«Його списали»? Що відомо про долю полоненого міського голови Херсона й чому його син заявляє про саботаж влади
«Підніміть руки, чи є тут грузини? “Азовці”? Мер Херсона?» — російські наглядачі оглядали кількадесят новоприбулих українських полонених із мішками на голові, вирізняючи для себе «особливо статусних». Потім ставили на коліна й з особливою жорстокістю — руками, ногами, дубинками, електрошокерами, з нацьковуванням собак — били впродовж трьох годин. Серед них був міський голова Херсона Ігор Колихаєв.
За словами опитаних нами свідків, це був початок вересня 2024-го — так звана прийомка в СІЗО №3 міста Кізел Пермського краю рф. Того самого СІЗО, де після катувань у тому самому вересні 2024-го загинули журналістка Вікторія Рощина й міський голова Дніпрорудного Євгеній Матвєєв.
Херсонського міського голову Ігоря Колихаєва, який відмовився співпрацювати з окупантами, викрали наприкінці червня 2022 року. Відтоді рідні збирають інформацію про його місцеперебування й стан здоров’я здебільшого від колишніх полонених, які бачили Колихаєва в російському ув’язненні — спершу в Чонгарі, тоді в Таганрозі, а з 2024-го й донині — у Кізелі.
Його син говорив про критичний стан здоров’я батька й водночас нібито байдужість державних органів щодо його звільнення ще понад рік тому. Нині ж він став виходити вже з публічними зверненнями до президента, натякаючи, що «хтось заважає поверненню батька».
Що відомо про долю міського голови Херсона, який уже чотири з половиною роки в полоні, чому його неохоче міняють росіяни й чи може це мати політичне підґрунтя — у матеріалі hromadske.
Ігор Колихаєв — 55-річний підприємець (власник аграрного бізнесу), політик, засновник благодійного фонду свого імені, депутат Верховної Ради IX скликання (2019-2021 роки), депутат Херсонської облради (2015-2019 роки), з 2020-го — міський голова Херсона.
«Герой чи зрадник?»
За словами радниці Колихаєва, його затримали представники росгвардії й ФСБ 28 червня 2022-го — через два місяці після того, як російські військові захопили будівлю Херсонської міськради й поставили свого «мера». Колихаєв же з частиною команди до останнього продовжував працювати дистанційно.
Як писало New York Times, було загадкою, як йому це вдавалося. «Герой чи зрадник?» — провокативно звучало в статті. Бо частина людей вважала це проявом відповідальності, інші ж — пристосуванням і ледь не зрадою (попри те, що президент нагородив Колихаєва орденом «За мужність»). Майже чотири місяці він фактично продовжував забезпечувати життєдіяльність міста й навіть давати інтерв’ю українським та іноземним медіа в окупації. І водночас — не визнавати окупаційної влади.
За кілька днів до того, як Колихаєва в кайданках вивезли на автобусі Z у невідомому напрямку, новопризначений «мер» запрошував його обговорити «організацію майбутньої взаємодії», а за відмову від зустрічі погрожував арештом. Колихаєв, як писала його радниця, на зустріч не пішов.
«росіяни дуже хотіли, щоб він із ними працював, бо в нього була дуже висока підтримка серед людей. Батько чітко сказав, що ні співпрацювати [з окупантами], ні просувати їхні наративи не буде.
Він звітував Києву й підпорядковувався їхнім вказівкам. Хоча з початку окупації він чекав на інструкції, які були надіслані аж у квітні», — каже син міського голови Святослав Колихаєв.
У 2023 році Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив його статус полоненого. Але я отримую якусь інформацію про нього тільки від звільнених, які повертаються з полону. Я постійно відправляю листи, але доходять вони чи ні — не знаю, бо відповіді не отримав жодного разу.Святослав Колихаєв, син полоненого міського голови Херсона Ігоря Колихаєва
«Його нога опухала й гнила»
Ми поспілкувалися з тими, хто чув, бачив або був безпосередньо в одній камері з Ігорем Колихаєвим.
«Хлопці розповідали, що, коли його завели в камеру після “прийомки”, він був такий самий синій, як і “азовці”. Про нього всі відгукувалися добре. Я був із ним у сусідній камері», — каже морпіх Євген Горох, звільнений із полону в травні цього року.
Колишні військовополонені кажуть: попри постійні побиття, перед ворогом херсонський міський голова не прогинався.
«На ранковій перевірці в нього часто питали типу: “Через що ти тут? За що тебе забрали?”. Він казав: “Тому що відмовився з вами співпрацювати”. Навіть коли били, він так відповідав», — говорить Максим Ковтун, якого разом з Колихаєвим у вересні 2024-го етапували з Таганрога. Два місяці він перебував із ним в одній камері.
«Нас усіх вивели й почали кожного запитувати, чи ми хочемо отримати російський паспорт, залишитись у росії (це тебе б’ють і запитують). То Ігор Вікторович відповідав, що він українець, що він любить свою державу й хоче повернутися назад в Україну», — додає військовий медик і Герой України Віктор Івчук, який теж у 2024-му був із Колихаєвим дев'ять днів в одній камері.
Тоді, каже Івчук, через те, що їх били й усіх змушували постійно стояти на ногах, у Колихаєва були проблеми з лівою ногою.
«Вона була набрякла, він пересувався з проблемами. Але я її не розглядав, бо цього не можна було робити, і розмовляти між собою теж. Допомогу нікому не надавали», — згадує Віктор.
Його нога опухала й гнила. Температура підвищувалась, ногу починало розпирати. Як вони казали — ця хвороба називається «рожа».Максим Ковтун, колишній військовополонений, який був в одній камері з Колихаєвим
За словами звільнених із полону, після загибелі Вікторії Рощиної та Євгена Матвєєва в СІЗО була перевірка — й умови дещо поліпшились: зокрема, почали краще годувати й надавати медичну допомогу. Ігорю Колихаєву стали давати антибіотики й мазі. За останніми свідченнями, по меддопомогу він уже не звертався.
«Йому довгий час давали якісь таблетки, часто водили в санчастину, але, здається, стан був уже більш-менш стабільний. Тому що крайній місяць, коли я там був, його вже перестали водити й давати таблетки. Але я все одно цікавився, як у нього самопочуття, і він казав, що нормально», — каже Євген Горох.
Колишні військовополонені кажуть, що надали свідчення щодо перебування Ігоря Колихаєва всім відповідним органам, зокрема Координаційному штабу й СБУ.
«Прізвище Колихаєва заборонили згадувати»
Син Ігоря Колихаєва в публічному зверненні до президента просив з’ясувати, мовляв, «хто або що заважає» поверненню батька. Через чотири з половиною роки полону син певен, що питання його звільнення нібито блокується на державному рівні.
«Усі ці роки я писав сотні офіційних звернень і листів СБУ, Коордштабу, омбудсмену, президенту. І я добре розумію, що президент не відповість. Але я вже не знаю, що я можу на сьогодні ще зробити. Я отримав купу обіцянок, повне ігнорування й розуміння, що процес не просто не йде, а він саботується», — говорить Святослав Колихаєв.
На прохання пояснити, у чому він вбачає саботаж, якщо звільнення з полону залежить не так від української, як від російської сторони, син заявив про нібито погрози тим, хто намагався допомогти родині, й ігнорування з боку держструктур.
«Наприклад, коли ось у травні в Офісі омбудсмена казали, що його внесли в списки [на обмін], а два тижні тому на зустрічі з Лубінцем [уповноваженим ВР з прав людини — ред.] ми з'ясували, що ніхто нічого не вносив.
І ми вже починаємо не вірити загальним фразам, що росіяни не віддають. Коли я знаю не одну людину, яким прізвище Колихаєва просто забороняли згадувати, інакше прямо казали: не буде роботи. Тепер я боюсь, що батько просто звідти не повернеться», — зазначає Святослав Колихаєв.
«Мені багато людей казали, що просто боялися написати щось про Ігоря [Колихаєва], щоб у них не було проблем. Тобто відчуття, що його “списали”. Очевидно, він дуже багато знав. Бо досі про Херсон не говорять, як туди зайшли, чому, хто здав, хто не здав…» — каже голова Асоціації фермерів Херсонщини Віктор Гордієнко, який теж записав звернення до президента.
Разом із батьком, відомим фермером і Героєм України, який загинув від удару ворожого дрона, вони добре знали Колихаєва, адже до політики той займався фермерством.
«Він був унікальною людиною, багато допомагав, займався благодійністю. Я свого батька не можу з неба дістати. Тому відчуваю своїм обов’язком дістати Ігоря», — додає Віктор.
«Ми не можемо казати, що будемо пріоритетно звільняти мерів»
З огляду на чутливість теми, ми направили запити до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими та Офісу уповноваженого Верховної Ради з прав людини.
У Коордштабі повідомили, що питання повернення Ігоря Колихаєва перебуває в роботі переговорної групи й не припинялося. Водночас подробиць щодо його місця утримання, стану здоров’я та джерел отримання інформації там не розголошують через ризики для процесу.
В Офісі омбудсмана запевнили, що підтримують зв’язок із родиною. А питання звільнення й повернення в Україну Ігоря Колихаєва перебуває на контролі уповноваженого Дмитра Лубінця, який звертався, зокрема, і безпосередньо до уповноваженої з прав людини в рф. Але відповідей, мовляв, не було.
«З боку України відсутні юридичні чи інші обставини, які перешкоджали б звільненню та поверненню Ігоря Колихаєва в Україну. Основною перешкодою для його повернення є позиція та дії рф, яка продовжує незаконно утримувати цивільних громадян України та не забезпечує їхнє повернення», — йдеться у відповіді на запит.
«Я не думаю, чесно кажучи, що це якась історія політичного саботажу нашої влади. Натомість що ми можемо казати точно — це те, що росія дуже неохоче видає публічних осіб», — висловлює свою думку голова громадської організації «Цивільні в полоні» та колишній цивільний політв’язень Костянтин Давиденко.
Він сам провів у російському ув'язненні сім із половиною років після затримання ФСБ у лютому 2018 року в окупованому Сімферополі (його вдалося повернути в серпні 2025 року під час обміну полоненими). Він каже: процес повернення цивільних відбувається складніше, якщо порівнювати з військовополоненими.
«Для розуміння: Україна подавала мене на облік, тобто запитувала мене в росіян, дев'ять разів. І тільки з 10-го разу мене віддали. Механізм обмінів військових прописаний, а от щодо цивільних його нема.
І по суті, ворог бере їх навіть не в полон, а в заручники як терорист. Бо по факту той самий Колихаєв є класичним заручником. І тут процедура обміну — це вже зовсім з іншої категорії відносин. Це вже про відносини з терористами. Тому це і є проблемою», — пояснює Давиденко.
За його словами, окремого «списку», який щоразу формується і надсилається росіянам, не існує. Існує єдина спільна база людей, яких Україна хоче повернути, і вона є в росіян. А під час перемовин вони самі обирають, кого віддавати цього разу. Україна ж може наполягати на категоріях або конкретних людях, яких ми хочемо повернути в першу чергу.
«Але це не категорія осіб за тим, чим вони займалися, а, наприклад, за станом здоров'я. Казати, що ми будемо пріоритетно звільняти мерів, а не будемо звільняти столярів, — це буде і неправильно, і трошки нечесно. Бо в полоні неважливо — ти мер, чи ти оцінювач, чи ти двірник. Там погано всім однаково», — підсумовує Костянтин Давиденко.
Нині, за його даними, верифіковано близько 2,5 тисячі цивільних, які перебувають у російському полоні. Щодо близько 4 тисяч людей відомо, що вони потрапили в полон, але де саме вони — невідомо. І доля близько 16 тисяч цивільних залишається невідомою, вони вважаються зниклими безвісти. Це підтверджують і дані Офісу омбудсмена.
- Поділитися: