«Моя професія не рятує людей». Акторка Анастасія Пустовіт — про депресію, сцени насильства і відчуття провини

У січні на стримінгу вийшов детективний трилер «Тиха Нава», де Анастасія Пустовіт зіграла Кіру. Акторка опинилася в центрі уваги широкої аудиторії. 

За 10 днів серіал зібрав 7 мільйонів переглядів і викликав сотні обговорень у соцмережах, зокрема, через сцени сексуального насильства, у яких знялася Пустовіт, та трансформацію її героїні.

Про повернення до акторства після депресії, складні ролі та постійне питання, чи достатньо ти робиш під час війни, Анастасія Пустовіт розповіла hromadske.

«Я ніколи не претендувала на якусь супер гарну зовнішність»

Анастасія Пустовіт народилася у Скадовську. У два роки родина переїхала на Київщину в село Немішаєве. Батько — міліціонер, після звільнення з органів займається реабілітаційним масажем. Мама — косметологиня.

Після 9 класу Анастасія пішла в акторський коледж, тато спершу не поділяв вибору доньки. Місяць через це не спілкувалися.  

«Мама примирила сімʼю. Вона побачила, що це справді моє. Навіть зараз, коли в мене бувають кризові моменти і я кажу, що, можливо, піду з професії, вона відповідає: "Це твоя справа, і ти будеш дуже нещасна, якщо перестанеш цим займатися"», — розповідає акторка.

За навчання батько все-таки платив. До університету імені Карпенка-Карого Пустовіт вступила лише з третьої спроби. Каже, тоді її не вважали помітною для театру:

«Я ніколи не претендувала на якусь супер гарну зовнішність. Я невисока — метр шістдесят, у мене звичайна статура, нетипове обличчя, немає великих очей чи губ. Коли я вступала, ніхто не думав, що з таким типажем можна розраховувати на ролі героїнь».

У професії Анастасія з 2017 року. Перші великі знімання у неї були у фільмі «Коли падають дерева». За гонорар вона оплатила третій курс в університеті, а наступного року її перевели на бюджет.

Через два роки на екрани вийшов серіал «Перші ластівки», який став телехітом. Роль у серіалі принесла Пустовіт ширшу впізнаваність. Водночас «Перші ластівки» були серед українських проєктів, які тоді дублювали й для російського ринку.

Так само росіяни приїздили до України та знімали продукти на два кіноринки. У таких роботах брала участь й Анастасія Пустовіт.  

«росіяни користувалися дешевшими локаціями, дешевшою робочою силою. І розповідали ті історії, які хотіли. російський вплив у культурі був колосальний. І багатьом із нас, зокрема мені, є за що брати відповідальність», — каже акторка.

А у 2021 році Анастасія зіграла роль наркозалежної дівчини у фільмі «Між нами». Заради ролі вона схудла на 10 кілограмів, що позначилося на здоров’ї: порушилась менструація, почало випадати волосся. Стан вдалося відновити після повернення до нормального харчування.

«Це не була вимога індустрії. Мене ніхто не змушував. Я надихалася голлівудськими акторами, які радикально змінюють зовнішність заради ролі, і мені теж хотілося спробувати. Йшлося про роль наркозалежної — тіло мало бути іншим», — каже акторка.

Та в Голлівуді й гонорари інші. Зараз Анастасія з обережністю ставиться до таких експериментів. Тим паче коли чотири роки війни не минули безслідно:

«Тепер, якщо йти на такі ризики, я маю чітко розуміти, заради чого це. Поки що я не бачу матеріалу, який би мене настільки переконав. Але якщо він з’явиться, я не виключаю, що можу повторити цей досвід».

Про війну та депресію

Коли почалась велика війна, Пустовіт поїхала до батьків у Немішаєве — селище, яке на трасі між Бородянкою і Бучею. У перші дні разом з подругою організувала волонтерський штаб у місцевому будинку культури: збирали речі й продукти в медзаклади у Бучу і сусідній Ворзель. Також допомогли пʼятьом пораненим, за якими доглядала мама Анастасії. 

Коли росіяни вже зайшли у селище, штаб довелося розформувати й розвезти по бомбосховищах. Пустовіт разом із родиною теж перебігла в укриття. Того ж дня до них зайшли росіяни. Якось на 8 березня окупанти принесли вино з пограбованого магазину, щоб привітати тих, хто сидів з ними у сховищі. Анастасія каже, що відмовлялася українською. 

Через два тижні родині вдалося евакуюватися, а акторка почала займатися допомогою війську — збирала гроші на дрони, автівки, РЕБ, евакуатор. 

Хлопець Анастасії одразу після початку великої війни пішов добровольцем. Його імені вона не називає через особливості служби. Каже, почали зустрічатися всередині 2021 року і планували зʼїхатися, але війна все змінила. Тож чотири роки пара живе на відстані.

«Усі, хто перебуває в стосунках із військовослужбовцями, намагаються їх зберегти, проходять дуже непростий досвід. Єдина порада, яка працює,  — це говорити. У вас є рот — ним треба говорити. І є вуха — ними треба слухати», — каже Пустовіт.

У червні 2024 року дівчина написала в Instagram, що призупиняє волонтерство через важку депресію. Дійшло до того, що одного разу вона проспала передачу автівки військовим.

«Я переконана, що почала хворіти на депресію ще до війни. Це наслідок вигоряння і ненавченості піклуватись про себе — брати відповідальність за своє життя. З волонтерством додалась тривога і ПТСР. Так, його можна отримати не тільки через окупацію, а через постійне травматичне зіткнення з загибеллю і смертю», — розповідає акторка.

У Київському театрі драми й комедії на лівому березі Пустовіт дали відпустку. А ще — оплатили лікування у лікарні. 

Тепер же, каже, вона чітко відчуває свої межі й намагається не виснажувати себе до кінця. Є момент, коли організм подає сигнал: зупинись, інакше буде зрив. 

Попри пережиту депресію акторка не боїться братись за складні ролі, як-от роль Кіри у «Тихій Наві», де довелось тричі зіграти сцени зґвалтування.

«Коли ми знімали сцену зґвалтування, я вперше дуже чітко відчула, що означає безсилля. Це дуже страшне усвідомлення. Сцена триває секунд сорок, але сили дуже швидко закінчуються. І ти розумієш: фізично ти слабша. Можеш битися, кусатися, але людина, яка це чинить, сильніша», — ділиться акторка.

Водночас пережиті на знімальному майданчику емоції сприймає як частину своєї роботи. Після знімань — душ, смачна вечеря та фільм. І поступово відпускає.

Про жінок в кінотеатральній індустрії

У 2025 році українську кіно- та театральну спільноту сколихнула серія гучних скандалів. Публічні звинувачення з боку акторок у сексуальних домаганнях проти режисера Андрія Білоуса стали причиною його звільнення з Молодого театру. Нині він перебуває під вартою, що вже стало прецедентом для України.

Пізніше у соцмережах дискутували про вручення премії «Золота дзиґа» актору Костянтину Темляку на тлі звинувачень у домашньому насильстві.

Анастасія Пустовіт каже, що з Театром на лівому березі у Києві їй пощастило. Головна режисерка там — жінка, директорка театру — теж жінка. І в цьому театрі вона взагалі не відчуває різниці між чоловіком і жінкою у професійному сенсі

Водночас у кіно, попри глибокі зрушення в суспільній ментальності, продовжують штампувати історії, де жінка — це та, яку потрібно захищати й оберігати.

«Я дуже сподіваюся, що ми побачимо складні, багатовимірні жіночі персонажі. Хотілося б перейти до сценаріїв, де жінка перестає бути обслужним персонажем головного героя. Поки що таких проєктів я бачу дуже мало», — каже Пустовіт.

Про мобілізацію і виїзд митців за кордон

«Мій чоловік пішов добровольцем і чотири роки свого життя віддав війні. Його ніхто не замінює. Люди продовжують жити своїм життям, я зокрема. Військові платять надвисоку ціну. Це роки життя, які ти не прожив своїми мріями, амбіціями, цілями. Ти віддав їх країні», — пояснює Анастасія, чому сприймає тему мобілізації болісно.

І додає: зрозуміло, що люди не хочуть воювати. Утім, після окупації вона зрозуміла, що це страшніше, ніж воювати, позаяк ціль росії — знищити Україну.

«Мені, можливо, легше про це говорити, бо я не військовослужбовиця. Але я ставлю ці питання і собі. Який вибір зробила я? Що усвідомила? Я не можу все життя прикриватися тим, що мій партнер — військовий», — каже акторка.

Свою позицію щодо митців, які скористалися правом виїзду за кордон від Мінкульту і не повернулися, вона вважає непопулярною:

«Я вважаю, що держава мала б співпрацювати з цими митцями, зробити їх союзниками України за кордоном. Щоб вони говорили про Україну, перебуваючи там».

Бо росія вкладає величезні ресурси у свою пропаганду і працює з західною аудиторією. Щоб протистояти, каже акторка, нам теж потрібна системна комунікація. А для цього можна використати ресурс українських митців за кордоном.

Зараз Анастасія по-іншому дивиться і на свою акторську діяльність. Є вистави, як-от «Робота з тінню», де вона розуміє, навіщо у цій професії. Чи коли на гастролях за кордоном разом з театралами розповідала про війну. 

«Але часто я відчуваю сором і провину — що я не служу або недостатньо допомагаю. І мені складно відповісти собі, чи можу я зробити більше тут, ніж могла б у війську», — міркує акторка.

Про роботу з іноземцями

Зараз, коли має знімання за кордоном, ставить умову, щоб на знімальному майданчику не було росіян.

«Вони можуть мене не затвердити, якщо їм це не підходить. Але мені щастило: у мене не було жодного випадку, коли хтось реагував агресивно чи ставив некоректні питання», — каже акторка.

А ще — вона зараз знімається у кіно про війну в Україні, над яким працює міжнародна команда. Однак робота з людьми, які цю війну не проживали, — це цікавий досвід, каже акторка.

«Завжди потрібно шукати компроміс. Якщо іноземна команда приїжджає в Україну й знімає фільм про нашу війну, мені здається, вона має бути дуже уважною до українців. А нам потрібно усвідомлювати власну заангажованість. І, можливо, нам варто разом шукати інші способи говорити про війну», — каже акторка.

«Хочеться подумати, у якому суспільстві я буду народжувати»

Теми ролей жінки й чоловіка в суспільстві вона досліджує і на сцені — у виставі «Робота з тінню» Театру на лівому березі.

Дуже часто фемінізм сприймають як війну між статями. Утім, одна сторона не може змінюватися до тих пір, поки ці зміни не прийме інша, каже акторка. Є речі, які обмежують і чоловіків: заборона на прояв почуттів, обов’язок бути героєм, рятувати, будувати кар’єру, а не, наприклад, доглядати за дітьми.

«Мені цікавіше жити в суспільстві, де жінка несе відповідальність за своє життя, дохід, самореалізацію, за рішення одружуватися чи ні, народжувати чи ні. На жінку постійно тиснуть. Нам кажуть: ти маєш народжувати, бо потрібно відновлювати націю. Так, це важливо. Але мені хочеться подумати, у яке саме суспільство я буду народжувати дитину», — каже Пустовіт.

І додає: «Я б хотіла, щоб моя донька чи син не проходили те, що проходить середньостатистичний чоловік чи жінка в Україні. Це не лише про війну, це про соціальний уклад, про нав’язані сценарії життя. Я сподіваюся, що кожен із нас зробить усе можливе, щоб наші діти могли бути собою, а не просто виконувати ролі, продиктовані суспільством».

Цей матеріал створений за підтримки Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.