Мама примусила молодшу доньку жити з трупом старшої. Чому через роки та не може домогтися примусового лікування матері

Минув майже рік. Були очікування, що жінку, яка тримала в кімнаті тіло померлої старшої доньки й навіть змушувала спати з ним молодшу Заріну, почнуть лікувати. Натомість Заріна, яка перевезла маму з Костянтинівки до Києва, орендує їй квартиру, приносить воду та їжу, вислуховує скарги сусідів, бо жінка часом щось бʼє і гучно поводиться, і місяцями чекає на рішення суду про примусове лікування Ольги.

Чому так відбувається навіть після розголосу й кримінального провадження? І як в Україні працює система, яка мала б захистити потерпілу, та натомість змушує опікуватися людиною, що завдала їй травми? 

Що сталося з Заріною?

У дитинстві Заріна жила в Костянтинівці разом із мамою Ольгою та старшою сестрою Дариною. Мама не працювала, родина жила на допомогу й субсидію, а виховувала Заріну фактично Дарина.

Коли Заріні було близько восьми, після смерті дідуся, психічний стан матері різко погіршився: вона ізолювалася, заклеювала вікна, спала із сокирами під подушкою, говорила про голоси.

«У школі мене били майже на кожній перерві. Тому коли питають, чому я нікому не могла розповісти, — мені нікому було сказати. Мене булили однокласники, вчителі мене принижували, казали, що я бідна, постійно допитували, чому в мене така мама. У мене не було відчуття, що хтось із дорослих може допомогти», — пригадує Заріна.

З 2004 року родина голодувала. Дарина тоді навчалася в училищі й почала серйозно хворіти: мала псоріаз і напади, схожі на епілептичні. Спершу мати викликала «швидку», але потім перестала лікувати доньку.

«Дарина продовжувала ходити в училище, але й там у неї траплялися напади. Через це її почали булити, друзів вона там не мала. Потім вона взагалі перестала виходити з дому. Після смерті її не шукав ніхто», — розповідає Заріна.

19 грудня 2006 року Дарина померла. Мати спершу переконувала 12-річну Заріну, що сестра жива:

«Мама сказала, що Дарина жива, що її треба покласти в ліжко й відігріти. Ми спали з мертвою людиною 4-5 днів в одному ліжку».

Ольга заборонила доньці розповідати про це. Натомість — казати, що Дарина вийшла заміж і виїхала за кордон. Тим часом на очах у меншої доньки мати постійно мила тіло Дарини, знімала шкіру і волосся з тіла, яке розкладалося.

Після смерті сестри все стало гірше. Вдома не було світла, газу й води, квартира захаращувалася сміттям, бо Ольга боялася щось викидати. Заріна майже перестала ходити до школи. Школа, сусіди, комунальники, поліція й соцслужби не втручалися.

«У мене не було думки звернутися до когось. Відчувала, що я сама в маленькій кімнаті й більше нікого немає у світі. Світ показав, що я нікому не потрібна», — каже Заріна.

Коли вона намагалась переконати маму похоронити сестру, та починала агресувати. Ольга говорила, що Дарина може ожити, бо вона обрана вищими силами.

Наприкінці 2013-го, у 19 років, Заріна переїхала до Києва, де почала самостійне життя. Вона продовжувала утримувати матір і нікому не розповідала про смерть сестри. Лише після років терапії та розмов із фахівцями наважилася діяти.

У серпні 2025 року, коли фронт наблизився до Костянтинівки, Заріна вивезла матір до Києва. Того ж року разом з адвокатами звернулася до поліції. Правоохоронці прийшли до квартири й виявили муміфіковане тіло Дарини, яке пролежало там майже 18 років.

Відкрили кримінальне провадження і торік у листопаді 58-річній Ользі оголосили підозру у злісному невиконанні батьківських обов’язків і нарузі над тілом померлої. А також призначили судово-психіатричну експертизу. 

Причину смерті Дарини встановити не змогли, тілесних ушкоджень експерти не виявили. Заріна кремувала тіло сестри. Детальніше про пережите Заріна розповідала hromadske тут.

За словами Заріни, судово-психіатрична експертиза встановила, що в Ольги є ознаки шизофренії параноїдної форми, усвідомлювати свої дії вона не могла і не може. Експертиза рекомендувала застосувати проти Ольги примусову госпіталізацію. 

Сама Ольга відмовляється від допомоги лікарів. Коли ж Заріна спробувала завести її до психіатра, «влаштувала істерику».

1 січня 2026 року прокуратура в межах кримінального провадження подала клопотання до суду про примусове лікування Ольги. Утім, донині рішення немає. Тож Заріна, яка у цій справі є потерпілою через матір, і далі вимушена опікуватися нею.

Адвокатка Заріни, Світлана Савицька, розповіла hromadske, що в межах кримінального провадження правоохоронці допитали вчительку Заріни. Вона пояснювала, що колектив у школі думав, що це із Заріною щось не так, якщо мама її настільки контролює — постійно заводила за руку у клас і чекала, поки не почнеться урок. Вони не припускали, що Ольга має проблеми зі здоровʼям.

Представників соцслужб та коледжу, де навчалася померла Дарина, за даними Савицької, не допитували.

«Я працюю над собою, а воно щоразу регресує»

Нині Заріна вимушена приховувати інформацію про стан Ольги від орендодавців. Крім того, Ольга псує майно.

«На попередній квартирі вона лила воду на підлогу, через це прогнили двері до ванної. Мені довелося їх міняти. У цій квартирі теж постійно щось відбувається. Вона заклеює дзеркала папером. І до мене виникає дуже багато питань з боку людини, яка здає квартиру», — каже Заріна.

Сусіди ж скаржаться орендодавцю на постійний гуркіт і крики, які лунають з квартири, де живе Ольга. Хтось з них називає ситуацію нестерпною, бо це триває не один місяць.

Водночас жодної допомоги від держави немає, хоч Ольга в Києві має статус переселенки.

«За весь цей рік, від початку кримінального судового провадження, жодна людина взагалі не перевіряла мою маму й не дізнавалася, як вона. У неї немає ні пенсії, ні житла, бо в Костянтинівці все зруйновано», — розповідає дівчина.

Водночас під час судової справи Ользі призначили безоплатного адвоката та законного представника. Цього вимагає процедура, коли людина, яка вчинила злочин, не усвідомлює своїх дій. Законні представники — це родичі, опікуни, усиновлювачі чи представники органу опіки, які у судовому процесі мають представляти інтереси людини, що через вік, недієздатність, обмежену дієздатність або психічний стан не може повноцінно реалізовувати свої права сама. Заріна не може бути таким представником, бо вона в цій справі потерпіла. 

«Ці люди жодного разу її не бачили, жодного разу їй не телефонували, жодного разу не перевіряли, в якому вона стані. Вони взагалі не виконували свою роботу. Я дивлюся, як від самого початку працює система в цій ситуації, — це жах», — скаржиться Заріна.

Чому рішення суду затягується?

hromadske проаналізувало схожі судові справи — про людей, яких підозрювали за статтею про наругу над могилою чи тілом і яких просили примусово госпіталізувати (ст. 297 Кримінального кодексу України). 

Строки розгляду таких справ можуть суттєво різнитися. На Закарпатті чоловік пошкодив могили двох загиблих військових 17 січня 2025 року, а вже 9 квітня суд постановив примусово госпіталізувати його до психіатричної лікарні. Перед цим експертиза встановила, що він має хронічне психічне захворювання і не усвідомлював своїх дій.

У цій справі законним представником підозрюваного була його сестра, яка не заперечувала проти лікування. Ймовірно, саме це вплинуло на строки.

Протилежною і показовою стала справа на Харківщині, де в листопаді 2024 року чоловік пошкодив три могили на цвинтарі, вважаючи, що там поховані живі люди. Експертиза згодом встановила, що він має ознаки параноїдної шизофренії й на момент події не усвідомлював свої дії.

Рішення про примусову госпіталізацію суд ухвалив аж 7 травня 2026 року. На такі терміни впливали неявка чоловіка до суду, його розшук, зміна судді, зміна законного представника від соцслужб.

Адвокатка Заріни — Світлана Савицька — каже, що у цій справі поліція і прокуратура активніші, ніж законна представниця від Дарницької райдержадміністрації Києва та державний адвокат.

«Соцслужби, на жаль, як були пасивними тоді, так і сьогодні. Ніхто не намагався маму провідати, з’ясувати її думку щодо судового процесу», — пояснює Савицька.

І додає: загалом було вже чотири засідання. Перше відклали через відсутність законного представника, наступні два — через відсутність Ольги. Суд вирішив, що рішення про госпіталізацію ухвалить лише за участі Ольги на засіданні (цього вимагає закон).

За словами Савицької, позиція законної представниці така, що не вона має шукати Ольгу Майєр, вручати їй повістки чи забезпечувати її явку до суду. Мовляв, це обов’язок сторони обвинувачення. 

Однак варто зазначити, що закон справді не покладає ці обовʼязки на законних представників. Водночас у таких справах вони не є сторонніми спостерігачами. Саме через представників людина, щодо якої розглядають примусове лікування, реалізує частину своїх процесуальних прав. 

Коли вже стало відомо, що ані адвокат, ані законна представниця не спілкувалися з Ольгою Майєр, прокуратура домагалася вручення повістки Ользі про виклик до суду через поліцію. Натомість Ольга письмово відмовилася від участі.

«Взагалі, Ольга вважає, що це поліція порушила її права з огляду на те, що вони відібрали в неї тіло померлої дитини, яка мала ожити», — розповідає Савицька.

Вже після цього прокурор звернувся із клопотанням про примусове приведення, яке виконує поліція. Останнє засідання було у травні, і його теж відклали, бо поліція не змогла виконати привід Ольги до суду. Вона не відчиняла двері.

Додає складнощів і те, що Ольга живе в Києві, а справу розглядає суд у Дніпрі, позаяк злочин був вчинений у Костянтинівці, де зараз тривають бої. Тож наступного разу Заріна та адвокати намагатимуться посприяти, щоб поліція змогла привезти Ольгу у Дніпро. Зокрема, Заріна спробує говорити з мамою і переконуватиме її вийти з квартири. 

«Мені здається, вони (адвокат та законна представниця — ред.) просто не знають, як з такою людиною поводитися. Банально вони могли б поставити її на облік, надавати допомогу. Ольга зареєстрована як внутрішня переселенка в Києві.  

Всі плавно знову перекидають все на Заріну. Вона ж донька, то має нею опікуватися. З позиції біологічних зв’язків ми це не заперечуємо. Але з позиції психологічних моментів і того, що Заріна є потерпілою, то це дико. Тобто вона зазнала шкоди, але має забезпечувати людину, яка цю шкоду завдала», — каже адвокатка.

Дарницька РДА на запит hromadske відповіла, що з липня 2025 року Ольга Майєр перебуває на обліку в управлінні соціальної та ветеранської політики райдержадміністрації як переселенка. Водночас вона не перебуває на обліку як недієздатна, бо ще не було рішення суду. 

Заріна розповіла, що щойно привезла маму до Києва, то ще змогла разом з нею оформити виплату 2 тисяч гривень на місяць як переселенці. Ці гроші вона отримувала пів року. Офіційно Ольга не пенсіонерка через проблеми з документами. 

«А зараз вона нікуди не піде. Тоді я ще змогла її повезти отримати допомогу, а зараз вона з квартири не виходить майже рік», — пояснює Заріна. 

Натомість в РДА наполягають, що законна представниця діє в межах законодавства. А якщо ж хтось вважає, що РДА або її посадовці щось зробили неправильно, то це можна оскаржувати в суді.

А які механізми примусової госпіталізації існують?

Перша — цивільна процедура. Йдеться про примусову госпіталізацію за законом «Про психіатричну допомогу». Її застосовують не через кримінальне провадження, а тоді, коли людина має ознаки тяжкого психічного розладу і становить безпосередню небезпеку для себе чи інших, поводиться агресивно або не може самостійно задовольняти базові потреби. Тож родичі, сусіди чи свідки можуть викликати поліцію або «швидку».

Самого діагнозу чи підозри на розлад недостатньо, адже мають бути конкретні підстави, що лікування потрібне саме в стаціонарі, пояснює заступниця директора київської клінічної лікарні «Психіатрія» Марія Ковкун.

Спершу людину має оглянути лікар-психіатр. Він оцінює, чи є ознаки тяжкого психічного розладу, небезпека і потреба в госпіталізації. Якщо підстави є, людину можуть госпіталізувати без її згоди. Після цього протягом 24 годин у лікарні має зібратися комісія психіатрів, яка підтверджує доцільність такої госпіталізації, а заклад подає заяву до суду.

Суд розглядає, чи справді є підстави для примусової госпіталізації. А до цього лікування може тривати за рішенням комісії лікарів. Якщо суд задовольняє заяву, то людина залишається на лікуванні, якщо ні, то її мають виписати.

Друга процедура — примусові заходи у кримінального провадження. Це застосовують тоді, коли людина вчинила злочин, але виникає питання, чи була вона осудною. Тобто чи усвідомлювала свої дії. Для цього призначають судово-психіатричну експертизу. Але її висновок може лише рекомендувати госпіталізацію.

Суд може відправити людину до лікувального закладу як запобіжний захід у рамках кримінального провадження. Але остаточно все залежить від вироку: суд визначає, чи людина осудна. Якщо ні, то суд може призначити примусові заходи медичного характеру: стаціонарну психіатричну допомогу з різними режимами або амбулаторну психіатричну допомогу. Це залежить від того, що саме вчинила людина і в якому вона стані. Якщо людину направляють на стаціонарне лікування, лікарі періодично оцінюють її стан комісійно й передають до суду звіти. Тобто таке лікування триває доти, доки лікарі й суд вважають, що в цьому є потреба.

«Я її боюся»

Заріна нині на кетамінотерапії. Це лікування низькими дозами кетаміну або спорідненого препарату ескетаміну під медичним наглядом. Такий метод застосовують тоді, коли звичайні антидепресанти не допомагають. Інакше Заріна не уявляє, як могла б з усім впоратись.

«Я повністю [Ольгу] забезпечую — усе на мені. Раніше вона хоча б сама купувала собі їжу, приносила воду, а тепер уже рік не виходить з дому. Я повністю все вирішую: її комунікацію з людьми, з власником квартири», — розповідає Заріна.

Дівчина приносить матері воду, їжу і намагається мінімально з нею контактувати:

«Я працюю над собою, а воно щоразу регресує, бо я стикаюся з усім, що вона говорить. Мені доводиться входити в систему її хвороби. Бо якщо я намагаюся спілкуватися з нею здоровою мовою, у неї починається дуже сильна агресія. Я її боюся».