«У Білорусі половина — українці, тому не буде наступу». Який вигляд зараз має українсько-білоруський кордон

Бетонний паркан і рови: як змінився кордон із 2022 року

До 2022 року українсько-білоруський кордон здебільшого розділяла контрольно-слідова смуга — це піскова чи ґрунтова ділянка завширшки від шести метрів, яка візуально нагадує свіжоперекопаний город. За слідами на ній прикордонники з обох боків могли відстежувати факт незаконного перетину кордону. 

Найчастішими такими «порушниками» були лосі, кабани, косулі, зайці й лисиці, які мігрували туди-сюди лісами й болотами між двома країнами. Рідше кордон порушували місцеві, які в азарті збору грибів чи ягід переходили через контрольно-слідову смугу. 

«Раніше ця ділянка кордону була недемаркована, тобто навіть не по всій ділянці стояли прикордонні стовпи», — пригадує речниця Волинського прикордонного загону Маргарита Вершиніна. Як нам розповідали прикордонники у 2021 році, на цей час стовпчиками було позначено лише 60% усього українсько-білоруського кордону. 

Ми стоїмо на кордоні в межах Ковельського району на Волині під високим бетонним парканом, майже вдвічі вищим за людину. Зверху він обтягнутий спіраллю колючого дроту. Крізь отвір у бетонній плиті бачимо ту саму контрольно-слідову смугу, де тепер можуть лишати сліди хіба що тварини з білоруського боку. Перед тим їм доведеться ще подолати протитанковий рів — але далі їх усе одно зупинить бетонна стіна. 

За словами речниці, облаштовувати ділянку кордону тут почали за кілька місяців до повномасштабного вторгнення — наприкінці 2021 року. Та причиною стала не так підготовка до можливого наступу, як міграційна криза на польсько-білоруському кордоні. 

«Тоді були випадки, коли групи нелегальних мігрантів намагалися зайти з території Білорусі на територію України, щоб далі вже потрапити до країн Євросоюзу», — уточнює Вершиніна. 

Третину ділянки українсько-білоруського кордону, який має протяжність понад тисячу кілометрів, розділяє болотиста місцевість, а це природна перешкода. Тобто у високому паркані потреба є не всюди. 

«У межах Волинської області вся ділянка кордону з Білоруссю облаштована інженерними спорудами. Це паркани різних типів: бетонні, металосітчасті чи типу “Єгоза”. Протитанковий рів також є по всій протяжності українсько-білоруської ділянки», — каже Вершиніна, уточнивши, що повністю облаштування кордону на Волинській ділянці завершилося до кінця 2025 року. 

За її словами, протягом останніх місяців, коли з Києва лунали заяви про загрозу наступу з Білорусі, на кордоні в межах Волині не помічали ні диверсійних груп, ні ворожих розвідувальних безпілотників. Тут бачать через паркан хіба що білоруських прикордонників. 

«Бувало, що ми стикувались із сусідніми нарядами Республіки Білорусь. Вони проходили повз без жодного контакту. Зазвичай, коли вони нас бачать, вони ховаються», — розповідає про ситуацію на своїй ділянці старший сержант Держприкордонслужби Сергій Бас.

«Ця ділянка постійно посилено охороняється з перших днів повномасштабного вторгнення. І зараз ми продовжуємо тренувати особовий склад до дій у разі виникнення будь-яких загроз», — резюмує речниця прикордонників Волині. 

«Нас попереджають, де міни»

З інцидентів на кордоні тут пригадують лише летальний випадок у квітні цього року з місцевим жителем, який пішов на поле рвати траву для кролів — попри попередження про заміновану територію. І підірвався. 

Першого року повномасштабної війни місцева влада й військові постійно наголошували: вільно пересуватися лісистою та польовою територією біля самого кордону — заборонено (через захисне мінування). Зараз, схоже, вже всі змирилися, що люди в тутешніх лісах все одно збирають гриби, ягоди й заготовляють дрова. 

«Нас попереджають, куди їхати. І люди орієнтуються, де заміновано, — є знаки», — каже Михайло, житель прикордонного села Піща, який якраз на своєму тракторі виїжджає з дому в ліс по дрова. 

Чоловік чув із новин про можливий наступ, але наразі не бачить потреби збирати речі. Та щойно оголосять евакуацію, він із родиною планує виїжджати. 

До 2022 року Михайло регулярно їздив у Білорусь до родичів. Через обмеження виїзду більше туди не подорожує, але телефоном контакти підтримує. Каже: теми війни в розмовах із білоруськими родичами не порушують узагалі. 

«Стараємось про це не говорити», — каже чоловік, натякаючи, що це потенційно конфліктна тема всередині родини. 

Ще одна жителька Піщі — Марія — після 2022 року припинила спілкуватись із сестрою чоловіка, яка живе в Білорусі. Каже, що вони самі перестали виходити на контакт. 

Речі для евакуації жінка зібрала ще 2022 року, але ні разу відтоді звідси не виїжджала. Хоч на початку повномасштабного вторгнення, за її словами, у селі й було дуже тривожно. Тоді навіть частину мешканців Піщі переселили на інший бік села — якнайдалі від кордону. 

«Тоді не їхали, ну бо куди їхати? І мама була хвора, і свекруха була лежача. Тому на Бога надіялися. І зараз надіємося, що нас мине. Вже просто люди, знаєте, звикли. Вже нервів не вистачає на те лякання», — каже Марія.

«Та де Білорусь нападе!» — каже чоловік пенсійного віку на велосипеді, який не захотів продовжувати діалог і поїхав далі, кинувши навздогін: «Куди вона полізе?! У нас армія більша!». 

«Думаю, нічого не буде. Нащо їм сюди лізти? Ну, хіба що на Київ далі підуть», — роздумує жителька Піщі Валентина, яка закликала нас натомість звернути увагу на більш гостру й актуальну для неї проблему — вкрай низьку ціну закупівлі домашнього молока. 

«По дев’ять гривень молоко! Виходить — задарма! А ще через день забирають (через день приїжджає молоковоз — ред.). Воно кисне, і таке людям продають!» — скаржиться жінка. Каже, що про виїзд не думає, бо має корову, яку вона не кине.

Поки що в селі якоїсь серйозної підготовки до ймовірної евакуації не відчувається. До прикладу, наприкінці осені 2022 року, коли спікери Генштабу говорили про загрозу наступу з Білорусі на західні області України, серед жителів складали списки, хто готовий виїжджати в момент реальної загрози. Зараз поки що ніякого анкетування не проводили. 

«У нас тут поки що спокійно. Тиша. Ніхто нічого не говорить. От зараз у школі дитячий табір працює, привозять дітей із сусідніх сіл», — каже жителька Піщі Тетяна. І додає, що якщо хтось і виїжджає із села, то тільки на «заробітки», а не через загрозу наступу.

Жінка, як і решта опитаних нами селян, бідкається на роками закритий кордон із Білоруссю. Мовляв, по той бік у тутешніх людей залишилася купа родичів. Тепер доводиться в гості їздити через Польщу, а це займає дуже багато часу й дорого. 

Тетяна, яка відвідує сина в Бресті, переконує, що білоруси до українців ставляться добре. Та й зрештою, за її словами, «там дуже багато самих українців». 

«У Білорусі половина — українці»

«Та там, у Білорусі, половина — українці! Тому не буде наступу! То все паніка», — це нам уже каже підприємець Сергій, якого ми зустріли в сусідньому селі Світязь біля пляжного тиру. 

Це популярний курорт на Волині, який відомий найглибшим в Україні однойменним озером. Тут саме завершують підготовку до початку курортного сезону, який традиційно стартує із середини червня. На центральному пляжі робочі збирають дерев’яний каркас для літньої тераси кафе, а також монтують сцену для майбутніх концертів і танців. 

І хоч до білоруського кордону звідси два десятки кілометрів, та, на думку підприємців, це не зупинить людей їхати сюди відпочивати.

«Влітку 2022 року тут людей майже не було. Вже хіба в серпні почали їхати. А наступними роками вже все було добре. Інколи людей було навіть більше, ніж до війни», — каже підприємиця Людмила. Вона припускає, що часті обстріли Чорноморського узбережжя спонукають українців вибирати більш безпечний відпочинок тут — на Шацьких озерах. 

«Нічого страшного немає. Ми призвичаїлися до всього, нам уже байдуже. Хіба що вода ще холодна», — каже жінка, яку зустріли біля озера разом із великою родиною, що приїхала із Житомира. Через те що її синові-військовому дали відпустку на початку літа, довелося їхати сюди до старту сезону. 

«Діти мені кажуть: ти ж далеко не ходи, бо ще зайдеш у Білорусь. Ну нічого, білоруси получать п*здюлєй», — жартома погрожує вона.