«Мені 23 роки, у мене немає дому»: як держава «забезпечує» житлом тих, хто зростав без батьківського піклування

Яка ситуація зараз?

За інформацією обласних державних адміністрацій та територіальних громад, у 2024 році на квартирному обліку перебували 42 216 людей з-поміж дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. У 2025 році ця кількість зросла до 45 188 осіб.

Водночас протягом 2024 року постійним житлом (із правом власності чи подальшої приватизації) були забезпечені лише 69 людей — це близько 0,16% від загальної кількості тих, хто перебував на обліку. У 2025 році житло у власність або з правом подальшої приватизації отримали близько 54 осіб, що становить приблизно 0,12%.

Якщо подивитися в розрізі областей, картина суттєво різниться. Найвищий показник забезпечення житлом у 2025 році зафіксовано у Львівській області — 32 особи. Водночас у низці областей за рік не забезпечено постійним житлом жодної людини.

Варто також визнати, що офіційна статистика не є досконалою. Реальна потреба в житлі може бути як більшою, так і меншою — залежно від повноти обліку, актуальності даних та ситуації в конкретних громадах. Окреме питання — показники забезпечення житлом. У частині випадків тимчасові рішення, як-от соціальні гуртожитки чи інші форми надання житла в користування, можуть подаватися як забезпечення житлом на довгостроковий період. Проте таке житло не є власністю людини, не гарантує стабільності та не завжди означає реальне розв'язання проблеми.

Упродовж останніх років до повномасштабної війни діяла державна субвенція на забезпечення житлом дітей та осіб з-поміж дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Наразі забезпечення житлом фактично покладене лише на обласні, міські, селищні та сільські ради. І тут усе залежить від спроможності та рішень конкретної громади. Десь справді бракує коштів, а десь — політичної волі виділяти їх на ці потреби.

Однак є приклади іншого підходу. На рівні міста Львова діє програма «70% на 30%»: 70% вартості житла покриває міська рада (зазвичай це близько одного мільйона гривень), а 30% має забезпечити сама людина. Часто ці кошти вдається зібрати завдяки власним накопиченням, підтримці благодійників або публічним зборам. Завдяки цій програмі вже десятки молодих людей змогли отримати житло у власність. Окремо, на рівні Львівської області, працює програма «60% на 40%»: 60% вартості житла фінансує обласна рада, а 40% — територіальна громада за місцем походження особи.

Які наслідки відсутності житла?

Я сам є особою з-поміж дітей, позбавлених батьківського піклування, і перебуваю на квартирному обліку. Мені 26 років. Я жив у гуртожитках, зараз орендую квартиру. 

Без постійного місця проживання складно планувати майбутнє, будувати кар’єру, брати на себе фінансові зобов’язання. Оренда за умови нестабільного доходу стає постійним ризиком, а будь-які проблеми з роботою чи здоров’ям швидко перетворюються на кризу.

Водночас я постійно спілкуюся з дітьми та особами, які також зростають без батьківського піклування. Наприклад, Марині 23 роки. Цього року вона завершує навчання та, відповідно, проживання в гуртожитку. До цього 15 років провела в інтернатному закладі. І після випуску їй фактично ніде жити. Повернутися «додому» вона не може: дому просто немає. Куди їй іти?

Частина людей у такій ситуації вступає у співжиття з людьми старшого віку, коли житло фактично стає умовою цих стосунків і формою залежності. Формально це має вигляд «особистого вибору», але насправді часто йдеться про відсутність альтернативи. Хтось ще на кілька років залишається в соціальному гуртожитку, якщо така можливість є. Хтось переїжджає від знайомих до знайомих, живе тимчасово й без упевненості в завтрашньому дні. Хтось погоджується на неофіційну роботу з проживанням, що підвищує ризики експлуатації. Є й ті, хто фактично опиняється на межі бездомності.

Фактично діти та особи з-поміж дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які не мають власного житла, роками живуть у стані внутрішнього переміщення. У постійному пошуку тимчасового прихистку вони переходять з однієї громади до іншої. Для них досвід життя без дому почався задовго до 2014 року — ще до того, як поняття внутрішньо переміщених осіб стало масовим в Україні.

На відміну від більшості однолітків, у них немає родини як тилу. Немає можливості пожити певний час у батьків або родичів, поки шукаєш роботу чи накопичуєш кошти. Відсутність житла означає відсутність «плану Б», а отже — вищі ризики залежності від сторонніх людей, фінансових зловживань або експлуатації.

Окремою проблемою є рівень освіти та професійної підготовки. Освітній процес нерідко зводився до формального відвідування занять і «закриття» навчальної програми без формування звички вчитися, ставити запитання, шукати можливості та брати відповідальність за власний результат. У частини людей на це накладаються інтелектуальні порушення чи затримка розвитку. У підсумку людина може мати документ про освіту, але не мати достатніх компетентностей для конкурентного ринку праці. І це не завжди питання лінощів чи небажання працювати, а наслідок умов, у яких вона зростала та формувалася. 

За таких стартових позицій одразу вийти на дохід, який дає змогу самостійно орендувати житло в ринкових умовах, часто неможливо. Так формується замкнене коло: для стабільної роботи потрібна стабільність, а для стабільності — житло.

У цьому контексті житло у власність не є надмірною пільгою чи привілеєм. Це інструмент вирівнювання стартових умов — інтегрування в громаду, можливість працювати та планувати майбутнє.

Що з цим робити?

Один із дієвих інструментів забезпечення житлом дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб з-поміж них є державна субвенція. Відновлення й збільшення її обсягів могло б суттєво розширити доступ до постійного житла для десятків, сотень, а в перспективі — тисяч людей.

Паралельно можливим є розвиток партнерств із забудовниками з передбаченням передання частини новозбудованих квартир для дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб з-поміж них. Окремий напрям — залучення міжнародної підтримки для будівництва та реконструкції житла.  

На рівні областей і громад важливим залишається запуск і посилення власних програм забезпечення житлом. Не менш актуальною є інвентаризація державного й комунального житла, яке роками простоює й не використовується.

Як каже Ілля, який зростав без батьків і роками стоїть у черзі на житло: «Я їздив містами, селищами й селами, бачив безліч порожніх будинків і квартир. Деякі вже розвалюються, інші стоять замкнені роками. А я й мої знайомі з інтернату тим часом ночуємо де доведеться. І коли бачиш це на власні очі, стає боляче, бо розумієш, що це житло могло б врятувати чиєсь життя».

Авжеж, не все має зводитися лише до власності. І тут вкрай необхідний розвиток мережі соціального житла з можливістю довгострокового проживання. Йдеться про державне чи комунальне житло, яке надається в користування на тривалий період.

Очевидно, можливі й інші рішення. Питання лише в тому, чи стануть вони пріоритетом і коли.

А час для Марини не стоїть у черзі разом із нею. І поки рішення відкладаються, список тих, хто потребує житла, лише збільшується. Разом із ним зростають і витрати держави на подолання наслідків складних життєвих обставин, у яких опиняються люди та сім’ї.

Водночас там, де житло стає реальністю, змінюється й траєкторія життя. Люди інтегруються в громади, працюють, сплачують податки, створюють сім’ї. Держава має людський капітал і економічне зростання.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.