«Без води, вважайте, місто зупиниться». Як запорізький водоканал щодня працює під обстрілами

Трудова династія

Юлія працює інженеркою в цеху №2 Запорізького комунального підприємства «Водоканал» уже 28 років. Вона — представниця династії працівників водоканалу. Батьки Юлії працювали на підприємстві, і вона вирішила продовжити традицію. На підприємстві Юлія зустріла свого чоловіка Володимира — він працює диспетчером у цеху №3. Пара разом уже 21 рік. Їхній син Олег також працює на центральних очисних спорудах. 

Юлія — інженерка цеху №2. В її обов’язки входить оформлення дозволів та документації для проведення земляних робіт, ведення звітності про споживання води, обстеження технічного стану мереж і споруд. Окремо Юлія подає заявки на проведення ремонтів у цеху.

«Я формую заявки товарно-матеріальної цінності, ця заявка йде на закупівлю, і нам постачають усе необхідне для нашої роботи. Формую звіти — наприклад, скільки води ми витратили на наші потреби, а скільки залишилося, — займаюся охороною праці. Дуже люблю свою роботу, подобається працювати з цифрами, розрахунками».

Початок повномасштабної війни родина зустріла в рідному Запоріжжі. Юлія з чоловіком хвилювалися за дворічну доньку та 16-річного сина, тому вирішили виїхати до Польщі. Та через деякий час повернулися.

«Коли почалася війна, я була в декреті. Була паніка, намагалися виїхати двічі до Польщі, бо дуже сильно обстрілювали, особливо восени 2023 року. Але в Польщі не склалося, тому повернулися. Я вийшла на роботу з декрету, і більше виїжджати ми не пробували».

Робота критичної інфраструктури в умовах постійної загрози

Юлія повернулася на роботу з декретної відпустки у 2024 році. Тепер щодня вона, її колеги й колежанки змушені працювати в умовах підвищеної небезпеки. Їхній офіс розташований на околиці міста. Через цей район у місто постійно залітають дрони.

«Важкувато, звичайно, коли ти всю ніч не спиш, виходиш на роботу як у тумані й намагаєшся працювати у звичайному режимі. Буває, обстрілюють дуже інтенсивно кілька тижнів, потім затишшя, потім знову обстріли».

Юлія з родиною перечікують тривогу в укритті. На роботі вона також спускається до сховища, бо дрони щодня атакують Запоріжжя. Жінка каже, що в колективі допомагає триматися гумор і турбота одне про одного. Адже постійний стрес сильно виснажує. Юлія вважає, що робота на підприємстві критичної інфраструктури зараз — це героїзм. 

«Можна багато без чого обійтися, але без води, без каналізації, вважайте, місто зупиниться. Люди не зможуть ні пити, ні приготувати їжу, ні помитися, ні в туалет сходити. Хлопці й дівчата, які працюють у водоканалі, а особливо на виїздах, ремонтують водогони, коли в небі постійно “шахеди”. Це дуже важко й героїчно. І контролери, які спілкуються з людьми, на них дуже велике емоційне навантаження, люди зараз озлоблені через війну. Робота на критичних підприємствах зараз і важлива, і життєво необхідна».

Для роботи критичної інфраструктури необхідне сучасне потужне обладнання. Завдяки підтримці ЮНІСЕФ та партнерів КП «Водоканал» у 2026 році отримало 13 дизельних генераторів для безперебійної роботи. Окрім цього, підприємству регулярно допомагають із закупівлями матеріалів, техніки та ремонтом обладнання. 

Родина рятує в найстрашніші часи

Для Юлії справжня радість — провести час із родиною. Хоча зізнається, що зараз це вдається нечасто. Юлія і Володимир з дітьми люблять відпочивати на природі, на своїй дачі, їздити купатися на острів Хортиця.

«Наше хобі — це село. Бабуся наша жила в селі, залишився дім. Роботи там, звичайно, багато, город і всяке таке. Але намагаємося вибратися туди й відпочиваємо всі разом».

Доньці Юлії, Марії, шість років. Дівчинка дуже любить малювати, особливо своїх домашніх улюбленців. З трьох років вона займається танцями. Каже, що коли виросте, то хоче стати б’юті-майстринею. Юлія жартує, що інтереси в доньки змінюються щодня. У вересні Марія піде в 1 клас і через безпекову ситуацію буде навчатися в укритті. Поруч із будинком родини немає підземних шкіл. Але дівчинку це не засмучує.

«Дуже хочу вже піти у школу, бо знаю, що знайду там нових друзів», — ділиться Марія.

Коли почалася повномасштабна війна, Марії було два роки. Вона ходила в садок, де майже весь час проводила в укритті. 

«Садки працювали по три години, ЮНІСЕФ спонсорував, але навіть не завжди була змога її туди відвезти. Бо це в робочий час, ми з чоловіком зазвичай дуже зайняті. Зараз такий графік роботи, що вдається комусь з нас із нею побути», — розповідає Юлія.

Вона каже, що для неї донька — справжня розрада.

«Хоч і в такий важкий час, але гляну на неї — і якось усе інакше. Менше уваги звертаєш на проблеми, негаразди. Пам’ятаю, коли дуже багато батьків із дітьми виїхали із Запоріжжя, ми з нею йшли, і люди на вулиці раділи просто тому, що бачать дитину. Діти — це життя, а отже, і ми будемо жити далі».

***

Поки журналісти спілкувалися з Юлею, її дочкою та працівниками КП «Водоканал», Запоріжжя обстріляли декілька разів. Перший «шахед» збили неподалік офісу підприємства, з якого ми бачили уламки, що падали. Другий під час знімань у парку підбили в тому самому районі, дрон полетів далі та влучив у цивільний об’єкт. Того дня в Запоріжжі загинув чоловік, ще 10 людей зазнали поранень. 

Медіапроєкт створено в партнерстві з ЮНІСЕФ та за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ) через державний банк розвитку KfW. Зміст матеріалу є виключно відповідальністю hromadske та не обов’язково відображає погляди уряду Німеччини та/або ЮНІСЕФ.

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами