Чому урок безбар’єрності потрібен дорослим не менше, ніж дітям?

Семикласниця Марія повертається після уроків додому, заходить із мамою до крамниці й біля входу бачить чоловіка в колісному кріслі. Мама поспішає допомогти й береться за ручки крісла, щоб підштовхнути. Дівчинка зупиняє її: «Спершу треба запитати». 

Мама не розуміє: «А що тут такого? Я ж хочу допомогти». Марія пояснює, що колісне крісло є частиною особистого простору людини, тому торкатися його чи починати рухати без дозволу не слід. Перш ніж допомагати, варто запитати, чи потрібно це людині. Про це говорили на уроці «Мова гідності», матеріали якого використовують в українських школах.

Та за межами школи дитина потрапляє у світ, де дорослі й далі жаліють, вирішують за інших, коли і як їм допомагати, і називають це турботою. Тож я запитала себе: чи може один урок змінити ставлення, якщо всі навколо живуть інакше?

Один урок може стати початком змін. А надалі його принципи мають діяти й поза класом — у поведінці вчителів, батьків, працівників установ, бізнесів та інших спільнот.

Спочатку навчаються дорослі

Учитель звик навчати інших, тому іноді йому непросто самому повернутися в позицію учня. Особливо коли потрібно переглянути слова, реакції та моделі поведінки, які роками здавалися нормальними. 

Не можна просто передати педагогам готовий конспект і очікувати, що вони пояснять дітям принципи безбар'єрності. Спершу вчителю важливо зрозуміти сенс цих змін, помітити звичні стереотипи й упередження — зокрема у власних реакціях — та спробувати інші моделі взаємодії. 

Підготовка до «Мови гідності» почалася саме з роботи з педагогами. Ми проводили для них консультації, готували пояснення, розбирали конкретні ситуації. Центр соціальних змін та поведінкової економіки, який вимірює суспільні настрої та розробляє рішення, що впливають на щоденну поведінку людей, залучив досвідчених освітян — тих, хто знає, що справді працює у класі, а що ризикує залишитися красивою вправою на папері. 

Матеріали готували разом з експертами з безбар'єрності, психологами та старшокласниками й старшокласницями. Молодь допомагала перевірити дорослі уявлення на практиці: чи зрозуміле завдання і чи стосується воно реального життя учнів. 

Зрештою вчителі не обмежилися готовим сценарієм, а створили власні інтерпретації уроку. Одні інтегрували тему безбар'єрності в заняття з англійської мови, інші разом з учнями проєктували доступний простір у STEM-лабораторії. Так методичні матеріали перетворилися на живий конструктор, а педагоги почали навчатися одне в одного.

Від нової термінології — до нових звичок

За останні роки ми стали уважніше говорити про людей з інвалідністю. Ми говоримо «людина з інвалідністю», «крісло колісне», «людина з порушенням зору». Це важлива зміна, але наш словник — лише перший крок.

Особливо добре це видно на досвіді дітей. За даними ЮНІСЕФ, у світі майже 240 мільйонів дітей з інвалідністю — приблизно кожна десята дитина. Вони на 41% частіше, ніж діти без інвалідності, повідомляють, що відчувають дискримінацію. Отже, суть не лише в тому, чи знають люди довкола правильні терміни, а й у тому, як далі ці знання використовуються і з якою метою. Важливо, як кожна дитина щодня почувається у класі, вдома та на вулиці.

Простий приклад. До школи прийшов новий учень Сашко, у нього порушення зору. Він легко розв'язує складні рівняння і чудово співає. Однокласники вже вивчили коректні слова і жодного разу не помилилися. Але наввипередки розпитують: «Як ти втратив зір?», «Як ти сам залишаєшся вдома?», «Як ти дивишся фільми?». 

Природна цікавість не дає нам автоматичного права на особисті запитання. Про досвід  можна говорити тоді, коли між людьми вже є довіра і сам Сашко готовий про це розповідати. Під час першого знайомства варто побачити насамперед однокласника — його характер, інтереси та здібності.

Ми розповідаємо дітям, що у Сашка доречно буде уточнити, у якому форматі йому зручно отримувати навчальні матеріали та чи потрібна допомога, щоб дістатися до класу. Але не варто хапати його за руку без дозволу чи тягнути кудись без пояснення словами. Про потреби можемо запитувати тоді, коли це допомагає адаптувати простір, інформацію або процес. Безбар'єрність починається не з уміння вгадувати чужі потреби, а з поваги до права людини самій про них сказати.

Запитати про потрібну підтримку — не те саме, що розпитувати людину про діагноз, травму чи особистий досвід. Перше допомагає забезпечити участь і доступність. Друге потребує довіри та згоди людини.

Добрі наміри не дають права діяти без дозволу

Через страх сказати або зробити щось не так, ми іноді обираємо іншу крайність — проходимо повз навіть тоді, коли підтримка справді може бути потрібною. Наприклад, людина старшого віку розгубилася біля платіжного термінала. Не варто одразу забирати ініціативу й виконувати всі дії за неї. Але й демонстративно проходити повз не варто. Важливо запитати: «Вам допомогти?». А після згоди уточнити: «Як саме?».

Сам факт віку, інвалідності чи іншої життєвої обставини не означають, що людину потрібно рятувати. Якщо ж ми бачимо конкретну перешкоду, можемо запропонувати підтримку й залишити людині право погодитися чи відмовитися.

Цього і мають навчати вправи на безбар'єрність: не набору правильних реакцій на всі випадки життя, а вміння помітити іншу людину, оцінити ситуацію, запитати й почути відповідь. У більшості повсякденних ситуацій достатньо трьох кроків, які ми можемо зробити вже завтра: запитати — дочекатися відповіді — допомогти саме так, як просить людина.

А якщо допомога не потрібна — спокійно прийняти відмову.

Скільки часу потрібно, щоб зміни стали нормою

Поруч із нами дедалі більше людей, які втратили домівки, батьків чи дітей, пережили окупацію або евакуацію, повернулися з фронту з пораненнями, вчаться жити після важкого травматичного досвіду. А хтось просто не хоче відповідати на особисті запитання.

Тому сьогодні недостатньо лише облаштувати приміщення, зробити зручний вхід або встановити пандус. Безбар'єрність — це також повага до досвіду людини, її потреб і права самій вирішувати, якої підтримки вона потребує.

Школа може пришвидшити ці зміни, бо дає дітям безпечний простір для розмови, запитань і помилок. Але урок спрацює лише тоді, коли його принципи підтримуватимуть учителі, батьки та інші дорослі.

Під час розмови в одній з американських шкіл я запитала, скільки часу знадобилося, щоб інклюзивна освіта стала звичною частиною шкільного життя. Мені відповіли: «Два покоління». Це не універсальна формула, але важливе нагадування: суспільні звички не змінюються за один день. Я вірю, що ми зможемо пройти цей шлях швидше, але для цього кожному з нас  доведеться переглянути власні слова, реакції та звички.

Можливо, саме дитина першою нагадає дорослому: «Спочатку треба запитати». Але відповідальність за те, щоб така поведінка стала суспільною нормою, лежить не на дітях — вона лежить на нас з вами.

Зміни стануть помітними не тоді, коли всі запам’ятають правильні терміни, а тоді, коли запитати про потреби іншої людини стане так само природно, як привітатися.

Авторка: Тетяна Ломакіна, радниця-уповноважена президента України з питань безбар’єрності

Розвиток проєкту «Мова гідності» та безбар’єрності в освіті реалізується в межах Національної стратегії безбар’єрності, ініційованої Першою леді Оленою Зеленською. У межах цього проєкту вже відбувся тематичний Всеукраїнський урок у партнерстві з Міністерством освіти й науки України та ЮНІСЕФ за підтримки радниці-уповноваженої президента України з питань безбар’єрності Тетяни Ломакіної та радниці-уповноваженої президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’ї Герасимчук. Методичні матеріали підготовлено EdEra, Центром соціальних змін і поведінкової економіки та «Ощадбанком».