«Немає в нас ненависті до білорусів, бо рідні всі, ми з ними перемішані». Репортаж із прикордоння Чернігівщини

Унікальне локомотивне депо добивають

У 30-х роках минулого століття влада перейменувала тисячолітній Сновськ на Щорс: тут народився військовий більшовицький командир радянсько-української війни 1917-1922-х Микола Щорс. Десять років тому місту повернули історичну назву.  

Сновськ — містечко залізничників: понад 150 років тому через нього проклали залізницю та збудували в центрі локомотивне депо. Навколо швидко розбудували інфраструктуру: школу для дітей залізничників, залізничне вище училище та школу машиністів. Також звели клуб для тих самих залізничників. Деревʼяна споруда збереглася дотепер. На залізниці працювала третина населення. Місто розвивалося: діти залізничників здобували

Депо, одне з найстаріших в Україні і єдине, де ремонтували й обслуговували паротяги різних серій і років випуску, працювало донедавна. Тут ставили на рейки навіть музейні експонати. До прикладу, в Києві курсує ретропотяг навколо столиці, ще один — катає дітей на свята. Та від початку цього року росія бʼє по депо, руйнуючи приміщення та обладнання. А також — історичну пам’ять.

На територію депо нас не пустили: «шахеди» летять буквально щодня. За кількадесят метрів від нього — центральна площа. Тут відчинені й не зачиняються на тривогу магазини, працює базарчик, перукарня, їдальня зі смачною й дешевою їжею на вагу (я за борщ, салат і голубці заплатила 113 гривень — авт.), адміністративні будівлі, припарковано багато машин.

Чоловік дає гроші на «Шанель», а я газети на них друкую

Працює і редакція місцевої районки «Промінь». Газеті 109 років, і вона виходить друком! Дуже рідкісне в цифровий час явище. Редакторка Олена Компанець вибігає назустріч, хапає пів літра чорниці в бабусі, що торгує під воротами редакції, суне нам у руки. На льоту кидає продавчині: «Завтра розрахуємося».

У редакції чотири рази з весни вилітали вікна — а вони величезні, старі, з дерев’яними рамами, — гнулися двері. Востаннє це було на початку цього літа. Усі три працівниці були на роботі. Шибки, вазони й люстра впали на підлогу, а жінки — на них. У кабінеті Олени вікна досі забиті плівкою. Усі пошкодження через те, що поруч залізниця.  

Газету б уже закрити треба, зізнається Олена. Приміщення, у якому й так узимку було +6-7 градусів тепла, зараз пошкоджене, і ніхто його не поремонтує. Тиражі: 760 газет передплата + 200 продаж на місяць (у кращі часи до 6 тисяч тираж доходив — авт.), коштів на друк нема, на зарплату нема — хоча вона тут крихітна: пів ставки з мінімалки — 4323 гривні. А якщо вирахувати податки, то на руки медійниці отримують в прямому сенсі копійки. Сміються, що вони волонтерять.

«Дуже нам важко, — зізнається Олена й додає, що коли її чоловік (він мешкає в США — авт.) висилає їй кошти на нові чобітки чи парфуми “Шанель”, то вона витрачає їх на борги з друку. — Редакційний холодильник продали, диван із мого кабінету хочемо теж, але ніхто не купує», — сміється. Від цього сміху стає сумно.

Вона та дві її колежанки виконують роботу колишніх 13 працівників: пишуть тексти, редагують, фотографують, верстають газету, прибирають приміщення. Коли одна з них зламала ногу, стрибала на милицях на роботу, а через сходинки жінку переносив її чоловік.

Навіщо ж усі ці страждання?

«Бо ми — єдине джерело інформації в районі. У місті й громаді немає інших видань, а виходити лише через інтернет, як більшість ЗМІ по всій Україні, ми не можемо: зв’язок ловить раз через раз. А людям розповідати правду треба, ми ж усі в очі одне одному дивимося, місто ж мале, усі всіх знають», — твердо каже редакторка.

Олена — унікальна людина, для якої вірність газеті, у якій вона працює чверть століття, — справа честі. Її позиція захоплює і розчулює.

«Нас несповна розуму вважають у місті, але ми любимо свою справу», — коментує вона просто і дуже просить похвалити свій колектив.

Залетіла вогняна куля, ми спалахнули, як факели

Обличчя на фото розпухлі так, що очей не видно, — це три жінки із села Сновське, що за сім кілометрів від міста, показують свої фото від 31 травня. Валентина Ушата, Галина Сміловець та Ірина Швець того дня зійшлися до клубу поспілкуватися. Кілька підлітків поруч грали в «Монополію» та шашки.

Близько 10-ї вечора (БК працює до 23-ї — ред.) до приміщення залетіла вогняна куля. Хтось закричав: «Приліт!».

Підлітки повискакували першими, лишився онук Галини — 15-річний Владик. Саме він погасив полум’я на головах бабусиних подруг, стягував із них одяг, що палав. 

Жінки показують, де саме сиділи. Зараз там обвалена стіна й обгорілий дерев’яний сволок. Від будинку культури лишився скелет — будівля спалахнула, перетворивши присутніх дорослих на смолоскипи. У лікарні їм зістригли обпалене волосся.

Нині воно відросло: у когось уже до коротенької стрижки, у когось лише до «їжачка», який не пригладити. Сновчанки затуляють від пекучого сонця обличчя руками, на яких червоними плямами розлилися сліди опіків. Від прямих променів сонця ті болітимуть дужче. Просять їх фотографувати лише зі спини: соромляться.

«Тут був один із найактивніших закладів культури в усій громаді, — коментує начальниця відділу культури й туризму Сновської міської ради Наталія Добненко, яка приїхала з міста з нами. — Коли його побудували, а це 60-ті роки, хор села не вміщався на сцені. Виконавці ставали попід нею. Останніми десятиліттями клубні заклади в Україні фінансуються за залишковим принципом. Якщо бібліотеки ще більш-менш, то в сільських клубах ми давно не могли собі дозволити багато чого».

Торік працівники культури виграли грант і будинок культури в цьому селі отримав ноутбук, тенісний стіл, настільні ігри, крісла-гойдалки, для дітей — будиночки, схожі на намети чи вігвами, нові стільчики й спортивні товари.

Клуб ожив. Сюди навіть зі Сновська приїздили, бо там культурні заклади — лише в укритті.

«Тут була віддушина для всіх!» — заявляє директорка будинку культури.

Потерпілі жінки розповідають, що над селом дрони літають щодня, щось видивляються, фотографують.

«Сидиш на лавці — клацають, уночі вийдеш у туалет — висять над головою, їду скутером — летить за мною», — сердиться Ірина Швець, чухаючи обпечену руку. 

«Буває так, що прокидаюся, а ліжко аж підскакує від вибухів неподалік. А як ракета летить — думаєш, що ось-ось дах знесе», — журиться Галина.

Пахощі літнього лугу й квітучої картоплі лоскочуть ніздрі, десь далеко глухо збивають дрони.

Зникає говірка: у кожного села своя, унікальна

«Думаю, у ворогів така ціль — знищити все українське: клуби, бібліотеки, мистецькі школи, — розмірковує Наталія Добненко, відпочиваючи в прохолоді альтанки в саду в центрі села. — Щоб дітям не було де вчитися, щоб молодь виїжджала. Це така жорстока політика. Вони виливають злість, що ми не зустріли їх із вишитими рушниками у 2022-му. І коли ніхто до них не вибіг, то для них це був шок».

Вона згадує перші дні вторгнення: вечірньою освітленою вулицею їдуть танки, а люди перегороджують дороги. В одному селі за опір забрали старосту в полон, і досі не відомо, де він. 

Наталія як завідувачка відділу культури й туризму громади нарікає: росіяни знищують те, що не можна відновити. Зокрема, унікальну архітектуру Чернігівщини, для якої характерне дерев’яне мереживо. У вигорілих селах на прикордонні — зруйновані будинки, які прикрашали мереживом майстри у 60-х роках минулого століття. Дерев’яні витинанки на хатах збереглися лише у фотоальбомі, який сумно гортає Наталя.

Зникає також унікальна говірка цих сіл: у кожному своя.

«От у Клюсах була мова не російська, не українська й не білоруська. Щось середнє з усіх мов. Але її можна було зрозуміти. А у Смяч поїдьте — будете довго думати, що це вони кажуть. Ось до мене приїздила людина з нашого Гірська, раніше працювала в культурі, тепер — у Чернігові. І вже розмовляє інакше… Зникають традиції: наприклад, десь по-особливому в’ялили рибу. Мешканці виїхали, хай вони повезуть знання із собою, але це буде інша риба, інші умови».

Завідувачка додає: 

«Коли я бачу людей із вигорілих сіл, помічаю — у них не ті очі. Не перелякані, не порожні. Але такі сумні, що страшно в них дивитися: стільки там горя».

Єліне раз спалили німецькі нацисти у 1943-му, а вдруге 2024-го — росіяни

Людмила та Василь Дрозди зі спаленого села Єліне за чотири кілометри від кордону з росією. Зараз мешкають у селі Єнькова Рудня. Це 35 кілометрів до кордону. 

«Моя мама, 1933 року народження, пам’ятала ще Другу світову, — розповідає, вмостившись за дерев’яним столом у дворі під виноградом, Людмила. Сірий кіт Томик тиняється по столу, лащиться, зазирає в камеру. — Німці вбили 500 людей за допомогу партизанам. Хати палили, самі димарі лишилися. Мої батьки сховалися, батько був зв’язковим у партизанів. Втекли до російського села, а як німці дали драпака, повернулися у своє. Землянки рили, а потім потроху відбудувалися». 

Наталя з чоловіком там народилися, ходили в одну школу. Побралися, уже 34 роки разом, у них два сини й донька. Син служить, зять-прикордонник загинув у 2022-му році.

росіяни вперше обстріляли Єліне в січні 2023-го. Вцілили в будинок сусідів Дроздів. Потім людей, які ховалися в погребі (двоє переселенців із Донбасу і двоє місцевих — авт.), убило в погребі. Дев’ять мін цілило туди, і десята пробила дах.

«Ми зрозуміли, що погріб — це не укриття і треба їхати. Корову продали, дуже важко було й боляче все кидати, бо все рідне. Думали: війна закінчиться, хай ми не повернемося, бо вже тут хату купили. Але там буде наш будиночок. Там же ліс який, природа, ягоди! А зараз випалене все, усе село спалили, — у Людмили накочується сльоза. — Я після пожару там не була і не хочу їхати. У пам’яті залишилось Єліне, яким було. Єдине, що хочеться, — побачити могили батьків, бабусь».

До минулого року в Єньковій Рудні стояла тиша й спокій. Рай.

«Зараз повз нас снують “шахеди” один за одним, усе гуде. Я ніколи не боялася, а то трапилося кілька ночей, що вставала, одягалася, сідала за грубою — страшно. Дрони збивали, вони падали, і будинок аж трусився», — Людмила розповідає все сама. Її чоловік сидить на ґанку і рідко вставляє якесь слово. У його мові вчувається говірка, яку не так легко зрозуміти.

Внучка Соломія бігає навколо, гомонить щось своє, грається з двома псами — Арчі й Дружком. Їй цієї осені — у перший клас.

«Хоч-не-хоч, а закрадається думка: а як їй вчитися? А як ходити в школу під обстрілами у Сновську? А може, знову доведеться нам кудись їхати? Продати тут хату нереально, хто її купить? Та й куди їхати? У Києві — син, але там теж не сахар. Усі наші стараються держаться ближче до своїх хат, далеко не забиватися», — гірко підсумовує Людмила.

Виходимо на вулицю, чути наближення розвідувального дрона. Він дзижчить. Ховаємося під дерева. Не помітив. 

Не евакуюються: «живуть і помирати не збираються»

«Ще 2025-го в нас було спокійніше, ніж зараз. Але зараз росія взялася за нас серйозно. Мешканці почали відселятися. Але залишили громаду лише десь чотириста людей: решта живуть тут же, просто перебралися в села південніше від кордону. Для людей, які пережили пекло, їм там уже здається безпечніше. Насправді ж немає вже жодного села в громаді, куди б не прилітало», — каже голова Сновської громади Олександр Медведьов. Його справжнє прізвище — Медвєдєв, але коли 16-річному Олександру давали український паспорт, записали Медведьовим. 2022-го окупанти взяли його в полон. Вимагали 15 тисяч доларів викупу, родичі й друзі зібрали гроші — і так Олександра звільнили. 

Голова згадує загиблих місцевих: жінка збирала траву кролям — прилетіло; у чоловіка вцілив дрон, коли ставив машину в гараж на своєму подвір'ї; у селі Єліне міна поховала чотирьох у погребі. Зовсім недавно уламок дрона ледь не забрав життя місцевої депутатки Вікторії Никитенко, коли вона прийшла відвідати могилу свого загиблого чоловіка-воїна на цвинтар. Жінка сховалася за церквою, але шматок надгробка (дрон зруйнував кілька пам’ятників героям — авт.) розтрощив їй руку.

«Сьогодні мені телефонувала наша колишня бібліотекарка з прикордоння. У неї син воює, а вона на відселення не хоче, хоч і живе з вибитими вікнами. Їй 79 років, на велосипеді ще їздить, куди їй треба. Питаю: “Ви не боїтеся?”. — “А чого боятися? Летить та й летить. Сьогодні менше летіло, наші хлопці 18 “шахедів” збили, жодного не пропустили»», — розповідає завідувачка відділу культури та туризму.

І додає, що староста одного із сіл об’їжджає свою територію щодня, хоч там постійно стріляють. І спостерігає за мешканцями, що не евакуювалися. Їх 40. Пофарбували автобусну зупинку, садять на клумбах квіти, самі чистять колодязі, заготовляють дрова. У селі п’ять корів, то ділять молоко на всіх. Зв’язку з ними майже немає, але «живуть і помирати не збираються».

Знайти роботу — проблема

Олександр Медведьов показує зруйновані та пошкоджені школи, дитсадки, гімназію. І завод продовольчих товарів — підприємство виробляло понад 100 видів солодощів, якими місцеві дуже пишалися. 

Навколо буяє зелень, достигають вишні та чавкають під ногами шовковиці.

«Через нашу залізничну станцію проходили не лише пасажирські потяги по всій країні. У нас вантажили кукурудзу, насіння тощо. Також руйнують підприємства — через це в людей дедалі менше місць для роботи. Знайти нову — у Сновську проблема. Цілять росіяни у ФАПи, школи, будинки культури, у хати, біля яких багато машин, бо думають, що там українські військові. Вони відтискають населення від кордону, відкочують на південь», — пояснює Медведьов. 

Голова не хоче, щоб про Сновськ говорили як про занапащене місто, наголошує, що не все горить і зачиняється. Працює музична школа, спортивна, де є секції кікбоксингу, вільної боротьби, футболу, легкої атлетики, тенісу, гімнастики, картингу. Хвалиться музичними колективами й сучасним центром адміністративних послуг «Дія», який побудували кілька років тому.

Цифри у Сновській громаді:
— 21 тисяча людей проживає на території (у місті 11 тисяч);
— 112 військових і 17 цивільних загинули у війні;
— 86 безвісти зниклих, зокрема й у полоні (з них троє цивільних);
— 4 повернулись з полону.

«Ягода пошла!»

Багато місцевих підзаробляє на ягодах та грибах. На базарчику чорниця по 70 гривень за півлітрову баночку, лисички — по 50-60 гривень. 

Утім, ходити в ліс цього року особливо небезпечно: повно нерозірваних снарядів, валяються залишки дронів.

Наталія Добненко запевняє: «Та наші люди нічого не бояться. “Ягода пошла” — це гасло нинішніх тижнів. Треба встигнути і запастися, і продати».

Купуємо додому по кілька баночок чорниці у місцевих жінок. Само собою розгортається розмова про Білорусь.

«Ми завжди жили на злитті кордонів. Монумент дружби стояв. Три сестри називався, — розповідає говірка жінка в хустці з відром чорниці. І їздили одне до одного, одружувалися. — У когось у Білорусі мама, у когось діти, свати, друзі. Немає в нас ненависті до білорусів, бо рідні всі, перемішані. До росії є, з родичами звідти не спілкуємося». 

Інша жінка, з повністю сивим волоссям, називається Надією, додає:

«У мене дві доньки в Білорусі. Душею вони з нами, знають усе, що тут відбувається. Одна біда — не бачила я їх із січня 2024-го, коли востаннє приїжджали. Скучила за ними й онуками… Ми до них із дідом не доїдемо: мені 79, йому 84. Не знаю, коли й побачимося. Може, після війни. Переживаю, аби лиш Білорусь на нас не пішла війною, бо дочки не приїдуть. Українці їх не сприймуть».

«Та яка проблема, — сміється чоловік, спираючись на велосипед, — люди з Білорусі летять у Туреччину, звідти — в Польщу, а звідти їдуть в Україну до рідні. Мої сусіди вже двічі так за війну в Сновську були».

Цей матеріал створений за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», багатосторонньої донорської ініціативи, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета Програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.

Для створення цього матеріалу журналістка hromadske була застрахована за підтримки проєкту Міжнародний Фонд Страхування Журналістів, що реалізується Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України», і є частиною програми Voices of Ukraine / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа. Voices of Ukraine / SAFE реалізується в межах Hannah Arendt Initiative за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.