Дефіцит без ілюзій: чому в Україні є безробітні та водночас нікому працювати

Пастка офіційної статистики 

За даними Державної служби зайнятості, у січні-лютому 2025 року офіційний статус безробітних мали близько 162 тисяч людей. На перший погляд, це здається парадоксальним: країна має значну кількість людей без роботи, але бізнес говорить про критичний дефіцит персоналу. Однак проблема українського ринку праці давно вийшла за межі простої арифметики.

Офіційна статистика фіксує не реальну картину, а лише її видиму частину — тих, хто вирішив зареєструватися. За межами реєстрів залишається значно більша частина працездатного населення: внутрішньо переміщені особи; жінки, що вимушені одноосібно піклуватися про дітей і родину; ветерани, які повертаються з війни; люди старшого віку, яким складніше орієнтуватися в сучасних інструментах пошуку роботи тощо. 

А втім, навіть ті, хто офіційно вважається безробітним, не обов'язково є доступними кадровими ресурсами для бізнесу. Людина з досвідом офісної або управлінської роботи навряд чи погодиться стати оператором виробничої лінії, комплектувальником чи зварювальником, і річ тут не у відсутності бажання працювати, а у кваліфікаційному розриві, психологічному бар'єрі та реальному фінансовому розрахунку.

Це підтверджує і статистика працевлаштування. За даними Державного центру зайнятості, у січні-березні 2025 року роботу отримали лише 32,3% зареєстрованих безробітних. Фактично це свідчить про глибокий структурний дисбаланс.

Структурна невідповідність ринку праці

Навіть за наявності внутрішнього кадрового резерву український ринок праці сьогодні не здатен швидко компенсувати дефіцит персоналу в критично важливих галузях. Найгостріше нестача працівників відчувається у виробництві, логістиці, ритейлі, будівництві та промисловості — сферах, де бізнесу потрібна стабільна фізична присутність людей і безперервність операційних процесів.

Одна з причин — обмежена ефективність механізмів адаптації ринку праці до нових реалій. Державні програми перекваліфікації частково допомагають пом’якшити проблему, однак їхній масштаб поки не відповідає потребам економіки. За січень-березень 2025 року зі 162 тисяч зареєстрованих безробітних професійне навчання пройшли лише 13 тисяч осіб, а ваучери на навчання отримали близько 6 тисяч. Це 8% і 3,7% відповідно. У країні, де за роки війни зруйнована ціла система зайнятості, перекваліфікація кількох відсотків — це навіть не «крапля в морі», а «крапля в океані».

Ситуацію додатково ускладнює територіальний дисбаланс. Значна частина виробничих підприємств, логістичних центрів та промислових об’єктів продовжує працювати в Дніпропетровській, Запорізькій та Харківській областях — регіонах, які залишаються під постійною загрозою обстрілів. Водночас значна частина населення після початку повномасштабної війни переїхала до більш безпечних регіонів на заході країни або за кордон.

За різними оцінками, через війну Україну залишили від 4 до 7 мільйонів громадян. Паралельно всередині країни сформувався найбільший за роки незалежності внутрішній перерозподіл населення. За даними Мінсоцполітики, на сьогодні офіційно зареєстровано 4,62 мільйона внутрішньо переміщених осіб, понад 42 % із яких — люди працездатного віку. Проте серед них лише 45% офіційно працюють, ще 7% є самозайнятими.

Унаслідок цього бізнес стикається не лише з дефіцитом кадрів як таким, а й із низькою мобільністю робочої сили. Навіть за наявності вакансій та конкурентних умов праці далеко не всі люди готові працювати в регіонах, де зберігаються безпекові ризики та високе психологічне навантаження.

Системне виснаження трудового потенціалу

Навіть якби проблема структурної невідповідності ринку праці була меншою, українська економіка все одно стикалася б із масштабним дефіцитом персоналу. Причина — у системному виснаженні трудового ресурсу країни під впливом війни.

Перший фактор — мобілізація. За даними «Європейської бізнес-асоціації», 85% підприємств повідомляють про залучення своїх працівників до лав ЗСУ. У 41% компаній частка мобілізованих становить до 10% від загальної чисельності військовозобов'язаних працівників, у 36% — від 10% до 20%, у 8% — від 20% до 30%. 

Другий фактор, про який говорять значно рідше, — психологічне виснаження людей. Постійні повітряні тривоги, невизначеність, робота в умовах загрози обстрілів, емоційне вигорання та хронічний стрес безпосередньо впливають на готовність людей працювати.

Суттєво змінилися й критерії вибору роботодавця. Якщо раніше ключовим фактором була переважно заробітна плата, то сьогодні дедалі більшого значення набувають питання фізичної безпеки, стабільності підприємства, наявності бронювання, організованого транспорту тощо.

Водночас війна суттєво змінила й поведінку самих працівників. Лояльність до роботодавців помітно знижується. Люди швидше виснажуються, частіше переглядають свої пріоритети та значно легше погоджуються на зміну роботи, якщо їм пропонують кращі умови, безпечніше середовище або більшу прогнозованість.

Унаслідок цього бізнес недоукомплектований персоналом, підприємства працюють нижче за свої можливості, економіка недоотримує ВВП, а держава — податкові надходження. І жодна окрема точкова ініціатива: ні підвищення зарплати, ні залучення пенсіонерів чи студентів, ні програми перекваліфікації — цю прогалину повністю не закриє.

Чому бізнес і держава почали говорити про іноземних працівників

Саме на тлі критичного кадрового голоду в публічному дискурсі з'явилася тема трудової міграції. Розмови про залучення іноземних робітників сьогодні ведуться вже не лише всередині HR-департаментів, а й на рівні профільних міністерств. 

Позиція компанії Fillin тут принципова: ми не підтримуємо масове чи безконтрольне завезення іноземної робочої сили. Масштабне залучення трудових мігрантів без готової правової інфраструктури, жорсткого регулювання та чітких систем адаптації — це безпековий та соціальний ризик, а не рішення. Хаотично вибудований процес коштуватиме державі та бізнесу дорожче, ніж сам дефіцит кадрів. Саме тому ми активно долучаємося до державних обговорень та робочих груп, аби донести реальні проблеми та невідповідності, які існують уже сьогодні.

Але якщо процес вибудований правильно — це ефективний інструмент. Йдеться не про переселення, не про формування нових діаспор і не про демографічну зміну. Наша країна має впроваджувати виключно модель циклічної міграції. Формула проста: іноземний спеціаліст приїздить під конкретний контракт на конкретне підприємство, закриває дефіцитну вакансію, чесно заробляє, сплачує податки в український бюджет і після завершення договору повертається на батьківщину.

Будьмо реалістами: для іноземного робітника наша країна зараз є зоною підвищеного ризику. Ми об'єктивно не можемо конкурувати з країнами Європейського Союзу, які пропонують вищі зарплати, безпеку та широкі соціальні гарантії.

Сьогодні реальний ризик полягає зовсім не в тому, що іноземці залишаться тут назавжди. Набагато вища ймовірність, що вони розглядатимуть Україну як транзитний коридор для подальшої нелегальної міграції до умовної Польщі чи Німеччини.

Утримати людей у правовому полі та змусити систему працювати на українську економіку — це складне операційне завдання. Але перший практичний досвід доводить, що це реально. Програми із залучення лінійного персоналу з Колумбії показали: за правильної організації процесів ризики мінімізуються, а результат є позитивним для всіх сторін. Іноземні працівники чітко виконують свої обов'язки, підприємства безперебійно працюють, а держава отримує податкові надходження. Безумовно, це нелегкий шлях, він супроводжується певними викликами, але це працює.

Якщо держава та бізнес навчаться діяти синхронно, циклічна міграція перетвориться з безпекового ризику на дієве рішення, здатне вберегти українські підприємства від зупинки в цей надскладний період.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.