Вкрадене життя Ходимчуків. Від аварії на ЧАЕС до прильоту російського «шахеда»

«Так ця ще краща»: історія кохання Наталії та Валерія 

Наталія народилась і жила в селі Копачі, за чотири кілометри від ЧАЕС. Це найближчий населений пункт до станції. До аварії в чотирьох сотнях дворів мешкало трохи більше тисячі людей. Марія, сестра Наталі Ходимчук, неспішно згадує дитинство, ніби переступає знайомими стежками, які вже давно зникли під шаром ґрунту. Їхня мати хворіла, у 40 років набула інвалідності, переважно лежала в лікарні. У 53 роки вона померла. Усе господарство залишилося на батькові й чотирьох дітях.

«Мати з батьком важко працювали, хату будували. От це їй і дало [негативний вплив] на здоров’я. Ми мусили з Наталею весь час на городі працювати, Але сім’я в нас була дуже дружна. Усі повоєнні сім’ї були багатодітні, і нас було багато. Хлопці нас захищали. Але ми з Наталею особливо близькі були. Ми постійно були разом».

Після школи Марія з Наталею почали працювати в Припʼяті. Наталя — продавчинею в буфеті на Чорнобильській станції. Там і познайомилася з Валерієм, старшим оператором головного циркуляційного насоса на 4-му енергоблоці ЧАЕС. 

«До зустрічі з Наталею він мав дівчину. Він розказав своїй мамі про мою сестру. А мама йому, мовляв, у тебе ж така гарна дівчина є. А він їй: “Так ця ще краща”. То він про Наталю говорив».

Одного разу Валерій несподівано прийшов посеред тижня до дому Наталі, у Копачі. Дівчина саме на ткацькому верстаті ткала кросна (невеликі виткані накидки на ліжко чи крісло). Наталя зашарілася — Валерій прийшов свататися. 

«От так і став він жити в нашій сім’ї. Батька в нього не було, брат жив в іншому селі, жив сам із мамою. Та так і зостався в нас. А тоді їм видали квартиру в ПДУ (пересувному будинку) на Лісовому масиві, у Прип’яті». 

У 1975 році вони отримали окрему квартиру, народили доньку Ларису й сина Олега. А прізвища мали різні: у паспорті Валерія помилково написали «е» замість «и» — тому він був Ходемчуком, а Наталія — Ходимчук. Прип’ять була містом молодих сімей. У теплі дні малюки гриміли відрами в пісочницях, старші ганяли м’яч у дворах, а батьки поверталися з роботи широкими зеленими алеями. Здавалося, що їхнє життя, як і життя міста, тільки починається. 

«Я була його любою донечкою» 

Лариса завжди була татусевою донькою. Він її захищав перед мамою, навіть тоді коли затримувалася на гулянках із друзями

«Я була “його любою донею”…Він завжди мене так називав. Вперше, коли мене хлопець запросив на дискотеку, то тато мамі жартома казав: “Ось моя доня виросте, буде красивою дівчиною, я з нею ходитиму на дискотеки, а ти (Наталю — ред.), будеш старою”», — крізь гірку усмішку згадує Лариса. 

Вони разом їздили рибалити на Київське водосховище, вибиралися на ночівлі з наметами, плавали на човнах. Тато ловив рибу, мама варила юшку просто неба. Діти засинали в наметі, під плюскіт води й нічні звуки лісу. Збирали гриби. Їх було так багато, що, за словами Лариси, важко уявити іншу місцевість, де ліс був би щедріший. 

31 грудня в Лариси день народження. Тож за родинним столом одразу відзначали два нових роки. 1985-го дівчині виповнилося 13. Святкували вдома, у Припʼяті.

Те 31 грудня Лариса добре запамʼятала. Її вперше разом із подругою вночі відпустили гуляти до центральної ялинки. Дівчата трималися поруч, трохи боялися, трохи сміялися. Якісь хлопці чіплялися до них, вони гралися, ховалися в снігу. 

«Цей день народження був таким яскравим, особливим. Водночас були змішані відчуття всередині: начебто й так добре, і почувалась вже дорослою. Але й було погано. Число 13 мені здавалось поганим числом». 

«А де Валєра?» 

25 квітня 1986 року сонце пекло так, наче вже стиглий липень. Наступного ранку Наталя з Марією збиралися в Копачі білити хату. Весна без цього не починалась. У селі залишилися батько з братом, та сестри все одно постійно навідувалися. Наче боялись, щоб хата на них не образилася.

Перед Великоднем потрібно було освіжити і стіни, і стелю, і вікна. Особливо вікна. Узимку завжди ставили другі рами, а навесні їх треба було зняти, вимити, виставити на сонце. Збиралися навести лад і на могилі мами. Роботи було багато, але для них це був ритуал. Удвох легше. Удвох навіть мовчати легше. 

Ввечері 25 квітня Наталя збирала чоловіка на робочу зміну на станцію. Серце віщувало: щось трапиться. І Валерій був не таким, як зазвичай. І розмова в них була наче прощальна. 

«Валєра підійшов до Наташі, обняв її сказав: “Ти не переживай, ти в мене найкраща, все в нас буде добре, будемо з тобою дуже добре жити”», — згадує пані Марія з розмови із сестрою.

Тоді Наталя востаннє бачила свого чоловіка. 

Вночі стався вибух. У небі зʼявилася заграва. З боку ЧАЕС виднілося дивне світло. Звідусіль надходили сповіщення: «Пожежа на станції». Але Наталя про все це дізналася лише вранці. 

Лариса прокинулася, лежала в ліжку й дивилась у стелю. Поганих новин вона також іще не знала. Доки не прийшла мамина двоюрідна сестра — тітка Люба. Лариса почула розмову між дорослими. 

«А де твій Валєра?» — питала Люба в Наталі. «На роботі», — відповіла мама.

Серце стиснулося: сталося щось недобре. Жінки пішли кудись говорити — щоб не чули діти. Лариса вийшла в коридор. Там висіли татові речі — пальто чи піджак? Дівчинка із жалем міцно притислася обличчям до холодної тканини — і заплакала.

Лариса знову згадала вечірню розмову з татом. Він прощався якось інакше. Поцілував усіх. Він іще мав щось доробити вдома. Мама сказала: «Ти тут не доробив». А він відповів: «Нічого, прийду з роботи — зроблю».

Наталя помітила Ларису, і похапцем вигадала їй заняття: «Сходи на ринок, купи щавлю».

«Навіщо нам цей щавель?» — подумала Лариса. Але не стала сперечатися з матір’ю. 

«Тепер я розумію: мати не хотіла говорити мені правду про батька. Та я постійно її запитувала: “Мамо, а де тато?”. “На роботі, тато на роботі”, — відповідала мама».

Незабаром до Ходимчуків прибігла й сестра Наталі Марія. Сказала дітям зачинити вікна й нікуди не виходити, і розповіла, що бігала по лікарнях, куди везли ліквідаторів ЧАЕС. Там один чоловік зі станції в жіночому халаті, бо його одяг забрали через радіацію, застерігав їх:

«Не підходьте до мене! Якщо він живий, то знайдеться. А до мене не підходьте!».

Тим часом, дізнавшись новини, пішки з Копачів до Прип’яті прийшов батько Наталі та Марії. Автобуси вже не ходили. У розпачі Наталя вигукнула: «Я піду до станції! Я його там шукатиму!».

І тоді Марія сказала їй правду. Сказала, що Валерія не можуть знайти. Що там, де був Валєра, тепер — діра. А Наталя повторювала, мов заведена: «Я побіжу… я побіжу туди… на станцію…»

Наступного ранку, 27 квітня, прийшли з профкому станції. Чоловік, на прізвище Березін, і ще хтось із ним. Вони говорили офіційно та обережно. Наталю запевнили — пошуки її чоловіка тривають. Але зважено запитали: «Чи продовжувати шукати?».

Наталя із сумом, тихо й без вагань відповіла твердо: «Не треба. Годі вже. Досить уже людських смертей, якщо Валерія вже не повернути».

Тіло Валерія Ходемчука так і не знайшли. Досі невідомо, як саме він загинув. Він один із перших побачив, що в реакторі щось коїться, побіг перевірити, й опинився в епіцентру вибуху. Дехто розповідав Наталі, нібито бачив тіло чоловіка на місці зруйнованого реактора, внизу, де й стався вибух. Хтось каже: вибухова хвиля викинула його до небес.

«Усе, що нам потім розповідали й писали, що казали його друзі й що повторювала мама, — складалося в одну версію. Навіть казали, що десь існує плівка із записом, хоча я вже не знаю, чи збереглася вона донині, — згадує нині донька Лариса. — Казали так: у той момент на реакторі почалися неполадки. Тато був старшим механіком насосної — він відповідав за обладнання, яке подавало воду для охолодження реактора. Він повідомив на пультовій, що бачить несправності. Сказав, що піде вниз, до насосів, щоб перевірити, що сталося. Доповів — і пішов. І саме тієї миті стався вибух. Це все, що ми знаємо».

Загиблих унаслідок аварії тоді похоронили на Мітинському кладовищі в Москві. Там також є символічна могила Ходемчука, у якій замість тіла — його сорочка, яку він зняв перед зміною. Понад двадцять років пані Наталія відвідувала Мітинське кладовище. 

«Я постійно шукала тата в натовпі»

27 квітня 1986-го мешканців почали евакуйовувати з Прип’яті. Наталя вирішила поїхати з дітьми до своєї свекрухи на Київщину, а Марія — до своєї на Вінниччину. Речі зібрали похапцем — лише необхідне й найцінніше.

«Наші фотографії — це наша сімейна реліквія. Мама забрала їх першими. Це фото і з Копачів, і з Прип’яті, тут вони ще молоді, — Лариса показує кожну фотографію повільно, згадуючи кадрами ті найкращі часи свого життя. — А оці сережки й каблучку тато мамі подарував, — показує жінка. — Вона їх завжди берегла, бо це був подарунок від тата». 

Лише коли Наталя з дітьми сіла в автобус, який вивозив їх із Припʼяті, Марія вперше дала волю сльозам. Перед сестрою стримувала себе, аби не додавати їй гіркоти. Лариса пригадує, як усю дорогу питала в мами, де тато, а та обманювала: «Він на роботі, доню. Ми їдемо до бабусі, і він приїде туди». Як прибули до Крапивні, на Київщині, Лариса вчепилася руками в матір й знову спитала: «Де тато, те тало, де тато?».

І Наталя тоді зізналася: «Тато помер». Але ще цілий тиждень приховувала смерть Валерія від його матері. І хтозна, скільки б це тривало, якби не один випадок: 

«Я тоді верталась зі школи додому. І хтось мене гукнув, сказав, що мій батько знайшовся. Я просто побігла додому. Залітаю до хати й кричу: “Тату, тату, ти де?”. А на мене мама так дивиться й каже: “Його ж тут немає”. Я їй розповіла, що сталося дорогою. Тоді з подивом почала розпитувати бабуся, що сталося. Тоді мамі й довелося розповісти правду, що тата вже немає».

А втім, Лариса ще довго вірила в диво, тато ввижався їй всюди: «Я пам’ятаю досі, як навіть вибігла з електрички, бо здалось, що пішов мій тато. Захотіла кричати: “Тату, стій!”, а потім зрозуміла — це ж не він». 

У 18 років Лариса переїхала до Білорусі. Але, каже, навіть нині, через багато років, вона спілкується з батьком. 

«Коли мені дуже погано, я виходжу на вулицю чи на балкон і підіймаю погляд у небо — дивлюсь на зорі чи на сонце, і говорю до нього, питаю, що мені робити, — ностальгійно, роблячи паузи, зізнається Лариса, і продовжує. — Я розумію, що не отримаю відповіді. Але в мене є відчуття, що він мене чує, підтримує і захищає мене. Я не можу цього пояснити, але це відчуваю». 

А 24 березня 2009 року, у день народження батька, у Лариси народився внук. Чи не знак від тата? Хлопчика назвали Іллею. 

«По батькові Ілля — Валерійович. А мій батько — Валерій Ілліч. Тож хотіли, щоб він носив частинку й мого тата, тому назвали Іллею — Ілля Валерійович. У день народження дідуся. Ілля — моя зірочка. Це якась воля Божа». 

«Мене боялися, називали “чорнобильським їжачком”»

Наприкінці літа 1986-го чорнобильців розселяли в Києві у власні квартири. Марія отримала квартиру на вулиці Закревського. Наталі ж запропонували в іншому місці. 

«Наташа казала: все одно, де жити, лиш би поруч із сестрою, тобто зі мною. А квартири роздавали так, хто де працював. Мій чоловік працював у турбінному цеху, то нам квартири давали на Закревського. А для тих, хто в реакторному, як Наталин Валєра, — то за іншою адресою. Ну ми дуже просили, і нам пішли назустріч».

На кінець літа 1986-го Наталя з дітьми оселилася в Києві у трикімнатній квартирі. І її раптом викликали на ЧАЕС.

«Людей-то вивезли, у місті людей не було. Але станція працювала. Там іще був персонал. Але людей не вистачало, то Наташу викликали на роботу, вона там на насосній працювала. Більше не було кому працювати, вона й пішла на зміну. А дітей до школи треба було збирати… — розпачливо згадує Марія. — Наташа на роботі, а діти зі мною зосталися. То ми ходили, шукали їм шкільну форму. Олежику ще якось знайшли. А на Ларису вже нічого не було. Купили якесь довге плаття, то я сіла ввечері перед першим вересня його вшивати».

Лариса потроху вживалася в новому домі й у новій школі. За те, що вона з Припʼяті, її цькували. 

«Мене називали ”чорнобильським їжачком”. Усі остерігалися, бо думали, що заражена радіацією. Але в мене була подруга Надя, вона була спортсменкою, взяла мене під своє крило, ще попереджала: хто мене ображатиме, то матиме справу з Надею. Але я на початку користувалася своїм становищем. Якщо захотілося прогуляти уроки, то я казала, що мені зле. Але насправді мені інколи й бувало зле».

Пізніше Наталя Ходимчук знайшла роботу в Києві, щоб бути поруч із дітьми. Через кілька місяців забрала до себе батька. 

«До 9 травня 1986-го люди ще жили в нашому селі, у Копачах, — говорить Марія. — Коли тато виїжджав, то наш собака сів на край дороги й почав плакати, уявляєте собі? Сидить, а в нього сльози біжать. Ну батько не витримав, зупинив машину, махнув до собаки й він умить застрибнув до нього в кузов. Тоді ж багато хто залишав своїх тварин. Ну Валери брат вивіз його до себе в село». 

Через рік Наталя отримала чотирикімнатну квартиру на вулиці Бальзака, туди переїхала з дітьми. А попередню залишила батькові. 

«Тепер немає села — воно під землею»

Після катастрофи на ЧАЕС сестри часто приїжджали в рідне село й Прип’ять.

«На 9 травня давали автобус. Ряди рідшали, але ми їхали. Люди приїжджали… зустрічалися. Ми на могилку матері приходили, прибирали там. Наташа казала: “Як умру — спаліть моє тіло й поховайте тут, біля мами”», — згадує Марія.

Нині Копачі — «мертве» село. Після аварії в Чорнобилі його просто закопали під землю. Дороги стали «звіриними» — так Марія називає стежки, витоптані звірами, які тут тепер єдині господарі. Залишився лише дитячий садочок і знак радіаційної зони. А від школи, куди вони ходили, — лише смуга асфальту. З кінця лютого до 1 квітня 2022 року село було окуповане російськими військами. Марія з Наталею планували поїхати до села 25 листопада на фотосесію до 40-річчя аварії на ЧАЕС. Але так і не встигли…

Новий «прип’ятський дім» у Києві

З переїздом на нову квартиру на Бальзака Лариса нарешті відчула себе як удома. У тому самому районі жили її однокласники й друзі з Припʼяті, близькі люди сім’ї Ходимчуків. Цей район став «прип’ятським». Став домом.

Наталя вчила сина тримати молоток, користуватися плоскогубцями, забивати цвяхи. Ларису — в’язати, вишивати, готувати, прибирати. «”Ти добре помила?” — питала мама й зазирала під ліжко. Якщо там залишалася пилюка, вона сварила, і доводилося лізти знову. Я й досі пам’ятаю це, — усміхається жінка. — Хоча мені вже за 50 років, але досі згадую ці моменти, коли прибираю вдома. Аби все було чисто».

Після переїзду Наталі в іншу квартиру, із сестрою Марією вони лишалися близькими. Навіть ділянки для дач купили сусідні, щоб проводити разом час. Працювали в городі, садили полуницю, пересаджували квіти. Разом будували маленький будинок, клеїли шпалери, фарбували. І ніколи не сварилися. Жодних образ, жодних претензій. Усі знали: там, де Марія, там і Наталя. І нікого це не дивувало. 

«Ми нічого не робили одна без одної. Хоча ми обидві дорослі, самостійні. Але радилися одна з одною, — зізнається Марія. — Вона не так радилася, як чекала мого підтвердження. Якщо я даю згоду, так вона й робить. Ну є сестри, які живуть собі, інколи зідзвонюються, а ми — куди не ткнися, а всюди разом». 

Наталя любила приймати гостей. Навіть якщо свято не планувалося, стіл накривала за пів години.

«Здавалося, що в холодильнику нічого немає, але мама все мала, що приготувати: вареники, млинці, картопля, печені реберця, квашена капуста, огірки й помідори — і стіл готовий, — каже з якимось подивом Лариса. — Моя мама могла з нічого зробити все. Кожен, хто заходив у дім, виходив ситий і з гостинцем додому». 

Дні народження Наталі також проходили весело й у великій компанії. Тільки на свій день народження 2026 року вона не планувала святкувань. 22 січня їй мало виповнитися 74 роки.

«Клапті шкіри просто з неї злазили»

У ніч проти 14 листопада 2025 року росія атакувала Київ безпілотниками та ракетами різного типу. Приблизно о 1:30 вибухи пролунали на вулиці Бальзака. У будинках хиталися меблі, вікна здригалися від ударної хвилі. Згодом у темряві стало видно густий дим і вогонь. Один із безпілотників влучив просто у квартиру Наталі Ходимчук. 

«Мій внук кричить: “Бабусю, сьомий поверх горить, а там же Наташа живе”», — пригадує подруга й сусідка з третього поверху пані Зоя. — Ой, так страшно було. І тут раптом у мою квартиру забігає Наташа. Лише в нічній сорочці й хустині, яку вона залишила в мене. Навіть не взута». 

Наталя перечікувала повітряну тривогу в коридорі. Там і була в момент влучання безпілотника. Вогонь умить охопив квартиру. Жінка встигла забрати сумочку з необхідним, і вибігла на сходовий майданчик. Обпечена, із сьомого поверху на третій, вона мчала до своєї подруги.

«Пам’ятаю, Наташа попросила: “Дай щось одягнутися”. Та я знайшла якусь кофту, спортивні штани, капці. А я дивлюсь на неї і жахаюсь: у неї волосся все вигоріло, шкіра з рук і ніг злазить клаптями, ну червоне м’ясо видно. Я їй кричу: “Наташо, та не можна тобі одягатися”. А вона не відчувала болю». 

Лариса з мамою зідзвонювалися щодня. Та напередодні тієї ночі вони не говорили. Вранці Лариса зателефонувала першою. Але відповіді не було. Згодом вона дізналася: мама в лікарні, квартира вигоріла вщент. Жінка не пам’ятала, кому телефонувала й що казала. Єдине, що пригадує нині, — подзвонила чоловікові й попросила забрати її з роботи.

«Передай привіт своєму Лукашенку»

Дорога з Білорусі до України була нелегкою. Проте Лариса до мами встигла. 

«У неї все було обпечене, я не знаю, як вона з нами говорила. Їй було дуже важко. Вона так хотіла жити, вона так хотіла з нами зустрітися, що вона, мабуть, не могла змиритися з тим, що її не стане». 

Останні слова, які Лариса почула від матері, різали, як лезо: «Передай привіт своєму Лукашенку».

«А хто мою маму вбив? — каже жінка. — Це ж вони її вбили. Ми тут жили в іншому інформаційному полі. Якщо щось і прослизало — потім усе блокували. Тут же в новинах розповідають, що Україна сама винна в тому, що гинуть мирні жителі, росія тут ні до чого. І багато хто в це вірить, — Лариса з гіркотою вимовляє ці слова. — Я усе розповім, що в Києві відбувається, як із “нашої улюбленої Білорусі” дрони й ракети летять на мирних українців. Вони ж не просто летять, вони вбивають. А скільки на початку повномасштабної війни білоруських танків до України їхало — у це ж ніхто не вірить». 

Лариса живе в Білорусі майже 35 років. Там не всі знають, чия вона донька. Не хоче пояснювати, ким був її батько й звідки вона приїхала. Хоча тепер там її сім’я, її квартира. Але відчуття дому так і не з’явилося. 

«Я живу як у гостях, почуваюсь як у тюрмі. Тут я на чужині. Просто я поїхала за чоловіком — як дружина офіцера. Так було треба».

«Виходить, у мене вже немає дому»

Наталя Ходимчук померла в лікарні в ніч проти 15 листопада. Із жінкою попрощалися 19 листопада у Києві. За її волею тіло кремували. Поховали в селі Салів. Після прощання з мамою Лариса наважилася навідати рідну квартиру.

«Я довго ходила біля дому, ходила алеєю, якою мріяла йти разом із мамою, посидіти з нею на лавочці. Я просто сиділа на тій лавці й думала: ось тут мама вечорами сиділа, гуляла із сусідами, з подругами, відпочивала. Я дивилася на свою квартиру, і в мене боліло серце. Я не змогла там довго перебувати, і більше не заходила. У нас не стало не лише мами — у нас не стало дому. Коли сталась аварія, ми втратили дім і втратили тата. Але з нами була мама — вона тримала нас усе життя. А тепер ми втратили і дім, і маму. І в нас не залишилося нічого».

Її ноги важко вели до квартири, ніби сковані кайданами. Жінка наштовхнулася на обвуглені двері й стіни, а замість домашнього аромату маминих смаколиків відчула гіркий дим. Але навіть тут знайшлося місце диву:

«Жодна фотографія не згоріла. Це диво якесь. Хоча деякі й на стіні висіли. Я їх трохи почистила, вони вже й не так пахнуть горілим. Але ж вціліли. Знайшла ще скриньку з маминими прикрасами — тими, що батько подарував. Не згоріла й мамина вишиваночка, взагалі не посмалена. Забрали ікону Ісуса, який сидить на горі. То мама для брата Олега вишивала. Вона трохи підсмалилась, але я її вичистила, нічого вже й не видно. То я брату віддам, це ж мама для нього вишивала… Так вогонь не забрав лише наших сімейних реліквій».

Авторка: Наталя Стареправо