Одна ніч, 150 розбитих будинків і завод, про який мовчить навіть сільрада

Я запитала в голови Оліївської громади, чи пов’язує він обстріли сіл із тим, що на їхній території працюють два згадані підприємства.

«Ми не можемо знати це точно, бо ворог зараз обстрілює різні громади. Але, найімовірніше, це може бути пов'язано», — старанно підбираючи слова, відповідає Анатолій Мельниченко.

Деякі корпуси Kromberg сьогодні нагадують звалище металолому. А кабінети сільради цілісінькі, хоч вони в одному приміщенні із заводом — буквально через стінку від того теперішнього згарища! Оце і є російська рулетка — ніхто не передбачить, у кого поцілить смерть.

«Ми розуміємо, що війна є війна, що підприємства мають працювати, продукцію робити й для ЗСУ, і для людей. Але ми ж тут в громаді через ці підприємства вже під прицілом у росіян. Вони ж уже, як унадилися, то будуть і будуть обстрілювати й ці заводи, і нас із ними. І щось же треба з цим робити», — Галина сумно дивиться з-під чорної жалобної хустки.

Якраз рік по її сину…

«Десь 50% бюджету нашої громади — це гроші “Кромберга”. Не працюватиме підприємство, нам доведеться згорнути багато соціальних програм», — пояснює секретар сільради Василь Городнюк.

Завод «Емерджі», як повідомив нам голова громади Анатолій Мельниченко, у 2025 році сплатив у бюджет громади 125 тисяч гривень з копійками, а у 2026 році — вже майже 773 тисячі гривень.

Ми поїхали в Оліївську громаду, поговорили з депутатами та військовою адміністрацією, щоб зрозуміти, як же узгодити безпеку людей з економічними інтересами.

Завод же нікуди не дівся

З вулиць і провулків Сонячного вже вивітрився запах згорілих будівель. У селі безпечно пахне розімлілими на сонці помідорами, кабачковим огудинням.

Галинина хата — це 20 літ її гіркого заробітчанства в Італії. За рік, що минув після того доленосного обстрілу, вона замінила в хаті вікна й двері, скріпила металевою арматурою стіни всередині, «обперезала» металом хату по периметру знадвору, залагодила стелю.

«Боюся, як знову будуть обстріли, то від вибухів стіни далі подадуться, і не зберу їх докупи», — бідкається жінка.

Її найближча сусідка й родичка Надія Рибачок відверто зізнається: до того вересневого обстрілу ніколи й не зважала на повітряну тривогу — летить собі, мовляв, над хатою, ну хай летить.

«У мене є погріб у хаті, але хата — фінський щитовий будиночок, він як звалиться від вибухової хвилі, то ми з сином із того погребу й не виліземо. Боїмося туди спускатися», — розповідає Надія.

Із сином Вадимом вони згадують, як у ту вересневу ніч атакували дрони, як вогненні уламки летіли із заводу на їхній город і двір, як від вогню тікала їхня корова, як розбігалася заводська охорона, а за парканом у дворі Галини криком кричали родичі — племінник Василь обгорів так, що навіть легені в нього були попечені…

«А третій дрон перебив газову трубу. Дуже сильний витік газу був, усе палахкотить. Не знаю, як через той газ у нас тут усе не вибухнуло! Зателефонували в газову службу, у “швидку”, пожежникам. 

Василь, племінник, кров’ю стікав, а до нас ніхто не їхав — вони чекали, поки відбій тривоги буде. А потім ракети полетіли. Пожежники вже приїхали після останньої ракети», — згадує Надія.

Вадим із матір’ю водять мене по своєму обійстю, показують мотор «шахеда», що валяється біля їхньої копанки. Пояснюють, що на городі ще повно різних уламків. 

Стіни будинку Надії у три ряди стягнуті металевими «поясками», покоцаний уламками дах тече, його кроква від вибуху роз’їхалася, і стелю на кухні треба зробити, і стіни зсередини підрихтувати. Ото хіба вікна за рік замінили. А найбільше болить Наді, що вибуховою хвилею знівечило вхідні броньовані двері — вона ж на них так довго гроші збирала.

«У мене вже рік, як нема сну. І у Вадима. Він взагалі до психіатра звертався. Ми тепер, як тривога, ходимо в льох до Галі, бо страшно», — розказує Надія.

Льох у дворі Галини Поліщук може вмістити до 10 людей. Але сама Галина називає його ненадійним.

Валентина Слюсаренко уламки дронів і ракет зі свого городу давно вже позбирала в мішки — он вони стоять посеред двору. А двигун ракети хлопці з ДСНС ще в день обстрілу забрали.

У ніч проти 10 вересня минулого року вони з чоловіком перечекали атаку дронів віддалік від хати. Повернулися додому — аж тут ракети. 

Одна врізалася у велику тополю поблизу Валентинової хати — вибух, спалах, жінка втратила свідомість. А як отямилася, побачила вивернуту, роздроблену кістку своєї руки — зрощували її потім після операцій з допомогою апарату Ілізарова. Була ще одна операція — на очах, бо в момент вибуху розірвалася рогівка.

Жінка показує шрами на руках, на обличчі. Але Валентина вважає, що їй ще пощастило. А ось її чоловік не зміг оговтатися після стресу тієї ночі, здоров’я його дуже погіршилося, помер цього літа.

«Тільки дві кімнати зробили, опалення, покрівлю замінили, але ще дуже багато всередині будинку роботи, особливо на другому поверсі. Ще гараж, сараї, літню кухню треба відбудувати», — жінка обводить руками двір.

Колись капітальні господарські будівлі шкіряться розбитими стінами й проваленими стелями.

 А в Олени Кас’ян, сусідки Валентини через дорогу, і двору вважай не залишилося. А від хати — сам фундамент і сходи, що тепер ведуть у порожнечу.

Олена з чоловіком Михайлом теж, як і сусіди, була надворі під час «шахедної» атаки. Нарахували вони тоді 13 «шахедів», що летіли на завод. А як пішли ракети, майнула думка, що все — фініш…

«Нас п’ятеро тієї ночі в хаті було: ми з чоловіком, син з родиною своєю. Ми тут між двома стінами ховалися. Якби на вулиці були, не врятувалися б — там таке робилося…

Я встигла в хату забігти, а Михайло ні: він на поріг, а на нього з фронтону каміння посипалося. Йому в лікарні потім і голову, і руку зашивали. 

А потім почало так горіти, що ми на вулицю вибігли, а хата от майже ж до фундаменту зсередини вигоріла вся. Вибігли — а все навколо горить, асфальт горів, ми не бігли по ньому, а перестрибували», — рік минув, а в Олени, коли розповідає, досі перехоплює подих.

Серед куп сміття, будівельних матеріалів Олена показує, де колись стояли сараї, гараж, літня кухня, сімейна лазня, криниця. Показує припнуті до сходів колишні вхідні двері — вони взяли на себе такий потужний удар вибухової хвилі, що вигнулися чудернацькою дугою і тепер схожі на ванну. 

Посеред двору стоїть побитий старезний «Жигуль». Після тих обстрілів автівка, за словами Михайла, сама собою склалася удвоє. Вони з сином залізли всередину салону, ногами вирівнювали в машині дверцята, дах — метал був настільки розігрітий, що легко піддавався й набував потрібної форми. Наразі стопів і поворотів у «Жигуля» немає, але Михайло примудрився возити на ньому будівельні матеріали.

Обгорілим мотлохом по двору валяються книжечки їхньої 7-літньої онуки Віки.

«Чи не вмиватися слізьми», — збереглася частина заголовка на одній із них, про Лева-плаксія…

«Мала все казала: “Бабуля, врятуй мою вишиваночку, бабуля, де ж моя форма, портфелик, як же я в школу піду”», —  згадує онуччині слова Олена.

Зараз родина поруч з фундаментом згорілої великої хати, яка мала розміри 21 на 10 метрів, будує собі маленьку хатку, 4 на 7 метри. «Врем’янку», як називають такі будиночки на Житомирщині.

«Мені страшно, що я будую, а як воно вдруге прилетить, то і це згорить, уся робота моя пропаде. Дуже гірко: все, що за життя настаралися, за одну хвилину загинуло», — Михайло, який до того намагався жартувати, раптом став серйозним.

Що приховують ангари?

Ми з фотографом ходимо по селу, а за нами від двору до двору — зграйка місцевих жіночок. І постійно в розмові вони повертаються до заводу «Емерджі», який нависає над будинками в кінці одного з провулків.

Жінки розповідають, що багато років тому на підприємстві якийсь турецький власник виробляв двері. Згодом нібито продав приміщення житомирському бізнесмену й колишньому нардепу Бориславу Розенблату, а той почав випускати щось оборонне.

hromadske зʼясувало, що офіційно директоркою заводу є Ірина Медарь. Рашіне жінка була засновницею юридичної особи «Ломбард Розенблат Ж.Л. і Ко». А її співзасновницею була Розенблат Жанна Леонідівна, дружина Борислава Розенблата.

hromadske зателефонувало Розенблату, однак бізнесмен заперечив свою причетність до заводу «Емерджі».

«У мене немає ніякого заводу в Сонячному. Я не маю до нього ніякого стосунку», — сказав Борислав Розенблат і кинув слухавку.

«Нам сільрада жодного разу не сказала, що це за підприємство. Ніхто з нашого села там не працює, охоронцям, ми так розуміємо, заборонено з нами спілкуватися, бо вони з нами не говорять, і вони постійно змінюються. 

Як повномасштабка почалася, якийсь військовий прийшов і сказав нам прибрати каміння з дороги в провулку, щоб не заважало руху машин на завод. А хто він — не знаємо. Прибрали каміння, та й усе», — розповідає Надія.

Валентина згадує, що ще до обстрілу заводу на нього постійно їздили буси й тентовані вантажівки з причепами. Після російського нальоту, до весни, підприємство немов і не працювало. А нинішнього літа громада захвилювалася, коли знову помітила в селі тентовані машини.

«І ми, люди села, написали звернення у сільраду, щоб розібратися, що ці машини возять, що на заводі виробляють? Чи не через це виробництво росіяни нас обстрілювали минулої осені? 

Ми цілу бучу підняли. Знаємо, що сільрада далі відправила запит і на Житомирську ОВА, і в СБУ. Ми хотіли потрапити на завод, подивитися, що там робиться», — розказує Валентина.

Тентовані машини так переполошили село, що люди наважилися діяти рішуче.

«Ті машини були чимось таким навантажені, що під ними аж земля гула, аж колеса їхні грузли. Ми стали переймати машини, фотографувати водіїв, питати їх, що везуть, а вони обличчя від нас закривали, казали, що тільки водії й нічого не знають», — додає подробиць Олена.

За словами Валентини, у справу втрутився і дільничний поліціянт.

«Він нам сказав не переймати машини з чорними й голубими номерами, тобто військові та поліційні», — згадує жінка.

Валентина розповідає, що влітку громада таки домоглася, що кількох її представників разом із дільничним керівництво заводу пустило на його територію. Ніяких свідчень військового виробництва на заводі люди тоді не побачили — принаймні, у тих приміщеннях, у які їм дозволили зайти.

А в кінці серпня, як росіяни обстріляли «Кромберг», люди з села вже без дільничного пішли на завод, спілкувалися з чоловіком, який представився їм заступником директора, і охоронцями.

«Там ангар був великий, ми хотіли подивитися, нас не пускали, і я сказала, що як не покажете, що в ньому, то все село зараз зійдеться сюди, бо люди вже заведені, ці вибухи на “Кромбергу” всіх накрутили.

Ми побачили великий кран, якийсь верстат, ящики порожні, якусь плитку. Нам сказали, що ніякого виробництва на заводі нема, що тут склад плитки. Ми так і не знаємо, що на тому заводі», — хвилюється Валентина.

За словами голови Оліївської сільради Анатолія Мельниченка, він, як очільник громади, теж не знає, що на заводі виробляється. Невідомо йому й кому належить підприємство. Знає тільки, що називається воно Приватне науково-технологічне підприємство «Емерджі», а директором його значиться Медарь Ірина Львівна.

«Це приватне підприємство, і сільрада не може втручатися в його господарську діяльність. І підприємство нас не повідомляло, чим саме займається. Якщо ж говорити про “Кромберг” в Оліївці, то це суто цивільне підприємство, яке не стосується оборонного комплексу держави», — говорить Анатолій Мельниченко.

На моє здивування, що сільрада не знає, чим на її території займається підприємство «Емерджі», очільник громади пояснив: «На жаль, на законодавчому рівні немає рішення, що підприємство має повідомляти про це орган місцевого самоврядування. Зі слів мешканців села я знаю, що на “Емерджі” виготовляють плитку, але точно підтвердити цю інформацію не можу. У нас нема туди доступу».

Анатолій Мельниченко розповідає, що до російського нальоту у вересні 2025 року й необхідності дізнаватися про характер виробництва на заводі в Сонячному не було. А от коли стався обстріл та масштабні руйнування в громаді — така необхідність виникла.

«Тоді одразу сільрада надіслала всім компетентним органам, зокрема, військовій адміністрації й правоохоронцям, інформацію й застереження про те, що будь-яке виробництво може бути тільки за межами населених пунктів. Ми проінформували компетентні органи щодо занепокоєння жителів щодо подальшої безпекової ситуації в Сонячному», — пояснює Анатолій Мельниченко.

На моє запитання, що ж відповіли ті органи на звернення Оліївської сільради, її голова відповів обтічно: «На сьогодні ми розуміємо, що на заводі не ведеться те, що було у вересні 2025 року. Якщо така інформація буде, будемо звертатися у відповідні органи повторно».

Виходить, єдина можливість сільради відреагувати на безпекову ситуацію в громаді — поставити до відома ОВА?

Анатолій Мельниченко терпляче пояснює: «На сьогодні в сільської ради фактично законодавчих повноважень, на жаль, немає (у такій ситуації — ред.). І тому так, єдине, що залишається, — це доносити інформацію до органів влади».

Коли ж зайшлося про безпеку громади поруч із підприємствами, особливо оборонного призначення, очільник Оліївської сільради знову заговорив про ухвалення рішень на законодавчому рівні.

«На мою думку, підприємства, пов'язані з оборонною сферою, точно не мають бути розміщені в населених пунктах та й навіть поблизу них. Потрібне законодавче регулювання цього питання. 

Я переконаний, що парламент має прийняти відповідні рішення. І дуже хотілося б, щоб громади були більш дотичні до інформації (стосовно характеру виробництва — ред.) Бо підприємство сьогодні не зобов'язане повідомляти місцеву громаду. А в результаті таких страшних випадків (як в Сонячному на Житомирщині, Милій та Вишневому на Київщині тощо — ред.) громада і відповідальність має достатньо велику, і допомагає (населенню — ред.) насамперед місцева влада. Тому хотілося б, щоб на рівні законодавства відбулися певні зміни», — окреслив свою позицію Анатолій Мельниченко.

РЕБи замість закону?

Член парламентського Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки Федір Веніславський вважає, що ніякого спеціального закону, аби убезпечити громади від обстрілів через сусідство з підприємствами, ухвалювати не треба.

«Обстріли не залежать від наявності або відсутності підприємств, які є потенційно небезпечними для громадян. Вони залежать виключно від того, що росія веде таку війну.

Щоб держава в якийсь спосіб змусила приватного підприємця до релокації виробництва, вона має забезпечити його витрати, пов'язані з цією релокацією. А покласти додаткові витрати на підприємців, які на сьогодні перебувають на межі виживання, це навряд чи правильна державна політика. 

Я розумію біль і занепокоєння жителів громади, але тут питання головне не в тому, що якесь підприємство щось робить на території громади. Питання в тому, що росія не вибирає законних воєнних цілей, а атакує все підряд. І оце головна проблема. 

Тому під час війни знайти вихід, який би убезпечив повністю всіх громадян в кожній громаді від таких варварських атак, навряд чи ми зможемо», — говорить Федір Веніславський.

Водночас він вважає, що ситуації, які цього літа трапилися у Вишневому й Милій на Київщині, є однозначно неприпустимими. 

«Будь-які обʼєкти, які містять вибухівку, боєприпаси, точно не повинні бути розташовані в населених пунктах. Законодавство це забороняє. І тому у Вишневому і Милій ідеться про кримінальну відповідальність певних посадовців через їхню злочинну недбалість», — наголошує Федір Веніславський.

Як запевнив народний депутат, головнокомандувач і керівники правоохоронних органів отримали відповідні вказівки для того, щоб не допустити повторення трагедії, яка сталася на Київщині.

Що ж стосується права громади знати, які виробництва розміщуються на її території, то, за словами Веніславського, він як член комітету Верховної ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки добре розуміє небезпеку розкриття будь-якої інформації, яку ворог може використати для ідентифікації тих чи інших об'єктів як потенційних цілей.

«Я не вважаю, що таку інформацію потрібно оприлюднювати. Навпаки, треба, щоб навіть через опосередковані канали, наприклад, через КВЕД чи через митні декларації не можна було визначити, як саме підприємство залучене (в оборонну сферу — ред.). Щоб його не можна було з відкритих джерел відстежити», — наголошує парламентар.

А що з укриттями?

Тим часом росіяни продовжують обстріли. Як же практично захиститися пересічній сільській громаді?

Між селами Сонячне та Оліївка, які територіально буквально перетікають одне в одне, споруджено добротне сучасне укриття з водою, каналізацією, дитячим куточком, з підіймачем і туалетом для людей з інвалідністю, дизельним генератором. 

Щойно лунає сигнал тривоги, місцевий мешканець Салюк Павло біжить відчиняти укриття. Розповідає, що от як почали росіяни обстрілювати «Кромберг», то людей в укритті побільшало — ідуть з малими дітьми, подушками, ковдрами.

Обладнані укриття в школах і дитсадках громади — діти вчаться офлайн.

Водночас Анатолій Мельниченко вважає, що першочерговий захист громади — у допомозі ЗСУ, донатах на армію. Також припустив, що громадам і підприємствам варто мати власні РЕБи. 

Ще Анатолій Мельниченко обережно говорить про те, що приватним підприємствам сьогодні дозволено створювати свої підрозділи повітряної оборони. І якщо якісь підприємства будуть їх створювати, то сільрада готова долучитися, можливо, якоюсь автомобільною технікою або в інший спосіб.

Але коли я починаю допитуватися, голова громади як колишній військовий рішуче замовкає…

Завод людям не допоміг. Але й не повинен був

Власники зруйнованих у Сонячному будинків отримували гроші від держави за програмою «єВідновлення». Йшлося про компенсації від десятків тисяч до кількох мільйонів гривень.Крім того, сільрада зі свого боку виплатила їм 10% від суми «єВідновлення». Також надходили гроші від районної та обласної адміністрацій. Люди, чиї будинки не підлягали відновленню, отримали ще додатково від сільради по 100 тисяч грн. Крім того, сільрада допомогла й будівельними матеріалами — на понад 2 мільйони гривень. А хто мав потребу, той отримував і матеріальну допомогу на лікування. За словами Анатолія Мельниченка, з коштів громади на оздоровлення виділили понад мільйон грн.

Інша справа, що висока вартість будівельних матеріалів і робочої сили просто зжирають ці виплати. Люди скаржаться, що будівельників не знайти. Наразі чоловіки відповідних спеціальностей і в Оліївській громаді, яка налічує 21 село, і в сусідніх, у великому дефіциті. 

Анатолій Мельниченко розповідає, що нині людей для сезонного покосу трави неможливо знайти, не те що для відбудови села. Минулої осені люди рихтували будинки нашвидкуруч, аби до зими сяк-так зробити хати придатними для життя. Минув рік, і багатьом мешканцям Сонячного доведеться заходити вже у другу зиму з невідбудованим і невідремонтованим житлом.

До речі, стосовно матеріальної допомоги постраждалим у Сонячному,  сільрада зверталася й до заводу «Емерджі».

«Вони нам відмовили. Представники підприємства сказали, що нічого відшкодовувати не будуть, оскільки не робили в селі нічого такого, що могло спричинити ситуацію, яка склалася. Тобто вони непов'язаними визнали, що трагедія й певне виробництво на підприємстві є пов'язаними речами», — каже голова сільради.

За словами народного депутата Федора Веніславського, не можна законодавчо примусити власників підприємства виплачувати матеріальну допомогу людям, чиє житло постраждало внаслідок обстрілу заводу чи фабрики. І в цьому питанні необхідно правильно ставити акценти: мешканці громади постраждали не через те, що росіяни обстріляли підприємство, а через те, що триває війна. 

«Це вже питання репарацій від росії за ту шкоду, яку заподіяла війна. А за зруйноване або пошкоджене житло громадяни України отримують компенсацію (від держави — ред.), вона передбачена на законодавчому рівні, ми це питання розв'язали вже давно», — підсумовує Веніславський.

Цей матеріал створений за підтримки програми «Партнерство за сильну Україну» — багатосторонньої донорської ініціативи, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.