«Вважають, що бізнес — то багаті й гроші в нас є». Чи можна застрахувати бізнес і яка компенсація від держави, коли ракета знищує все

Збитки: 200 тисяч за бакалію

Близько 40 підприємців, що торгували на ринку, звернулися до міського голови, щоб той дав техніку для розчищення хоча б найближчих до метро рядів ринку, повз які щодня проходили тисячі людей. Вони хочуть поставити звичайні намети й торгувати з них.

«Жити з чогось треба, — пояснює Ірина, у якої щомиті дзвонить мобільний. — Я торгувала бакалією сама, без продавців, від початку війни: кава, чай, олія. У березні вийшла на пенсію, і вона в мене 3400 гривень. Що це за гроші?». Свої збитки вона оцінює у 200 тисяч гривень.

64-річна Марина Ноговіцина на ринку мала свій ювелірний магазинчик. Також тут мала ксерокс, і люди приходили робити копії документів. Усе це згоріло. Лишилися хіба що рекламні вивіски крамнички. 

Через день після прильоту підприємиця разом із донькою Юлею порпаються в будівельному смітті зі шматків стін та скла. Знаходять кілька срібних перснів, притрушених попелом. Уціліла й  глиняна чашка — улюблена в Марини. Більше шукати нічого не змогли: рятувальники вигнали. Вони розбирають конструкції, і арматура може впасти на голову. Жінки розраховують прийти пізніше, бо, кажуть, мародери шастають уже по всьому ринку.

«Збитків ми не рахували, морально ще не готові, — зітхає Марина. — У мене на роботі навіть документи на підприємництво згоріли».

Вона розповідає, що починала тут як наймана працівниця в «ювелірці», а через 10 років викупила бізнес. З 2014-го він її годував. Донька й син дорослі, забезпечують себе самі.

«Люди знали, що маю ксерокс, йшли “на мене”, зранку навіть черги стояли. На золото, срібло — теж свої клієнти. Буває, йду вулицею, вони не знають, як мене звати, то гукають: “Привіт, золотенька”».

Марина каже, що в перший рік повномасштабки росіяни зруйнували квартиру її сина в Ірпені. Її швидко відновили, бо «в держави ще були гроші».

Запитую, чи буде відновлювати бізнес.

«Якщо цю будівлю, а вона належить ринку, відбудують, то звісно. Бо вже у 2022-му нас відновлювали — ми ж якраз навпроти заводу Артема. То місяців дев’ять не працювали. Будемо й на відшкодування подавати — може, держава щось виділить. Вважається, що бізнес — то багаті й гроші в нас є. А якщо це всі гроші? Але я не здамся, ми, українці, люди вперті», — голос її міцніє.

«Мамо, це тобі знак із неба, що треба перепочити, — донька гладить її по руці. — Поможемо і я, і брат перший час. Я перстень виставила на продаж той, що колишній жених подарував».

Жінки сміються.

Марина фотографується біля зруйнованого приміщення й каже, що переможе — і вона, і Україна.

«Бачила, як горить мій бізнес»

50-річна Наталія Богурська — власниця маленької перукарні на ринку. Була. Усе згоріло. 13 років вона орендувала приміщення й мала багато клієнтів, бо брала недорого: 350-400 за стрижку, манікюр так само. Сама стригла, а майстринями манікюру працювали дві дівчини, яких узяла на роботу.

До цього в перукарні вже чотири рази вибивало вікна. Підприємиця вставляла їх своїм коштом, а у 2024-му після прильоту забила ДСП й повісила зверху банер.

Наразі Наталя активно шукає приміщення під нову перукарню. Саме на Лукʼянівці. Майстрині живуть поруч, і клієнти теж місцеві: пенсіонери, військові. Порахувала, що має знайти щонайменше 100 тисяч гривень на найпростіше обладнання.

«Сумніваюся, що ринок функціонуватиме далі. Але до мене дзвонять клієнти, вони в розпачі. Так що в мене один варіант — відкриватися далі», — коментує вона.

У Наталі чоловік, син і брат — військові. Брат зустрів на Харківському напрямку бійця, який у неї стригся. Це для неї багато означає.

Перукарня була її єдиним заробітком, і то на життя не завжди вистачало, підтримував і допомагав чоловік.

«У мене характер такий, що стараюся не здаватися. Бізнес можна відновити, хоч і важко. Це не втрачене життя», — каже твердо.

Поки готувався матеріал, Наталя знайшла собі приміщення на вулиці Білоруській. Це неподалік її колишнього місця роботи.

Клієнти записуються пачками, а вона плаче від розчулення.

«У “Квадраті” мені всі були як рідні»

57-річна Галина Крупельницька мала в ТЦ «Квадрат» магазин жіночого одягу. Розповідає:

«Я мала ще один — більший, на Виноградарі, але не потягла оренду, закрила. І всі речі звідти перевезла сюди. Тут економічно найвигідніше. Усе моє життя тут — 25 років. Діти мене не бачили: мама на роботі, мама в поїздках. Колись їздила в Італію, Китай. Польщу, Туреччину, сама товар привозила. А потім і продавців найняла, нормальні зарплати їм платила. Чотири роки були ці обстріли, вікна вилітали, ми міняли та й далі працювали. Здавалося, усе не так страшно».

У бізнесі Галина — сама. Чоловіка поховала п'ять років тому, діти дорослі. Магазин був більше ніж роботою, її продавці з нею від самого початку бізнесу. «Я їх дуже люблю, це рідні люди», —  зізнається жінка.

Документи на відновлення вона збиратиме, хоч і не дуже вірить, що їй щось компенсують.

Бізнеси з Лук’янівки шукають різні виходи: хтось відкриває «банку» на допомогу, хтось просить підтримати, купуючи товари в їхніх же магазинах, які розташовані в інших районах міста, ресторан грузинської кухні продає сертифікати по 500 гривень, на які колись можна буде поїсти на 1000 гривень.

Ціни біля метро виросли

Біля станції метро, як і до прильоту, кипить стихійна торгівля. 

«Люди ж голодні, їх потрібно нагодувати», — каже жінка в хустці, яка продає смажені котлети по 30 гривень за штуку й смажену рибу по 250 гривень за кілограм.

Багато хто з півоніями — 30-50 гривень за пуп’янок. Їх швидко розбирають: кияни хочуть підтримати продавців.

«А що робити? Стоїмо й після прильоту — це наші заробітки», — пояснює літня жінка із пучками зелені та яйцями, яка торгує тут щодня.

Одна з покупчинь скаржиться, що після знищення ринку ціни в «бабусь» виросли. Полуниця не 180 гривень, а 250, сир домашній був по 150 — уже 250.

Помічаю свою «золотеньку» героїню. Купує букет величезних червоних маків у бабусі.

Життя триває.

Механізми для бізнесу

Підприємці з Лукʼянівки, з якими ми спілкувалися, не страхували свій бізнес. Зараз вони збирають документи й сподіваються отримати від держави бодай якесь відшкодування. 

Через два дні після обстрілу в Мінекономіки представили механізм для бізнесу в разі втрат через російські атаки. 

«Для Києва та Київської області вже напрацьований чіткий алгоритм дій для підприємств, які постраждали внаслідок ворожих атак. Наше завдання — щоб кожен підприємець знав, куди звертатися, як швидко отримати допомогу та які державні інструменти вже працюють для відновлення економічної активності», — наголосив заступник міністра Тарас Висоцький.

Посадовці розробили покрокову інструкцію, куди й до кого звертатися бізнесу, і обіцяють, що держава буде допомагати за трьома напрямами:

• гранти на відновлення виробничих підприємств: тут виробники можуть отримати до 16 мільйонів гривень, а держава фінансує до 80% вартості проєкту;
• державна програма компенсації втрат від воєнних ризиків, що передбачає виплату до 30 мільйонів гривень за пошкоджене або знищене майно, а також до 3 мільйонів гривень на часткове покриття витрат із надання страхових послуг (про це йдеться в постанові уряду №1541);
• програма «Точка опори» для підприємств, які тимчасово зупинили діяльність через обстріли, що забезпечує компенсацію частини заробітних плат персоналу та єдиного соціального внеску (ЄСВ) на період простою або перенесення потужностей.

Страхування не потрібне дуже бідним і дуже багатим

Держава стимулює комерційне страхування від воєнних ризиків — субсидує витрати бізнесу на купівлю приватних страхових полісів, повертаючи більшу частину страхового платежу (премії). І програма діє по всій Україні. Однак покриваються не всі витрати, а лише певна нерухомість і виробниче обладнання.

«Є суттєві обмеження: не страхують продукцію, сировину, склади, логістику. Це дуже погано, бо багато товарів перебувають у виробництві, потім — на складах. Уряд обіцяє це змінити, потрібно убезпечити більшу кількість суб’єктів бізнесу та логістичних ланцюгів», — розповідає генеральний директор асоціації «Страховий бізнес» Вʼячеслав Черняховський.

Загалом нині близько 15 компаній займаються страхуванням від воєнних ризиків. Одні страхують тільки великі вантажі. Інші — посилки. Тобто компанію треба вибирати за своїми пріоритетами.

«Дуже важливо, щоб людина, коли шукатиме страхове покриття, дивилася на перелік ризиків і на ліміт покриття за воєнними ризиками, тому що це може бути не 100% вартості майна, а 10%, чи 20%, чи 30% від загальної вартості майна. 30% — уже непогано. Якщо це не пряме втручання. Цього достатньо для ремонту, якщо інше вціліло», — каже Черняховський. 

Ми запитали, чи підприємці з Лук’янівки, які не мали страховки, дістануть відшкодування. За словами Черняховського, постраждалі не отримають нічого. Хіба що міський голова виділить якусь допомогу з міського бюджету:

«Ситуація для них погана загалом. Майже ніхто не хоче страхувати біля аеродромів, військових заводів, частин, вузлових станцій, бо туди прилітає. Навіть в одній страховій компанії не захотіли їхній офіс страхувати, бо він — біля заводу Артема. Умовно кажучи, людина з Лук’янівки приходить страхувати щось від воєнних ризиків, її беруть, потім друга, третя, і страхова компанія дивиться на карту, а там концентрація потенційних збитків від одного прильоту вже зашкалює.

У мене товариш має дві квартири в одному будинку. І йому сказали: “У тебе поруч вокзал. І тому ми не будемо брати одразу дві твої квартири”. Тому він застрахував їх у різних компаніях».

Черняховський радить саме малому й середньому бізнесу страхуватися. Бо гіганти, на його думку, якщо втрачають в одному місці, можуть перекрити втрати коштом іншого. 

«Страхування насамперед потрібне не тим, хто найбагатший. У них є можливості фінансових маневрів. І не бідним, бо в них нічого немає. А ось малому й середньому бізнесу це конче потрібно: вікна повибивало, за оренду капає, зарплату продавцям сплачувати. І кожен по своїй кишені може знайти рівень страхового покриття», — підсумовує страховик.