«Радимо лягати ногами до вікна». Евакуація пасажирів та інші правила безпеки на залізниці під обстрілами
На пероні Львівського вокзалу навколо чавунної сміттєвої урни рясно розсипане сміття. На смітнику ворона дзьобом дістає зсередини відходи, скидаючи їх вниз. Це нахабство порушниці порядку не обурює, а, навпаки, допомагає відволіктися від тривожних думок, які переслідують перед мандрівкою українською залізницею.
З другої половини 2025 року й до сьогодні росія одним з основних об'єктів своїх ударів обрала залізничну інфраструктуру. Регулярні повідомлення в новинах про обстріл чи то депо, чи то локомотивів та навіть пасажирських вагонів змушують хвилюватися ще на етапі купівлі квитків. Так само як планувати запас часу в дорозі, якщо раптом доведеться стояти десь просто неба в лісосмузі під час екстреної евакуації в разі наближення ворожого безпілотника.
Особливо активно росіяни почали бити по залізниці з початку 2026 року. За цей час станом на 24 березня 2026 року зафіксували 472 атаки. Пошкоджено 1128 об’єктів, 12 вокзалів, 81 локомотив, 40 пасажирських вагонів та 145 вантажних.
Загалом статистика за весь період повномасштабного вторгнення (до 24 березня) жахає: за цей період під час виконання своїх службових обов'язків загинули 39 залізничників, зафіксовано 4998 атак, пошкоджено 25 836 об’єктів. Це 319 пасажирських вагонів, 1704 вантажні, 341 локомотив та 117 вокзалів.
Щоб дізнатися, що змінилося в правилах безпеки на «Укрзалізниці» за останні місяці, коли обстріли значно пожвавились, hromadske вирушило в дорогу зі Львова до Харкова з бригадою залізничників, які вже мали досвід евакуації. Зокрема, восени 2025-го на їхньому шляху з Харкова до Перемишля відбулася диверсія з підривом вагона з боєприпасами.
«Якщо провідник буде хвилюватися, як пасажири будуть їхати?»
Потяг із Перемишля запізнився до Львова приблизно на 20 хвилин.
«Прикордонники трохи потримали. Але в Києві в нас довга зупинка, тому, можливо, наздоженемо графік і в Харків прибудемо вчасно», — пояснює провідниця Оксана під час посадки.
Це вже третя її доба на зміні. З Харкова до Перемишля виїхала позавчора, а зараз повертається з Перемишля назад. На запитання, коли в неї кращий настрій — коли їде в бік заходу країни до умовно безпечної Польщі чи назад до Харкова, тобто ближче до зони бойових, — відповідає однозначно.
«Звісно, коли їдеш додому, настрій кращий. Адже у Харкові — дім, родина, — усміхаючись, каже Оксана. На зауваження, що її усмішка зменшує в мене хвилювання, додає: — Робота зобов'язує. Якщо провідник буде хвилюватися, як же пасажири будуть їхати?».
«Я не батюшка, щоб вагон освячувати»
Оксана зачиняє двері зсередини, потяг рушає. Питаю, чи не має якихось власних ритуалів перед відправленням — наприклад, помолитися чи перехреститись. Вона сміється та коротко відповідає: «Ні. Усе буде добре!».
Її колега із сусіднього вагона, Світлана, нам згодом зізнається, що перед відправленням читає молитву «Отче наш».
«Ми колись їхали в Херсон, і там одна з провідниць кропила свій вагон свяченої водою. Ви таке ще не робите?» — уточнюю у Світлани.
«Ну я не батюшка, щоб освячувати вагон, — сміється вона. — Ну але якщо на курсах для провідників нас навчать освячувати, то я буду освячувати», — жартує Світлана.
Усі провідники «Укрзалізниці» пройшли курси з надання першої допомоги. У кожному купе є аптечка — з турнікетом, бинтом для тампонування, кровоспинним, термоковдрою. У кожному потязі також тепер обов'язково є ноші.
«Це для евакуації поранених пасажирів у разі обстрілів», — уточнює начальник потяга Сергій Ковальчук.
«Це була диверсія. 40 хвилин тривали вибухи»
У вересні 2025 року Сергій вже евакуйовував пасажирів. На щастя, тоді минулося без жертв та травмованих. Тоді президент Володимир Зеленський навіть нагородив його орденом «За мужність» III ступеня, а всій бригаді вручили грамоти.
«Ми їхали з Харкова в Перемишль. Були десь між Києвом і Фастовом, близько 23-ї години. Усі пасажири вже відпочивали. Це було як грім серед ясного неба», — пригадує Сергій.
Машиніст побачив попереду полум'я та вибухи. Екстрено загальмував. Усіх пасажирів з перших вагонів провідники перемістили у хвостові. А звідти висаджували й вели якомога далі в лісосмугу.
Як згодом з'ясувалося, це була диверсія з військовим ешелоном, тобто, ймовірно, закладена вибухівка, бо повітряної тривоги не лунало. Вибухи, як пригадує Сергій, тривали десь 40 хвилин.
«Пасажири дотримувалися інструкцій провідника. Єдине, що деякі не могли розпрощатися зі своїми валізами. Але валізи перешкоджають швидкій евакуації. З собою треба брати лише найнеобхідніше: документи й найцінніші речі», — каже начальник. Тобто тепер варто в подорожах залізницею мати завжди напохваті невелику сумочку, куди це все зібрати.
Провідниця Оксана під час евакуації захопила із собою пляшки з водою та ковдри, щоб передусім укрити дітей, які були серед пасажирів. Паралельно вона мала заспокоювати пасажирів і давати чіткі інструкції, що робити й куди йти.
«Така була місія — усіх згуртувати, щоб пасажири не розбіглися. Бо ми в лісі, а з переляку що завгодно могло статися», — додає вона.
За кілька годин після вибухів та обстеження території до хвостової частини їхніх вагонів вчепили новий локомотив і повернули людей назад у Київ. Їхати далі цією ділянкою було неможливо: колії були пошкоджені. Але згодом пасажири таки рушили в Перемишль об’їзним маршрутом.
«Якщо щось трапилось і ти живий, то це вже добре»
На проміжну станцію в Києві потяг прибуває з невеликим запізненням. Відтак скорочує тут час посадки, щоб зрештою вчасно приїхати в кінцеве місце призначення. Чимало пасажирів виходять, на їхні місця сідають ті, хто їде до Полтави або Харкова.
«Ні, ми не боїмось! Я працюю в Ізюмі, ми двічі потрапляли під обстріли. Це вже як спосіб життя», — у хорошому гуморі пасажирка на пероні реагує на питання, чи не лячно зараз подорожувати потягом.
«Їдемо, бо треба жити, виживати. Ми сильні, бо ми — Україна!» — бадьоро доповнює вона.
«Я завжди їду з Богом. Бог мене підтримує. Я усюди з Богом, і на передовій з Богом», — каже військовий Василь, який після відпустки повертається на Харківський напрямок.
Ще один пасажир до Харкова, який часто їздить потягами, каже, що впевненості в дорозі йому додають знання та вміння надавати невідкладну медичну допомогу.
«Я так вважаю: якщо щось трапилось і ти живий, то це вже добре. А далі — з огляду на ситуацію», — усміхаючись, каже він.
Провідниця Людмила із сусіднього вагона новоприбулим пасажирам радить на ніч закрити вікно ролетами й вкладатися спати головою до дверей.
«Щоб у разі чого скло посипалося на ноги, а не на голову», — уточнює вона в коментарі hromadske.
Хоча начальник потяга паралельно заспокоює: «Зараз у більшості вагонів — склопакети. Вони не розлітаються, а тріскаються завдяки плівці, яка всередині них».
Ролетами вікна закривають також із міркувань світломаскування.
«У темний час доби ми затуляємо вікна, щоб уночі нас не бачили. Адже є керовані “шахеди” з відеокамерами», — пояснює він.
Власне, керівництво залізниці пояснює: часті евакуації пасажирів з весни 2026 року зумовлені атаками безпілотників із керуванням у реальному часі. Тобто якщо раніше росіяни бомбили стаціонарні об'єкти залізниці, то зараз безпосередньо «полюють» на рухомий склад.
У разі влучання в пасажирський вагон люди можуть опинитись у вогняній пастці. Тому в разі наближення загрози екстрену зупинку можуть зробити будь-де — навіть біля лісосмуги просто неба. Пасажири повинні відійти від вагонів на безпечну відстань, а в разі вибухів — лягти на землю обличчям униз.
«Колись працювала нянечкою в дитсадку, тепер няньчу пасажирів»
Ключове питання, відповідь на яке хотілося почути від працівників залізниці: що їх досі тримає на роботі, яка стає дедалі небезпечнішою.
«Це була мрія всього мого життя — працювати провідником!» — реагує Сергій Ковальчук, який на залізниці вже 24 роки, три з яких є начальником поїзда.
«Ця атмосфера мене завжди захоплювала: стукіт коліс, подорожуєш різними містами, бачиш різні вокзали», — замріяно описує свою роботу Сергій.
До нових небезпек у роботі ставиться спокійно. Мовляв, йому, як жителю Харкова, до обстрілів і вибухів не звикати. Зізнається, що вдома навіть не ховається в коридор, коли чує вибухи.
«Але може скло посипатись…» — здивовано уточнюю.
«Посиплеться, то приберемо», — з часткою гумору та іронії додає Сергій.
«Якщо хтось із пасажирів панікує, ми з ними розмовляємо, заспокоюємо. Кажемо, що все буде добре! А хіба мої очі можуть брехати?» — з усмішкою додає начальник.
«Спочатку було страшно. Але ми не могли цього показувати. Бо евакуйовували маленьких дітей, жінок. А зараз… Зараз ми просто звикли», — згадує перші місяці повномасштабної війни провідниця Людмила, яка працює на залізниці 34-й рік.
Тоді її робоча зміна тривала безперервних два місяці. Повертаючись у Харків, вони садили нові евакуаційні групи й знову мчали на захід України.
«22 лютого ми виїхали маршрутом Харків — Миколаїв, а повернулися додому аж 14 квітня. У Харкові на ніч не залишались. Туди привозили гуманітарку, самі це все вивантажували. Далі заправляли вагони водою, жінки носили вугілля й повертались із новими пасажирами назад», — згадує Людмила.
Зараз же вона з нетерпінням чекає, коли нарешті закінчиться її чотириденна змінна. Бо поспішає з Харкова на маршрутку до Запоріжжя, де в шпиталі лежить її поранений чоловік-військовий.
«Я раніше працювала нянечкою в дитячому садку. А вже понад 10 років провідницею. Там я няньчила дітей, тут — пасажирів», — сміється провідниця Світлана.
Вона родом із Куп'янська, звідки довелося разом із неповнолітньою дитиною виїхати через сильні обстріли. Зараз орендує квартиру в Харкові. На запитання, чи не хотіла звільнитися й виїхати за кордон у країну, де українцям ще надають безкоштовне житло та соцдопомогу, соромʼязливо каже: «Я там нікого не знаю. І мови не знаю, я ні з ким навіть поговорити не зможу!».
Додає, що не зможе за кордоном без українського колориту, народних пісень, які любить сама співати, і без українців навколо.
«Я б не сказав, що наша робота якось відрізняється небезпечністю. Зараз усюди є небезпека, бо будь-куди може прилетіти», — резюмує на тему ризиків і мотивації працювати далі начальник поїзда Сергій.
У Полтаві після третьої ночі нас розбудила гучна сирена повітряної тривоги за вікном. Проте всі пасажири залишались у вагоні: причина тривоги була не в безпілотнику. Моніторингові канали сповіщали про швидкісну ціль у центрі України. Це була ракета «Циркон», яку віднедавна використовують росіяни. Ціль зникла в межах Київської області.
До Харкова ми таки доїхали без пригод і навіть запізнень. Проте важливо додати, що наша поїздка відбулася ще до моменту фактично щоденних евакуацій на залізниці.
- Поділитися: