що там треба, і давай цемент колотити, шпалери клеїти», — розповідає Люда.

Людмила працює на залізничній станції у Знамʼянці, чоловік — на місцевому агропідприємстві.     

Вкладаються в чуже житло

Оксана і її мама Наталя з розмови про життя в Дмитрівці постійно переходять на розповідь про своє село в Добропільському районі Донеччини. На Кіровоградщині вони кілька місяців і ще не прижилися.

«Ми в підвішеному стані. Дуже хочемо додому, там наші хати, парники, город, господарство. Втішаємо себе, що будемо тут тільки до весни», — ділиться Оксана.

А її мама додає із зітханням: «Вийду з хати на вулицю — гарний тут край. Але душа не лежить ні до сонця тутешнього, ні до неба. Ой боюся, що будемо ми з торбами тепер усе життя по чужині ходити».

Роблю комплімент яскравій хустці пані Наталі. Жінка з радістю підхоплює розмову: «Цю хустку й от палицю цю мені хлопчина з 24 бригади подарував, квартирували вони в нас у хаті. То він у відпустку в Тернопіль до себе зʼїздив і мені звідти подарунок привіз».

Вона розповідає, як під Добропіллям варила хлопчикам борщ, як вони зараз їй постійно телефонують, як пообіцяла їм, коли росіян відженуть, поставити у своєму просторому дворі довгого стола і відсвяткувати перемогу.

«Гопака баба буде танцювати», — сміється 70-літня жінка.

Думками вони під Добропіллям, але потроху вже обживаються в Дмитрівці. Оксана,  економістка за освітою, сподівається знайти гарну роботу, як і її чоловік — інженер-механік.

Оренда хати обходиться родині в 4 тисячі, ще приблизно стільки — за комунальні послуги. Про покупку власного будинку не думають — дорого. 

На чільному місці в хаті — велика ікона Богородиці.

«Це моя мама зі Святогірської лаври колись привезла, Оксані подарувала», — розповідає пані Наталя. Каже, що теж має таку — але залишила її вдома, щоб берегла хату й чекала її повернення.

Із собою в чужу сторону жінка взяла 100-літню ікону святого Миколая — нею більш як пів віку тому мама благословляла її на шлюб.

Літніх лишають і їдуть далі

«Буває таке: переселенці привезуть нам під двері стареньких — хворих, лежачих — і їдуть далі — на захід України чи й за кордон. Мало хто з родичів потім телефонує, щоб запитати, як справи в бабусі чи дідуся. А як цей старенький помре й ми телефоном родичів сповіщаємо, то чуємо: „Дякуємо, що сказали“. От у нас померло четверо ВПО, ми їх і ховали, а родичі й не показувалися», — розповідає Наталія Кубіцька, директорка комунальної установи «Центр надання соціальних послуг» Дмитрівської громади.

У центрі є стаціонарне відділення для одиноких непрацездатних, які потребують стороннього догляду. У ньому якраз розміщуються літні самотні ВПО. З початку повномасштабної війни, за словами Наталії Кубіцької, транзитом їх було 25 людей, на постійне проживання лишилося 10. Одну людину згодом забрали родичі, хтось помер. Зараз у центрі п’ятеро переселенців.

«Пенсійний фонд переказує 75% пенсій ВПО на рахунок нашої установи, решту пенсії переселенці отримують на руки. На виплату для ВПО вони не мають права, оскільки перебувають на повному нашому утриманні. Зазвичай пенсії в них маленькі, отже, відрахувань, що робить ПФУ, не вистачає навіть на продукти. А в нас же для підопічних передбачене чотириразове харчування. Центр перебуває на балансі сільради, зараз у ньому разом із ВПО 35 людей — від громади ми отримуємо 7 мільйонів гривень на рік», — розповідає Наталія Олександрівна.

85-річного Миколу, колишнього шахтаря з Курахового, у центр привезла дочка, яка поїхала далі на захід. Раніше дзвонила, цікавилася батьком, але вже довгенько мовчить. 78-річна Ліда Іванівна з Херсонщини приїхала в Дмитрівку разом із дочкою, не вжилася в її родині — попросилася в центр. Дочка згодом виїхала в Німеччину і теж не балує маму дзвінками. 62-річна Валентина Іванівна із Сумщини не знайшла спільної мови з невісткою, яка мешкає в Дмитрівській громаді, опинилася в центрі. Невістка з онукою її не відвідують. Один син у жінки зараз воює, інший помер в СЗЧ, третій має інвалідність. Зараз Наталя Кубіцька клопоче в ТЦК, аби жінці, яка отримує мізерну пенсію за ІІІ групою інвалідності, збільшили її, врахувавши виплати, які мав у армії померлий син.

«Вони всі сподіваються, що діти по них повернуться, заберуть додому — але я так думаю, що ніхто їх не забере, бо ніхто з родичів навіть і посилки їм не надсилає. Он дідусь наш Микола — він же у Дмитрівці родився, у нього тут рідня є, жодного разу ніхто його не відвідав. Наші ВПО тішать себе надією, ото і вся їхня втіха», — без зайвих сентиментів говорить Наталія Кубіцька.

Переселенці з недавно тилової Дніпропетровщини

Перед воротами добротного цегляного будинку нас зустрічає 88-річна Тетяна Михайлівна. Перші її слова: ось щойно телефонували сусіди з рідного села, росіяни знищили половину вулиці, її будинок, слава богу, уцілів.

Пані Тетяна разом із племінником Олександром і його дружиною — чи не останні переселенці в Дмитрівці. Вони — із Синельниківського району колись тилової Дніпропетровської області. У вересні в їхньому селі оголосили примусову евакуацію дітей. Для Олександра це був сигнал, що пора їхати. Відтак у середині жовтня родина 53-річного Олександра опинилася в Дмитрівці. Для нього це вже друга евакуація — 2014-го він переїхав до тітки з Донецька. 

«Наша родина належить до церкви Свідків Єгови. По всій Україні церква має спеціальні комітети, які опікуються біженцями, зокрема підшукує їм житло. У Дмитрівці ми безкоштовно оселилися в хаті, що належить родичам нашої сестри по вірі. Будинок хороший — 60 квадратів, з водою, ванною і котлом, що на дровах працює. Ми лише унітаз встановили в хаті і злив каналізаційний для нього зробили — труби купили, яму викопали, ну як належить», — розповідає Олександр.

Ще до переїзду вони з дружиною знайшли роботу: Оксана працює хірургічною сестрою в лікарні Знам’янки, Сашко — електриком. 

Можливості вичерпні

Голова Дмитрівської громади Наталія Стиркуль розповідає, що за розпорядженням Кіровоградської ОВА наразі громада зарезервувала ще 80 ліжко-місць для майбутніх переселенців із регіонів, де оголошено примусову евакуацію. На сьогодні для них знайшли тільки 62 ліжко-місця, але поселити треба ж усіх.

Бюджет Дмитрівської громади — 87 мільйонів гривень на рік. Десь 60% від цих коштів забирають заклади освіти. Наталія Стиркуль зазначає, що гроші на потреби переселенців громада шукає з так званих внутрішніх ресурсів — потроху економить на інших витратах. Йдеться про 102 600 гривень на рік, куди закладені навіть подарунки дітям ВПО до Дня захисту дітей і на День святого Миколая. Тим родинам переселенців, чиї рідні зникли безвісти чи загинули, сільрада виплачує відповідно 10 і 15 тисяч гривень із бюджету громади.  

«Ми часто змушені селити людей у будинки з пічним опаленням або дровʼяними котлами. І в нас у хатах часто нема водогону й каналізації. Комфортабельні будинки власники виставляють на продаж, а не віддають переселенцям. У середньому вартість будинків — 15 тисяч, але от нещодавно один продали аж за 44 тисячі доларів. Хоча уже 21 будинок продано для ВПО, ще п’ять — на стадії оформлення документів для продажу», — говорить Наталія Стиркуль.

На її думку, аби переселенці в громаді вкорінювалися, держава має запропонувати програми, щоб вони могли купувати житло. Наприклад, оплачувати 50% від вартості будинку.

За словами Наталії Стиркуль, з усіх переселенців громади 134 — працездатного віку, а молоді в діапазоні 14-35 років — лише 79 людей, тоді як пенсіонерів — 112.

«Щоб зберегти свої освітні заклади, ми зацікавлені приймати молоді родини з дітьми. Але одночасно в нас є і проблеми з працевлаштуванням батьків цих дітей. Село потребує фахівців, яких немає серед ВПО. Наприклад, нам потрібен педіатр, логопед від нас поїхала. А працевлаштували ми кількох людей, зокрема прибиральницями. Певну кількість людей узяв на роботу наш сільськогосподарський виробничий кооператив „Колос“. Але в основному люди або їздять на роботу в Знамʼянку чи інші міста області, або самотужки створюють собі робоче місце — хто торти пече, хто шиє чи надає інші послуги», — говорить голова громади.

Але вона наголошує, що така ситуація не лише з переселенцями — корінні жителі громади теж мають проблеми з працевлаштуванням. Однак хто хоче працювати — знаходить можливість.

Матеріал створений за підтримки «Медіамережі».