Татова сила: історії військових, які вчаться жити наново після поранень

Мережа RECOVERY — це 19 інноваційних реабілітаційних центрів, заснованих Віктором та Оленою Пінчуками для допомоги Силам безпеки й оборони України. Тут військові безоплатно отримують сучасну реабілітаційну допомогу після поранень, ампутацій, мінно-вибухових та інших бойових травм. За час роботи мережі відновлення в центрах уже пройшли понад 45 тисяч захисників і захисниць.

З кожним пацієнтом працює мультидисциплінарна команда — лікарі фізичної та реабілітаційної медицини, фізичні терапевти, ерготерапевти, терапевти мови та мовлення, психологи й інші фахівці. Адже реабілітація після поранення — це не лише про те, щоби знову зробити перший крок. Це про повернення до звичного життя, до своїх дітей, родини, роботи, мрій і планів на майбутнє.

«Донька намалювала мене на колісному кріслі»

Віктор, 41 рік, військовослужбовець підрозділу спеціального призначення

Бути батьком для мене — це дуже класно. Діти надихають, підтримують і дають сили рухатися далі. У мене двоє дітей: донька закінчила перший клас, а молодшому сину два з половиною роки. 

Донька завжди малювала для мене малюнки. Я носив їх із собою всюди або вивішував біля спального місця, щоб часто на них дивитися. Один із малюнків особливо запам’ятався: там вона намалювала мене вже на колісному кріслі, з пораненою ногою, і себе поруч.

До війська я потрапив у 2022-му. Отримав повістку на блокпості, через який їхав на роботу, і пішов служити. За цей час довелося виконувати різні завдання. Був на Чернігівському напрямку біля кордону, де шукали диверсійні групи, на Покровському напрямку та на Куп’янському, де я й зазнав поранення.

Ми їхали міняти хлопців на позиціях, але машина підірвалася на міні. Усі залишилися живими, вибігли та сховалися в лісі, бо в небі було багато ворожих дронів. Через деякий час повернулися, щоб забрати речі з машини. Я ступив на невелику стежку — і раптом стався вибух. Міну я навіть не бачив — вона була закопана в землю.

Побратими одразу накинули турнікет, бо хвилею мені пошкодило руку та ногу. Затягнули в укриття, зупинили кровотечу, перев’язали й викликали евакуацію. Приблизно за півтори години мене вже вивезли в безпечне місце, а потім доправили до медиків. Лікарі боролися за ногу, але врятувати її не вдалося.

Я сприйняв це досить спокійно. Найбільше переживав не за себе, а за дружину — як вона це сприйме. Подзвонив їй із чужого телефона, бо свій втратив під час вибуху. Сказав, що така ситуація — можливо, залишуся без ноги. Я очікував сліз, емоцій, переживань, але ми обоє відразу зрозуміли головне: я — живий, все інше можна пережити.

Зараз проходжу реабілітацію та хочу якомога швидше знову стати на ноги. Родина часто приїжджає до мене — разом гуляємо містом, ходимо в парк, їмо морозиво. Донька любить катати мене на візку, сидіти поруч, обіймати. Для мене це дуже цінні моменти.

Напевно, саме такі зустрічі дають найбільшу мотивацію рухатися вперед. Коли поруч родина і діти, ти розумієш, заради чого потрібно відновлюватися, жити й будувати плани на майбутнє.

Рік без обіймів доньки

Владислав, старший солдат, старший навідник міномета

Я потрапив до армії в лютому 2025 року. Мав бути зв’язківцем при мінометній батареї, бо до війни працював диспетчером. Але в підрозділі не вистачало навідників міномета, тому одного дня мені просто сказали: «Будеш навідником».

Спершу був на Сумщині, де ми працювали порівняно далеко від ворога. Згодом нас перекинули на Донеччину — ситуація значно ускладнилася. Бронежилет уже був обов’язковою частиною спорядження, а небезпека відчувалася постійно.

Поранення я зазнав вночі, коли мене та побратима відправили по провізію. Ми йшли в майже суцільній темряві, і в якийсь момент я наступив на протипіхотну міну.

На щастя, хлопець дотримувався дистанції, як нас навчали. Його лише трохи зачепило уламками, а я зазнав важкого поранення ноги. Ми відповзли в укриття, він викликав допомогу. Мені дуже пощастило з евакуацією, бо мене забрали прямо з позиції. Навколо літало все, але хлопці ризикнули й вивезли мене дуже швидко.

Пізніше я багато разів думав про той момент і завжди доходив висновку: головне, що залишився живий. Ноги немає, але життя на цьому не закінчується.

Після поранення почався довгий шлях відновлення. Найважчим було вперше стати на протез. Пам’ятаю це відчуття: ти звик, що ноги немає, а потім раптом можеш стояти на двох ногах. Навіть це здавалося великою перемогою. 

Нещодавно я отримав постійний протез. Тепер можу більше рухатися, ходити, займатися відновленням. Відчув, що повертаю контроль над своїм життям.

Найбільше мене мотивує сім’я. У мене є дружина й донька, якій зараз два роки й десять місяців. Вони постійно телефонують, підтримують мене через відеозв’язок. Батьки теж завжди поруч. Саме заради них я й пішов служити. Міг би шукати способи сховатися, але не зміг. Бо сім’я, дім, країна — це те, що хочеться захищати.

Після реабілітації хочу повернутися до своєї справи. Моє робоче місце диспетчера за мною зберігається, та і зараз мені більше підходить сидяча робота. Але головне — бути вдома, поруч із сім’єю, та частіше бачити рідних.

Ще одна важлива річ, яку я зрозумів під час відновлення, — не варто боятися психологічної допомоги. Раніше я думав: «Навіщо мені психолог? Я ж нормальний». Але згодом зрозумів, що такі заняття справді допомагають. Це можливість перемикнутися, поспілкуватися з людьми, побути серед інших військових, відчути підтримку. Зараз уже без жодних вагань можу сказати: допомога психолога — це нормально.

Після фронту мріє стати дідом

Володимир, позивний Квіточка, військовослужбовець, батько чотирьох дітей

Я родом із Миколаївщини. До повномасштабної війни працював землевпорядником у селищній раді. У березні 2022 року мене мобілізували. У складі 409 окремого стрілецького батальйону пройшов чимало напрямків — Херсонщина, Донбас, Чернігівщина, Сумщина, а згодом Харківщина. Нашим головним завданням завжди було одне — не допустити ворога на українську землю.

Поранення я зазнав у Харківській області, поблизу кордону з росією. Ми евакуйовували пораненого побратима. Шестеро людей несли його до точки евакуації, а я йшов попереду як провідник. Ми вже майже виконали завдання. Я перевірив останню ділянку маршруту й повертався назад до своїх хлопців. За кілька кроків до них наступив на протипіхотну міну.

Вибух був настільки сильним, що ногу відірвало разом із берцями. Побратим одразу підповз до мене та наклав турнікет. За нами приїхав квадроцикл, який евакуював двох поранених замість одного. Дорогою навіть застрягли, але вибралися й дісталися до медиків. Потім були шпиталі, операції, формування кукси та підготовка до протезування.

Сьогодні я проходжу реабілітацію. І можу сказати чесно: найголовніше тут — налаштуватися на позитив. У лікарні працює чудова команда. Медики допомагають фізично, а реабілітологи діляться своїм досвідом і знаннями, щоб ми якомога швидше стали на ноги. Усі тут працюють заради того, щоб ми скоріше повернулися до своїх родин. А родина для мене — це головне.

Моїй старшій доньці Катерині вже 25 років. У другому шлюбі я став батьком ще трьох дітей. Наймолодшому сину зараз 13 років. У нас велика сім’я, і саме заради неї я пішов захищати країну.

Бути батьком для мене означає бути захисником. Захищати свою сім’ю, піклуватися про неї, створювати відчуття безпеки. Я переконаний: коли ми захищаємо своїх рідних, то одночасно захищаємо і свою державу. Це нерозривно пов’язані речі.

Діти завжди дарували мені особливі речі. Молодший син любить малювати й часто приносить свої малюнки. Старша донька займається творчістю, пише картини на полотні. Усі ці подарунки зберігаються вдома. Для мене вони набагато цінніші за будь-які матеріальні речі.

Я хочу якнайшвидше завершити реабілітацію, повернутися додому та знову працювати на своїй посаді в селищній раді. А ще дуже хочу стати дідом. Старші діти вже дорослі, тому сподіваюся, що невдовзі матиму можливість бавити онуків.

Після всього пережитого починаєш по-іншому дивитися на життя. Найбільша цінність — це родина, дім і можливість бути поруч із тими, кого любиш. Саме заради цього варто боротися, відновлюватися й рухатися вперед.

Колись хотів сина, а тепер не уявляє життя без доньки

Сергій, позивний Крава, 32 роки, сапер 10 окремого батальйону

Якщо чесно, колись я дуже хотів сина. Здавалося, що саме так і має бути. Але коли народилася донька Софія, усе змінилося. З часом я зрозумів, що донька для батька — це щось особливе. Вона тягнеться до тебе, довіряє тобі, хоче проводити з тобою час. І я не можу сказати, що зараз хотів би щось змінити.

Я був присутній на пологах. Пам’ятаю той момент дуже добре: доньку одразу поклали мені на груди, і це були неймовірні емоції. Серце буквально вистрибувало з грудей. Було таке відчуття радості й щастя, яке важко описати словами. Минуло багато років, але ті відчуття нікуди не зникли.

До війни я постійно був у роз’їздах за кордоном, намагався заробити більше для сім’ї. Так склалося, що ми з дружиною розлучилися. Через повномасштабне вторгнення вони з донькою виїхали до Німеччини й залишилися там. Я не бачив Софію вже п’ять років.

Іноді переглядаю фотографії, згадую наші прогулянки. У мене був мотоцикл, і ми часто їздили разом на морозиво. Ходили на риболовлю, запускали повітряного змія. Коли я повертався додому з роботи, намагався весь свій час проводити з донькою. Робив усе, що міг, аби вона була щаслива.

Сьогодні моя найбільша мрія дуже проста — зустрітися з нею. Побачити, якою вона стала, поговорити, провести час разом. Вона була зовсім маленькою, коли ми бачилися востаннє. Їй було лише чотири роки, і вона постійно трималася біля мене. Я дуже сподіваюся, що вона пам’ятає ті моменти так само, як пам’ятаю їх я.

До війська мене мобілізували. Спочатку служив у підрозділі охорони. Але багато моїх друзів уже були на фронті й мені хотілося бути поруч із ними. Тому перевівся до саперів. Пройшов навчання, написав рапорт і поїхав на Харківщину. Там прослужив приблизно три місяці, після чого зазнав важкого поранення.

Про саму історію поранення я не люблю говорити. Вона непроста і сталася через трагічний збіг обставин. Спочатку лікарі намагалися врятувати ногу. Були операції, пересадка шкіри, тривале лікування. Але згодом почалися ускладнення, тож довелося погодитися на ампутацію.

Вісім місяців я фактично провів у лікарнях. Харків, Київ, Тернопіль — постійні переїзди, операції, лікування. Дуже багато часу довелося провести лежачи. Тому найбільше зараз хочеться просто нормально ходити.

Нещодавно я отримав свій перший навчальний протез й одразу поїхав додому. Дуже хотілося показати рідним, що я вже можу ходити, що все недарма. Реабілітація дається непросто, але мені подобається. Тут хороші спеціалісти, які допомагають відновлюватися крок за кроком. 

Головна мотивація — повернутися до нормального життя. Я ще молодий! Мені хочеться ходити, бігати, працювати, будувати плани. Я не виключаю, що колись знову стану батьком. Хотілося б створити сім’ю, знайти людину, яка зрозуміє та прийме мене таким, яким я є зараз. 

Щодня я бачу, якою ціною нашим військовим дається захист країни. І тому відчуваю величезну вдячність до кожного, хто залишає частину свого життя на фронті заради того, щоб ми в тилу могли жити, працювати, виховувати дітей і будувати плани на майбутнє.

Можливо, саме тому для мене батьківство і професія дуже тісно пов’язані між собою. І там, і там йдеться про відповідальність. Про бажання підтримати, навчити, допомогти стати сильнішим.

Якщо в мене ще буде син, то хочу, щоб він виріс людиною, яка розуміє, що таке добро, повага, відповідальність і любов до своєї країни. Бо саме з таких маленьких щоденних речей і починається побудова сильної нації та сильного майбутнього.

RECOVERY — національна мережа реабілітаційних центрів для поранених військових. Сьогодні в Україні працюють 19 реабілітаційних центрів RECOVERY, які надають безоплатні послуги для військових. Вони функціонують у Вінниці, Дніпропетровській області (три заклади), Києві (два заклади) й Київщині (2 заклади), Луцьку, Львові, Одесі (два заклади), Полтаві, Рівному, Тернополі, Хмельницькому, Черкасах, Чернівцях і Чернігові.

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами