Серця, як острівки свободи

Я досі пам’ятаю, як її звати. Хоч і минуло 12 років. Айре Ібрагімівна. Кримська татарка.

Я сиділа на лавці й дивилася на сонячну доріжку на морі. Десь далеко стрибнув дельфін. Озирнулася, з ким би розділити цю радість: «О, дельфін, дивіться». Жінка на іншому кінці лавки посміхнулася. То була Айре.

Травень 2014-го. росія два місяці, як окупувала півострів. Я приїхала у нелегальне відрядження: нова влада оголосила, що якийсь час триватиме перехідний період. Ходитимуть і російські, і українські гроші, працюватимуть мобільні оператори обох країн, як і будуть чинними паспорти. Я мала написати, як тут живеться.

Ходила улюбленими місцями Алушти (до окупації любила приїхати на кілька днів щовесни й щоосені), заглядала в магазини: у продуктових було повно українських продуктів, лишень дорого, а в книжкових українськомовні казки віддавали за копійки. Я придбала «Пригоди Піноккіо» і «Брати Лев'яче серце» для племінника.

Місто майоріло вивісками партій: «Единая россия», «Патриоты россии», на будівлях і машинах — триколори. Подекуди лишилися українські назви. Співачка Ані Лорак із чоловіком повідомляли, що декларують свої доходи Україні, акторка Ольга Сумська з чоловіком закликали боротися зі СНІДом, на кафе зберігся слоган якоїсь пивної компанії: «Світ починається з України».

Туристичний сезон лишень розпочався, але Алушта була наповнена. Чоловіками. Молодими у шортах і футболках. Але мене не обдуриш.  Накачані плечі, суворі лиця, короткі стрижки — російські військові. Ними заселили всі санаторії.

— Дівчино, вас можна пригостити молочним коктейлем? — один із них, з обгорілим торсом, підійшов знайомитися. — Тут так нудно, так хочеться з дівчиною поговорити. Ми зі спецпідрозділу. Їздимо щодня до Сімферополя на кілька годин на навчання, а живемо тут. Спочатку вранці заняття були, а зараз вільного часу сила-силенна. Вже печінка болить — не звик стільки пити.

Я назначаю йому побачення ввечері, на яке не прийду.

Втім, завітаю в ресторан. Редактор вчив: якщо журналіст пише репортаж, має понишпорити скрізь. У закладі яблуку ніде впасти й знову ж таки — самі військові, але вже офіцери. Один пригощає вином і швидко здогадується, що мої питання: «А скільки вас тут? І що ви тут робите?» — не такі безневинні.

— Ти що, журналістка? — вихоплює сумочку і витрушує її вміст на стіл.

Я подумки дякую Богу, що не взяла з собою диктофон. Стараюся не показати, що всередині трушуся від страху.

Брешу, що втекла з Донецька від українських карателів.

— А на якій вулиці ти там жила?

— Леніна, — кажу безпрограшний варіант.

Тим часом за сусіднім столом звучить третій тост. Незнайомець  встає і повертається до мене:

— Хочу випити за вас, як за втілення російських жінок і матерів!

Всі підхоплюються з місць і перехиляють чарку. Силувано посміхаюся.

Мій візаві проводжає мене. Зупиняюся біля обійстя, де жила колись і знаю, як звідти втекти дворами. Він просить про зустріч завтра.

Наступного дня маю здати статтю. Йду на пірс, телефоную з номера «Київстар» у редакцію. Під хвилі диктую написані вранці рядки.

Виходити на набережну страшно, віддалік бачу вчорашнього офіцера: він з синюшним лицем похмеляється. Тікаю подалі. Падаю на лавку. Море заспокоює.

Саме тоді я й зустріла Айре. 76-річна жінка чомусь звірилась мені.

— Я щодня плачу за Україною. Тільки й пожили татари, що за часів незалежності.

Айре народилася в Криму. Як мала 5 років, її матір із чотирма дітьми депортували в Узбекистан. Батька розстріляли німці, бо був головою колгоспу й вивів усю худобу на Кавказ. Жили в бараках, де щоранку в якомусь кутку знаходили мертвих від голоду.

— Боюся голоду найбільше. А війна страшна саме цим. Як я мріяла повернутися на своє море, а не гуляти полем, яке, як виявилося, посипане людськими кістками — раніше там були табори НКВС.

Повернутися вдалося в 1990-х. Айре працювала викладачкою у виші. Отримала квартиру.

— Яке щастя — жити в демократичній країні. А зараз нічого не можна сказати. Боїмося. По телевізору вже казали, що татар знову депортуватимуть. Сусідка моя і подружка, з якою разом стільки років, заявила: ти поїдеш, я квартиру твою заберу. Але я не поїду, спалю хату, але не поїду. Для мене свобода — це все.

Айре запрошує додому, ліпить чебуреки й смажить при мені. Пригощає. Каже, аби відтепер у Криму зупинялася лише в неї. Грошей не братиме. Прощаємося, як рідні.

На залізничному вокзалі з потяга Сімферополь — Київ лине українська музика. Рідною мовою говорять провідники. Заскакую у вагон з полегшенням: наче це маленьке посольство, де нічого мені не загрожує.

Лише одне бентежить: а як же тут лишатися Айре та іншим проукраїнським людям?  На них уже почали полювати. 

Я побула три дні й було страшно. А їм жити під окупацією 12 років. Тоді я цього не знала. Але думка, яка виникла і яку я записала, слушна й зараз: Україну в них забрали. Але залишилися острівці свободи — їхні серця.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.