«Якщо у воїна на могилі росте бур'ян і він не сирота, отже в нього бидло-родичі». Хто і як в Україні доглядає поховання захисників, які ніхто не відвідує

Сиротам через три роки ставимо памʼятник 

За законом України «Про поховання та похоронну справу» стаття 30, могили померлих мають доглядати близькі. Загиблих військових — також. 

«Коли воїна ховають, у документах записуємо, хто є власником земельної ділянки, де розташоване поховання. Тобто це може бути брат, дружина, навіть кум, сват, побратим. Якщо така людина є, працівники кладовища не мають права там нічого переставляти, прибирати, зістригати квіти, хоч вони зав'яли. Це заборонено. Є варіанти, коли родичі не можуть приїхати, то наймають людей, які прибирають могилу за гроші», — розповідає ветеран Олександр Скорик, який демобілізувався через поранення. Наразі він — заступник директора «Спецкомбінату» — державного комунального підприємства, що надає ритуальні послуги, займається військовими похованнями в столиці. А це 27 цвинтарів. 

Київ. Як відбувається прибирання тих могил військових, до яких ніхто не навідується?

У статті 30 закону України написано: «Утримання військових кладовищ, історичних військових кладовищ, секторів військових поховань на кладовищах, військових братських та одиночних могил, земельних ділянок для почесних поховань, братських могил  забезпечується виконавчим органом сільської, селищної, міської ради за рахунок коштів місцевого бюджету, крім випадків, передбачених статтею 23 цього Закону».

«Колись давно комунальне підприємство вело статистику всього: скільки могил пенсіонерів, дітей, скільки померло людей з правоохоронних органів тощо. Знали, в яких рядах вони поховані. Зараз цього немає. Я щось перевіряю, щось шукаю, якщо в мене є час. Ми не можемо знати про всі могили, чому їх не доглядають. Було б ідеально, якби родичі з окупованих територій, які за кордоном, старенькі — тобто ті, що не можуть навідуватися, —  написали заяву на комунальне підприємство і попросили прибирати. Ми перевіримо, чи це справді законні представники, і підемо на зустріч», — каже Олександр.

Насправді ж ніхто цього не робить. Іноді є ініціативи від відвідувачів, розповідає Скорик: «”Он там сирота, он там — щось робіть, ставте пам’ятники” — “А чому ви вирішили, що то сироти?” — “Бо до них ніхто не ходить уже рік”. Ми перевіряємо: родичі в еміграції. Або знаходимо того, хто поховав. Умовно, це брат. Найбільше, що можемо зробити — це зв'язатися з ним. За умови, що лишив телефон чи електронну пошту. Хтось каже: “Не втручатися, повернемося в Україну, самі все зробимо”. Але 95% не виходять на зв'язок».

За його словами, сектори військових поховань і Алеї слави так чи інак прибираються, хоч родичі й не навідуються. Запущених могил, переконує Скорик, немає.

Якщо ж у військового є родичі і його поховали на цивільній ділянці, то працівники цвинтаря не мають права там порядкувати. 

Скорик каже, що вони знають лише про одного загиблого сироту, який похований на Лісовому кладовищі. Це Давид Ткаченко, загинув у 20 років. Його поховав ротний, тобто старший прямий командир.

«За документами він записаний як представник надмогильного поховання. Але я розумію, що він не займатиметься прибиранням і не поливатиме квіти: людина на війні, — каже Скорик. — Тому, через депутатку міської ради Лесю Зубрицьку ми розробили подання до КМДА, де вказано, що сиротам через три роки після поховання встановлюються пам'ятники, якщо до того їм ніхто не встановив. Подання затвердили в кінці минулого року. На могилі Давида пам’ятник уже є».

Ми побували на Лісовому кладовищі й пересвідчилися в тому, що є не лише памʼятник, а що на могилі Давида прибирають і висаджують квіти. Зараз там квітнуть чорнобривці. 

Бидло-родичі  живуть, розкошуючи коштом смерті конкретного воїна

Київ. Галина Кобзар — дружина полеглого українського воїна та голова групи родин загиблих захисників під назвою «Пантеон полеглої величі». Її ініціатива зосереджена на вшануванні пам'яті героїв, підтримці родин та догляді за місцями почесних поховань у секторі 102 на Берковецькому кладовищі в Києві.

«На моїй ділянці зараз ведеться будівництво, йде встановлення пам'ятників, скоро мінятимуть паркан. Тут треба бути присутньою щодня. Хоч це і робиться коштом міста і за ініціативи міської влади, але якщо не організовувати цю роботу на місці, не вести з усіма діалог, то це буде довго, як на інших ділянках. У нас це якісно і в терміни», — розповідає вона і додає, що наглядає за будівельниками. Якщо вони працюють погано, жінка дзвонить до підрядника і він міняє працівників на інших.

Її чоловік два роки як спочиває на цьому цвинтарі. Галина сама організовує толоки, щоб на могилах було чисто і красиво. Востаннє — посадили на могилах троянди.

«Багато таких моментів, на які місто не впливає, або на щось треба довго чекати, — коментує Галина. — Так само з могилами. Ми самі прибираємо. Але одного разу прийшла жінка: "Я ходити не буду, у мене дитина маленька”. Мене це курвить, тому що в мене троє дітей. Коли загинув мій чоловік, найменшому малому був рік і два місяці. І в мене діти в контексті, завжди ходять сюди. Колядували на цвинтарі на Різдво, “пластуни” нам Вифлеємський вогонь на Великдень принесли — було дуже круто». 

Вдова захисника обурюється, що чимало родичів полеглих оформили виплати, а прийти на цвинтар їм складно й нецікаво. 

«Наприклад, у мене в третьому ряду лежить воїн. Жінка не дозволила, щоб його поховали біля батьків на Вінниччині. Сказала його ховати тут, оформила виплати й поїхала в Німеччину. І він лежить, як безпритульний, бо до нього нема кому ходити. А батьки приїжджають, можливо, раз на 2-3 місяці: вони прям старенькі люди, — каже вона. — Через дві могили від мого чоловіка лежить воїн. Дружина прийшла перший раз за два роки. Сказала: "Ходити не буду”. Або похований захисник — моєї доньки з  паралельного класу хлопчик. Я попросила вчительку додати маму у наш чат: щоб знала, коли які заходи проводяться, ми часто їх організовуємо. І мама сказала: "Я в такому участі не братиму, все самі зроблять».

Галина Кобзар підтверджує те, що сказав Скорик: комунальне підприємство має прибирати тільки місця загального користування. А конкретна могила — це власність землекористувача.

«Якщо у воїна на могилі росте бур'ян і він не сирота, отже в нього бидло-родичі. Сиріт чи невідомих у нас нема. Є один з інтернату. В нього навіть не було фотографій. Ми шукали по ТЦК, хто його хоронив. Ми їздили в “Спецкомбінат” розбиратися, хто його хоронив, щоб хоча би фотографію дали. З'ясувалося, що  користувач — дружина, є брат, сестра, і названі батьки. Просто забили болти й нічого не роблять.

Мене злить, що бидло-родичі зараз живуть, розкошуючи коштом смерті конкретного воїна. І таких багато! Я з ними говорю так у групі: раз по-нормальному, другий раз, 18-й раз, а потім ввечері даю, вибачте, п*здюлей, зранку ще раз даю п*здюлей. Так і кажу: “Бидло-родичі, прийдіть, будь ласка, приберіть, бо ви — дебіли”. Вдень приходжу — всі прибирають, підсипають, все роблять. У мене всі під контролем: і родичі, і робітники, і муніципали», — хвалиться Галина.

Вона — хірургиня, каже, вміє добре командувати, тому, їй легко дається керувати 500 людьми в групі.

Хоча, зізнається: коли бачить занехаяні могили, в неї уривається терпець: йде і несе квіти, чи щось сіє, щоб не росли бур'яни.

Невідомих — майже 700 могил

Дніпро. «У нас унікальний цвинтар, — каже 31-річний Максим Ткаченко, керівник Краснопільського кладовища, — бо є могили тимчасово невстановлених хлопців».

Їх везуть з поля бою з Донецької, Запорозької, Дніпропетровської областей. Спершу тіла потрапляють на судово-медичну експертизу. Беруть аналіз ДНК, працюють слідчі: фотографують обличчя, знімають відбитки, порівнюють із ДНК родичів загиблих. 

За законом, неідентифіковане тіло треба 12 місяців зберігати в рефрижераторі для спрощення роботи експертів і передачі рідним. Та в Дніпрі моргів мало, і тому влада вирішила ховати невпізнані тіла, не дотримуючись цього терміну. Поховання часто відбуваються масові: 5-20 людей за день, кожного в окремій могилі. На хресті — табличка з буквами й цифрами замість імені. 

Коли відбувається збіг за ДНК, родичі приїздять на цвинтар і вирішують: залишиться тіло в цій могилі вже з табличкою з іменем, чи його ексгумують і заберуть у рідне місто чи село й перепоховають там.

Зі слів директора, буває і по 5 випадків на тиждень, коли встановлюють, хто насправді похований під табличкою «Тимчасово невстановлений захисник», а буває й раз на 2-3 місяці. З 2022-го 501 бійця ідентифікували. Станом на 9 червня, на трьох військових  ділянках Краснопільського цвинтаря поховано 2287 військових, з них невідомих — 689.   

Близько ста тут поховані в часи АТО. Їх майже не ідентифікують. 

За всіма могилами військових на Краснопільському кладовищі доглядає сімейна пара. 

«Майже щодня, крім днів, коли дощ чи снігопад, вони на цвинтарі: косять між рядами, між могилами, а на самому горбику виривають бур'яни руками, збирають сміття, — розповідає Максим. — Також вони прибирають і там, де імена встановлені, але давно нікого не було з відвідувачів: замінюють гнилі хрести, встановлюють флагштоки, нові таблички, підфарбовують, засипають могили, які просіли».

Директор цвинтаря стверджує, що рук не вистачає. Допомагають волонтери.

За півтора року відспівав 290 воїнів

Дніпро. 43-річний протоієрей Олександр Підгорний з 2014-го по 2024-й прослужив військовим капеланом. Після поранення його списали з армії.

«Багато моїх побратимів, саме тих, з ким я воював ще з 14 року, полягли. У багатьох цих героїв рідні на окупованих територіях, або є старенькі батьки, які не мають сили доглядати за могилками. Я в Дніпрі живу, і прийшов на Краснопільське військове кладовище й почав тут служити волонтером: тут 20 побратимів моїх лежить, мав поклик серця ходити сюди», — розповідає отець Олександр.

Побачив, що є могили не прибрані, то організував молодь. Наприклад, виступає на військовій кафедрі університету на свята, а потім каже: «Приїжджайте до нас, поприбирайте могилки військових наших невідомих, або тих, хто не має догляду».

«Після зими багато де попросідали могилки, особливо свіжі. То ми землю насипаємо, бур'яни косимо й дивимося, де можна підфарбувати щось. Звертаюся до адміністрації кладовища, вони підвозять трактором на військову ділянку землю, пісок, щебінь — все, що треба, — каже  Олександр Підгорний. — Люди активно працюють разом, залучаються рідні загиблих. Є актив мам полеглих воїнів. От вони за могилками своїх синів доглядають, а потім ще йдуть і невідомим підсипають землю, чи лампадки ставлять, чи хрести фарбують. А адміністрація встановлює нові хрести, якщо вони згнили, таблички нові малюють, прапори ставлять. Тобто тут питань взагалі немає. Вони чують нас, а ми їх».

Протоієрей додає, що головна його робота — поховання воїнів, вшанування їхньої пам'яті. За останні півтора року відспівав 290 героїв. Переписав кожного у свій календарик і приходить у день загибелі чи в день народження, відправляє службу, спілкується з рідними. Також підтримує родини загиблих, дітей, які залишилися без татів і потребують чоловічої уваги. Чоловік має психологічну освіту.

До одного полеглого героя прийде жінка, діти, знайомі. А до Казимира — нема кому

Тернопіль. «У нас в Тернополі майже 3 роки є Пантеон героїв: надгробки уніфіковані, комунальна служба прибирає, доглядає, місто активно залучене — все класно», — розповідає Юрій Кулик — волонтер місії «На щиті», який супроводжує полеглих воїнів до місця поховання.  

Якось він віз тіло загиблого Казимира Сичевського. Дізнався, що в нього померли батьки, немає дружини, дітей, сестра в росії 30 років, заміжня за військовим.

«Я подумав, що до героїв приходять на могилу жінка, діти, знайомі. Запалять свічку, помоляться, квіти принесуть, а до Казимира, який воював за неньку-Україну, не прийде ніхто».

На заклик Юрія в соцмережах опікуватися могилами воїнів, яких ніхто не відвідує, відгукнулися жінки, частина з них — волонтерки з місії «На щиті». У кожної своя історія: в однієї син загинув і вона щодня на цвинтарі, в іншої чоловік поліг, тіло на окупованій території, у третьої, розповідає Юрій, чоловік зник безвісти і їй нема до кого ходити, тож вона каже: «Я Казимира відвідуватиму, поставлю свічку, побалакаю, чи до сироти, якого ніхто не відвідує».

«Мета наших дівчат, яких назбиралося близько 20, не допомагати працівникам цвинтаря, а поставити свічечку, лампадку, помолитися тут і в храмі, та головне — провідати й вшанувати. Тому й ініціативу нашу називали “Вшануй”, — розповідає Юрій. —  Разом з тим вони й квіточку посадять, і бур'ян прополють».

Волонтер додає: «Якщо щось розвивати, воно розвиватиметься.  Про “Вшануй” чули вже багато людей. Ми формуємо культуру, коли люди приходять, дивляться, долучаються. Ми готові ділитися досвідом з усіма, щоб зберегти пам'ять про героїв, які загинули за нас, за Україну».