Як працівники «Київводоканалу» втримували місто в найважчі дні зими

На межі можливостей

Під час масових атак у січні 2026 року через проблеми з електроживленням і системами водопостачання вода з періодичністю зникала майже у всій лівобережній частині міста. Перебої відчували й жителі правого берега.

У найскладніший для міста момент на допомогу приїхали спеціалісти з водоканалів інших областей. Разом із колегами з Київводоканалу вони працювали фактично цілодобово, часто під обстрілами, у люті морози, на межі виснаження.

Робота київської системи водопостачання має свою специфіку. Як пояснює начальник насосної водопровідної станції №2 Борис Білан, найбільше проблем виникає через стрибки напруги. Під час обстрілів напруга або зникає, або подається з перебоями.

«Наше обладнання цього не витримує. Буває, що одночасно виходять із ладу кілька станцій. Тоді ми працюємо вже не у штатному, а в аварійному режимі», — пояснює Борис.

Про свою роботу він говорить стримано й скромно: більше про процеси й команду, ніж про себе. Але, згадуючи останні місяці, визнає: ця зима стала однією з найважчих за всі роки, що він працює в Київводоканалі.

«Мені 66 років. Я маю десятки років стажу і міг би зараз бути на пенсії, проте час такий, що не можу собі цього дозволити. Відчуваю, що я тут потрібний. Буває, їду на роботу й не знаю, чого сьогодні чекати. Чи тяжко нам? Звісно. Але немає часу жалітися — є відповідальність перед колективом: вони мені довіряють, я довіряю їм», — каже він.

Зауважує, що кожна аварійна ситуація має свої особливості — і часто доводиться діяти не за звичним алгоритмом, а шукати рішення вже на місці. Навіть після відновлення електропостачання вода не з’являється миттєво. Вона має пройти всі етапи підготовки й накопичитись у резервуарах, перш ніж потрапити в мережу.

«Люди часто думають: є світло — має бути й вода. Але це не так. Це технологічний процес, який потребує часу», — додає він.

За його словами, частково стабільність вдається утримувати завдяки техніці, встановленій десятки років тому: вона менш чутлива до перепадів напруги. Окрім того,  підтримувати роботу станції допомагає обладнання, отримане від міжнародних партнерів, зокрема від ЮНІСЕФ.

«На нашій станції встановили дизельний насосний агрегат. Він дозволяє підтримувати подачу води навіть тоді, коли зникає електроенергія. Це важливо, адже на об’єкті є небезпечні ділянки, зокрема ті, де зберігається хлор», — розповідає Борис Білан.

Водопровідна станція №2 забезпечує приблизно 70% подачі питної води для Києва. Це безперервний процес, який не зупиняється ні вдень ні вночі. Нині станції бракує інженерів. Це впливає і на графік роботи, і на навантаження тих, хто залишився.

«90% моїх працівників — це пенсіонери, але вони досвідчені фахівці. Іноді мені доводиться ставати на зміну. Це вже не так просто, як у молодші роки, але куди мені діватися? Колектив у нас згуртований. Люди розуміють, що роблять і для чого», — каже Борис.

Саме завдяки роботі таких спеціалістів — інженерів, операторів, аварійних бригад і працівників лабораторій — після масованих атак вода зрештою поверталася до осель киян. Для багатьох родин ці перебої стали досвідом, який змусив по-іншому подивитися на звичні побутові речі.

Звичайні побутові речі стали розкішшю

Одинадцятирічна Вероніка живе в багатоповерхівці на лівому березі столиці. Вона пригадує той час цієї зими, коли вдома надовго зникала вода.

«Мама запасала воду в пляшках і каструлях, бо без неї ми не могли ні їжу приготувати, ні посуд помити, ні речі випрати. Ми намагалися використовувати її небагато, бо не знали, коли вода знову з’явиться у крані й усе стане, як раніше, — розповідає школярка. — У мене довге волосся. Раніше я взагалі не думала, що може бути проблемою його помити. А тут треба було чекати або митися дуже швидко — не так, як хочеться».

Вероніка каже, що саме тоді вперше замислилася про людей, які щодня працювали — попри обстріли, після безсонних ночей, у холодну зиму, — щоб у кранах була вода.

Тринадцятирічна Оля з Києва цієї зими теж зіткнулася з аварійними відключеннями води. Вона згадує, як разом із батьками носила пляшки води на чотирнадцятий поверх.

«Від цього залежало, що й коли ми будемо їсти, а нашою мрією було трохи довше помити руки, — каже дівчинка. — Іноді здавалося, ніби ми знайшли машину часу й повернулись у Середньовіччя. Звичайні побутові речі стали розкішшю. Чесно, я ніколи не думала, що таке може статися».

Для тисяч киян ті зимові перебої стали нагадуванням про те, наскільки складною й непомітною у звичайні дні є робота міської системи водопостачання. За тим, щоб вода зрештою поверталася до осель після обстрілів і аварійних відключень, стояла робота десятків спеціалістів.

Поки одні працівники водоканалу відповідали за безперервність роботи системи водопостачання та відновлення подачі води після аварійних відключень, інші — контролювали якість води, яка потрапляла до осель киян навіть у періоди перебоїв і повторних запусків системи. Адже після відновлення роботи мереж важливо не лише повернути воду в крани, а й забезпечити її безпечність для щоденного використання.

Кожна крапля — під контролем

У роботі столичного водоканалу є ще один напрям, без якого система просто не могла б працювати. Якщо насосні станції відповідають за подачу води, то лабораторії — за якість води, яка потрапляє до наших кранів.

Заступниця начальника хіміко-бактеріологічної лабораторії Світлана Маслюкова працює тут уже 15 років. 

«Коли ми робимо аналізи, тут не може бути “приблизно” чи “майже”. Кожен показник має значення, і ми дуже прискіпливо до цього ставимося», — каже Світлана.

Контроль якості починається, коли вода тільки надходить на очищення, і триває до моменту подачі в мережу. Тож фахівці ретельно вимірюють санітарно-хімічні, мікробіологічні й гідробіологічні показники, контролюють її технологічні параметри.

Світлана Маслюкова зауважує, що склад води змінюється залежно від сезону, погоди, стану річки. Тому лабораторія постійно відстежує ці зміни, особливо в період паводків. 

«У цей час ми проводимо моніторинг на вміст важких металів, як-от залізо, алюміній, марганець, та контроль технологічних параметрів — органолептики й каламутності води», — каже вона.

Лабораторія працює без вихідних і свят. Аналізи проводять двічі на день, а після зупинки процесу й повторного запуску контроль стає ще жорсткішим, доки система не повернеться до звичного режиму.

Нещодавно на базі лабораторії почала працювати нова техніка, потрібна для щоденного контролю якості води. Зокрема, вони отримали  мутномір — прилад, наданий ЮНІСЕФ, який допомагає точніше визначати каламутність води й підбирати дозу реагентів для її очищення. До слова, фахівчиня радить киянам не кип’ятити воду повторно: через випаровування концентрація хлорорганічних сполук у ній може зростати. Тож краще щоразу набирати свіжу. 

Світлана Маслюкова, як і чимало її колег з водоканалів усієї України, також пройшла цикл тренінгів, розроблених за підтримки ЮНІСЕФ, британських експертів з організації RedR UK, Кренфілдського університету та Мінрозвитку. Ці тренінги охопили понад 800 українських спеціалістів: інженерів, операторів, керівників.

Сьогодні підтримка водної інфраструктури — це питання не лише відновлення після атак, а й спроможності міст витримувати щоденне навантаження війни. Водоканали в різних регіонах України, як прифронтових, так і віддалених від зони бойових дій, за підтримки ЮНІСЕФ та міжнародних донорів продовжують працювати в надскладних умовах, щоб у домівках українських родин і далі була вода.

Матеріал опубліковано на правах реклами