«ТЦК — не демони». Що в Сухопутних військах кажуть про хаос мобілізації, ВЛК і агресію до військових

«Ми визнаємо свої помилки»

Убивство військовослужбовця Юрія Бондаренка у Львові, вочевидь, стало одним із найгостріших проявів кризи довіри й напруги, яка є між цивільними й військовослужбовцями ТЦК. Що, на вашу думку, лежить в основі цієї кризи довіри й агресії: деградація тилу, російські наративи чи все ж неправильні підходи в мобілізації?

Дякую за це запитання. Хотів би одразу наголосити, що всі військовослужбовці територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (далі — ТЦК та СП — ред.) є військовослужбовцями Збройних сил України. У нас немає розрізнення понять: військовослужбовець ТЦК та СП, чи військовослужбовець Міністерства оборони, Генерального штабу, чи військовослужбовець бригади, яка виконує певні завдання.

У нашій державі є дуже багато ворожо-деструктивного наративу, який латентним шляхом з 2014 року вкраплюється в наше суспільство. Зараз інформаційне поле наповнене величезною масою дезінформації. Це просто шалені цифри: від десятків тисяч до сотень тисяч вкидів на різних платформах. І, звісно, у цьому величезному вкиді купається середньостатистичний громадянин України.

Ворогу частково вдалося вивести умовну різницю між військовослужбовцями ТЦК та СП і рештою військовослужбовців ЗСУ. Ось чого вони добиваються, і це важливо розуміти. Це загальний конструкт, з яким ворог буде працювати, допоки триватиме війна.

Друга причина й більш глибинна проблема, і вона має український характер, — це відповідальність органів місцевого самоврядування, які, відповідно до Закону України «Про мобілізацію», передусім несуть відповідальність за організацію оповіщення наших громадян. Це також один із причиново-наслідкових зв'язків того, що армія сама на себе взяла найбільший тягар виконання заходів із мобілізації. 

Саме після останнього трагічного випадку багато військових писало про хаос у питанні мобілізації, зокрема про самоусунення поліції й органів місцевого самоврядування. Хоча тут, за словами військової омбудсменки, має працювати трикутник ТЦК — ОВА — правоохоронці. Зараз він не працює?

Я не хочу казати, що багато хто винен. Система мобілізації в Україні загалом відпрацьована. Але ми бачимо, як потрібно її вдосконалити. Є певні прогалини у взаємодії між органами державної влади, які прямо чи опосередковано зобов'язані виконувати свою частину функцій. Я от нарахував близько 40 різних інституцій, які в той чи той спосіб можуть відповідати за ті чи ті питання у сфері мобілізації.

Наприклад, влада на місцях може й має забезпечувати гідні умови перебування на так званих ОЗП — тимчасових пунктах, де військовозобов’язані перебувають до моменту розподілу між військовими частинами. Що я маю на увазі: поремонтувати приміщення, ліжка, побут… Я дозволю собі це сказати, тому що мені ця тема болить і я з цим стикаюся щоденно.  

Йдеться не про те, що ми хочемо закинути камінь у чужий город. А про конструктивний діалог. Якщо я голова громади, то я маю турбуватися про гідні умови тимчасового перебування наших військовозобов'язаних. Бо так формується загальне враження про систему мобілізації.

У комплексі воно і формує в головах наших людей, що таке мобілізація. Оці страшилки й демонізація ТЦК та СП… Хоча це ж не тільки про мобілізацію, а й про соціальну підтримку, супровід, роботу з ветеранами, членами сімей військовослужбовців, родинами безвісти зниклих і тих, які перебувають в полоні. 

Це величезний комплекс роботи, який наразі жодна державна установа не зможе виконати, тому що ці функції й завдання покладені на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.   

Тобто зараз увесь суспільний негатив щодо мобілізації увібрали ТЦК. Їх зробили винними за все. Хоча насправді відповідальність мала б бути розділена?

Суспільство не може звинувачувати свою армію, яка його захищає.

Але ж це відбувається.

Певна частина суспільства, можливо, піддалася ворожим деструктивним наративам. І вони не розуміють, що ТЦК та СП — це не демони. Це не якісь структури, які працюють не в інтересах України.

Очевидно, що для ворога прекрасно, коли є люди, які готові вчепитися на їхні емоційні гачки й розганяти зраду-зраду.

Я бачу певні прогалини, які важливо врахувати в майбутньому. Це як законодавчі ініціативи з посилення відповідальності саме громадян України за порушення вимог чинного законодавства у сфері мобілізації, так і посилення певних законодавчих ініціатив з підтримки груп мобільного оповіщення, у складі яких перебувають військовослужбовці ТЦК та СП. І посилення ролі й відповідальності правоохоронних органів, які входять до складу груп мобільного оповіщення. І тут дійсно ми б'ємо в дзвін.

У нас часто кажуть, що в усьому винні ворожі деструктивні наративи. Але ж вони чіпляються на щось? Повертаючись до першого питання, чи не лежать усе ж в основі цієї кризи неправильні мобілізаційні підходи: вуличні методи мобілізації, перевищення повноважень і так далі? 

З травня поточного року колишній командувач Сухопутних військ, генерал-майор Драпатий, визначив завдання — відкрито, чесно, прозоро говорити про проблеми з нашими групами мобільного оповіщення в ході мобілізації. Унаслідок цього щомісячно видаються певні фідбеки до суспільства: скільки було відкрито кримінальних і дисциплінарних проваджень, скільки й за якими статтями було притягнуто до відповідальності тих чи інших посадовців ТЦК та СП у ході мобілізації.

Ми бачимо, що суспільство недостатньо отримує ту чи іншу інформацію про те, а як же ми працюємо всередині системи, як її «вичищаємо», як приводимо до ладу цю систему. Так, очевидно, людський фактор ніколи не можна виключити. Хтось десь щось не зрозумів, хтось десь ласий на корупційні схеми.

Якби не було публічних фактів затримання, якби про це не говорили правоохоронці — хтось зміг би нас звинуватити в тому, що система не очищається. Але вона очищається.

Чи всіх і одразу можна вивести на чисту воду? Це радше завдання правоохоронних органів, які здійснюють спеціальний нагляд, слідство й так далі. Але ми всередині системи працюємо над собою. Розроблені ті самі алгоритми для роботи груп мобільного оповіщення, комунікації з людьми в ході оповіщення, і вони розіслані до кожного ТЦК та СП. 

Так, у тому ж травні йшлося про розроблені в Сухопутних військах правила поведінки для співробітників ТЦК. Чи можна вже сказати: дали вони ефект чи ні?

Звісно, вони дають ефект. Ба більше, місяць тому ми запропонували керівникам ТЦК та СП всіх рівнів і їхнім заступникам пройти спеціальні навчальні курси з етики, спілкування й того, як поводитися в нетипових ситуаціях. Ми змінюємося, ми вчимося і визнаємо свої помилки.

А от яким бачить домашнє завдання наше громадянське суспільство? Тут хотілося б звернутися й до наших людей. Бо ми бачимо прикрі й ганебні випадки, злочинні дії певних громадян проти армії. Це дуже важливо. Бо в нас немає іншої армії. Вона складається з багатьох видів, родів, сил. ТЦК та СП — це теж частина армії.

Мені, на жаль, доводилося слухати від багатьох керівників, що «а як я можу проводити оповіщення, якщо Іван, Петро, Сидір мене знають. І мені машину спалять».

Я часто спілкуюся з керівниками, і коли є якісь негаразди щодо взаємодії з ТЦК та СП, ми починаємо розбирати, розкладаємо по поличках — і в підсумку виходить, що проблеми не було. Бо проблема в чому? У здоровій комунікації. Тому що один керівник думає так, інший думає так. Але консенсус є завжди. 

Хоча, як на мене, це трішки хиба, коли ми намагаємося знайти консенсус у чітко визначених правилах щодо мобілізації, які прописані законодавством. Який тут шукати консенсус? Кожен учасник має виконувати своє завдання.

ТЦК та СП у нас нині взагалі виявилися заручниками, тому що вони, бувши, по суті, сервісними центрами, стали виконувати всі типові й нетипові функції.

Бездіяльність місцевої влади

Щодо «спалять машину». За словами одного із військовослужбовців РТЦК та СП у Львові, співробітників тепер просять бути обачними й «не ходити по одному». Чи посилилися заходи безпеки для всіх військовослужбовців груп оповіщення?

Усі групи мобільного оповіщення від початку їхньої роботи формувалися й формуються не поодинці, а в складі щонайменше двох-трьох військовослужбовців з-поміж ТЦК та СП і представників правоохоронних органів. Чи є потреба в посиленні безпеки груп? Так, така потреба є. Тому що ми маємо чітко викристалізувати рамки.

Під посиленням ми маємо на увазі вироблення чітких законодавчих ініціатив щодо посилення відповідальності з боку громадян, зокрема саме за напади на групи мобільного оповіщення в ході мобілізації.

Але ця агресія почалася ж не зараз. Ми її бачимо давно, ще від перших натовпів на Прикарпатті. Чи можливо було цій зростальній агресії запобігти? Чи стала вона можливою через безкарність, про яку ви говорите? Чи, можливо, через провалену комунікацію щодо мобілізації?

Я скажу, і це буде неприємна відповідь. Це бездіяльність місцевої влади. Бо потрібно спілкуватися зі своїми громадянами.

Згадайте, наприклад, Кам'янець-Подільський, де був напад на авто військових. Я як працівник Збройних сил України був приємно вражений, що керівництво місцевої влади звернулося до своїх громадян.

Питання мобілізації в цілому мали б комунікувати всі дотичні учасники цього процесу. Усі. Не ховатися, не боятися втрати якихось політичних дивідендів. Тому що це питання виживання нашої держави.

Зараз важливо не дати замовчати цю тему. Рано чи пізно для всього є межа. Військо не має ставати об'єктом наруги й знущання з боку тієї частки громадян, які в силу своїх внутрішніх страхів, переконань або упереджень бояться слова «армія».

Ви більше акцентуєте на проблемах на місцях, але чи нема прогалин щодо мобілізаційної політики вище? І чи мала б бути реакція на вбивство на найвищому рівні, зокрема від президента?

Очевидно, що мали б коментувати всі. Я говорив, що питання мобілізації, наскільки б вони нам подобалися чи не подобались, — це питання виживання нашої країни. Крапка. А не коли хтось [із народних обранців — ред.] виходить і каже, що «ТЦК розформуйте», «розженіть» і так далі.  

Або коли кажуть «ТЦКшники»… Це величезна зневага направду. Типовий клікбейтний заголовок: «Убили чергового ТЦКшника» — ніби пишуть про якихось щурів. Ну, слухайте, до якого рівня ми вже скочуємося?

Коли на наших військовослужбовців нападають деякі пересічні громадяни, які вважають, що це правильно, — це злочин. І про ці злочини має публічно говорити влада на найвищому рівні. Вона має їх публічно засуджувати.

Якби я вам сказав, скільки в день відбувається таких неприємних ситуацій — ви були б трішки шоковані. Хай це десятки випадків на день на всю Україну, але ж це відбувається. Десь про це стає відомо, десь про це не говорять, тому що хтось із керівників вважає, що, можливо, не варто. Може, це і наші винні, а може, і ті винні, а може, винні обоє. Але сам прецедент того, що громадяни піднімають руку й холодну зброю, викликає тривогу. Бо ми ніколи не мали б говорити про ці цифри. Цього ніколи не мало б трапитися.

«Не можна все ховати за плечі військових»

А ви ведете якийсь власний моніторинг щодо того, наскільки високий рівень суспільного негативу й агресії щодо ТЦК?

Так, у сфері комунікації є підрозділ, який займається моніторингом інформаційного простору. Якщо ми бачимо кричущі випадки, які, на думку наших громадян, є порушенням прав — їх одразу розбирають. 

Поки ми спілкуємось, мені вже прийшло 24 повідомлення, що щось відбувається в операційній зоні. Щось підтверджується, щось не підтверджується. Наші обласні центри на місцях одразу розбираються з тими чи іншими проявами негативу.

Градус [негативу — ред.] залежить від того, як активно працює машина дезінформації з того боку. Якщо ми візьмемо температурну карту від холодної позначки до гарячої — то зараз вона десь посередині.

А відчуття таке, що це пік.

Це ще не пік, повірте. Зі свого боку ми бачимо певний негативний тренд. І ми почали говорити про це не для того, щоб підтримати цей тренд, а щоб підсвітити проблеми. Проблеми є. І, очевидно, ми не хочемо, щоб цей градус був піднятий, як ви кажете, до верхньої межі. Тому що це буде катастрофа. Це буде поразка системи.

Це як температурний режим двигуна автомобіля: він завжди тримається на рівні 50 градусів. Якщо він буде вище — це вже свідчить про те, що система охолодження двигуна не справляється. Те саме ми можемо говорити й про запобіжник системи охолодження цього градуса розжарення й негативного ставлення суспільства до процесу мобілізації. Хтось має цим запобіжником стати. І цим кимось має стати, власне кажучи, кожен українець. Тут недостатньо буде тільки влади й комунікації з боку Збройних сил.

Як це все тло впливає на показники мобілізації (посилення якої анонсує головком) — вони впали, на тому самому рівні чи зросли, якщо порівняти з показниками пів року й рік тому?

Усі дуже хочуть знати кількісні і якісні показники мобілізації. Але це дуже серйозна математика і статистика.

Генеральний штаб відповідно до розрахунків визначає кількість необхідного мобілізаційного ресурсу, який забезпечував би своєчасне й безумовне виконання нашими військовими частинами поставлених бойових завдань і забезпечував би підготовку резерву. Ми вивчаємо наш мобілізаційний ресурс. Це ж не просто «беремо всіх підряд». 

Чому «беруть усіх підряд»

Але, зокрема, від бойових командирів я чую протилежну історію. Про те, що зараз якраз «беруть усіх підряд», нещодавно публічно писала і військовослужбовиця Аліна Михайлова. До частин потрапляють абсолютно непридатні люди, зі складними діагнозами й так далі. Чи є визнання цієї проблеми та її розв'язання?

Те, що стосується стану здоров'я наших громадян, — це загальнонаціональне завдання, яке має виконуватися комплексно. Не можна все ховати за плечі військових. Питання — де ж роль і місце держави в особі Міністерства охорони здоров'я, яке має на різних етапах відстежувати стан здоров'я наших громадян? Чому цими питаннями має перейматися армія?

До моменту прибуття військовозобов'язаного на збірний пункт держава мала сказати, що «ось, шановні колеги, умовно, Вінницького районного ТЦК та СП, ви сьогодні отримаєте 10 громадян, які мають відхилення за станом здоров'я. Система все бачить». А що система робить для того, щоб ці люди були здоровими?

Але йдеться про те, що проходження ВЛК нині має вигляд формальної історії.

Ні. Військово-лікарська комісія зараз керується Міжнародною кваліфікацією хвороб, де чітко прописані всі стани хвороб за різними класифікаціями, напрямами тощо. Відповідно, був переглянутий наказ №402 Міністерства оборони зі старими підходами до оцінок стану здоров'я військовозобов'язаних громадян. Тому тут покликаємося на конкретні предметні речі: є таблиця хвороб, а до неї пояснення до кожної статті.

Може йтися про інші речі: упущення під час оцінки стану здоров'я й недоброчесність з боку деяких фахівців, які входять до складу ВЛК. Але, знову ж таки, хто відповідальний за формування військово-лікарських комісій? МОЗ. 

Міністерство оборони України не готує цивільних лікарів. Співвідповідальність військово-лікарських комісій — як на головних лікарях районів, міст і так далі, так і територіальних громад. Вибачте, ми будемо говорити предметно, як є.

Дивіться, конкретні випадки: двоє чоловіків із шизофренією, які на психотропній терапії роками, чоловік із пухлиною мозку, чоловік із деформувальним остеоартрозом III ступеня…

Ці конкретні випадки, якщо вони мали місце, повірте — вони всі розбираються до останнього. І ніхто нікого по голові не гладить.

Є недоброчесні лікарі або представники ВЛК. Ми вже пройшли хвилю цих МСЕКів, різних підробних довідок у 2022-2023 роках — зараз все ж таки цього бачимо менше. Отже, система таки знайшла якийсь підхід. Щось та й змінилося.

Ми не говоримо про масові випадки. Ми говоримо про абсурдні випадки, я б сказав так. Тому що, якщо в людини пухлина в мозку, — це ж, очевидно, треба бути зовсім некомпетентним. Є алгоритми, які передбачають певну процедуру дообстеження і комісування таких громадян з військової служби.

Ці порушення не масові, але вони є показовими щодо того, що в нас все ж таки бувають прогалини. І про них потрібно говорити. Бо це про недалекоглядність і зайву трату державних коштів.

Якщо, наприклад, є якісь конкретні речі, то про це мають написати не окремі Telegram-канали, а має вийти безпосередньо начальник обласного чи районного ТЦК та СП спільно з тим головою ВЛК і тим фахівцем…

Чи можлива ефективна мобілізація?

Але ніхто ж цього не робить.

Тому я й кажу, що це про спільну відповідальність. Коли є цивільний і наш військовий складник — ми маємо навчитися визнавати помилки й над ними працювати.

Визнати свою помилку — це не гріх. Гріх, коли ми про це не говоримо. Коли ми за цим приховуємо певні речі й думаємо, що воно спрацює.

Ми не маємо говорити про «всепропальщину», що всі опустили руки й ніхто нічого не робить. Та ні, дуже багато чого робиться, і направду багато чого змінюється. Але оці ось абсурдні рішення мають бути такими кульками на терезах. 

Якщо шальки безглуздості вже переважають над здоровим глуздом, то потрібно сказати чітко: стоп. Тут уже немає балансу, потрібно над чимось працювати. Але за голосно озвученою проблемою має стояти конкретна пропозиція для розв'язання питання.

Ви казали на початку, що бачите, як потрібно вдосконалити процес мобілізації. Власне, яке ваше бачення змін, щоб мобілізація була все ж таки ефективною? Чи йдеться про перехід, як казав бригадний генерал Сергій Собко, від кількісної на якісну модель?

Що ми можемо покращити: звісно, як я вже й казав, питання щодо взаємної вертикалі всіх учасників цього процесу. Він має бути доточений. Лище нормативної законодавчої бази недостатньо. Має бути спільне розуміння відповідальності за спільну справу. Окрім того, треба пропрацювати зміни до чинного законодавства щодо мобілізації. Однозначно — подальше вдосконалення системи військово-лікарських комісій.

Загалом ми підсвітили й виявили на одній деструктивній обставині цілий пласт проблем, який був на видноті, але ніхто не хотів про це говорити.

Я не панікер і не «всепропальник». Але все ж таки має бути також заклик до суспільної свідомості. Проблема не у військовослужбовцях Збройних сил України. Проблема в тому, що наша спільнота має визнати: є критично важливий запит у тому, щоби певна частка наших громадян України зрештою зрозуміла, що в країні триває війна (якщо хтось про це забув). 

Війна передбачає мобілізацію. Без неї неможливо виконати жодне завдання, яке спрямоване на гарантування основ безпеки держави.

Викликів дуже багато. І все крутиться довкола політики здорового глузду й ухвалення рішень на різних рівнях. Але я не до того, що в нас усе погано. Жодна країна ЄС після закінчення Другої світової не переживала загальних питань щодо мобілізації. Якщо ви думаєте, що країни-члени НАТО мають відпрацьовану систему мобілізації — ні. А в нас вона є. І навіть в умовах війни ми навчилися себе змінювати. 

Але також, зрештою, було б правильним провести тотальні роз'яснення серед нашого населення щодо інформаційної гігієни. Інколи не надивуєшся, де тільки беруться ці думки й бачення. Бо навіть якщо війна скінчиться, російська федерація завжди буде впливати на нас через інформаційне поле. Щоб бути стійким до цих впливів, потрібно мати знання. Пам'ятати свою історію, дбати про свою культуру, традиції й захищати їх. Власне кажучи, це те, що ми зараз робимо.