Польське гетто для українців

Так діє пропаганда: отруює свідомість і вселяє неспокій за власну безпеку в пересічного громадянина. росіяни вкладають мільйони в дезінформацію, під постами в соцмережах — тисячі коментарів польською про те, що нібито українці погані, не шанують польських законів, невдячні (о, це найпопулярніше гасло останніх кількох років, пасує до всього!), що вони отримують величезну соціальну допомогу, а самі поляки через це бідують, втрачають роботу. Така локшина настільки добре згодовується суспільству, що доходить навіть до тих, хто не був у Польщі. 

Учора знайомий із Києва сказав: «Ну вам же там дають соціальні виплати!».

Справді? У Польщі залишилися тільки виплати на дітей 800+ (це щомісячна виплата на одну дитину до 18 років), є ще центри колективного проживання, де живуть переважно українські біженці-пенсіонери, люди з інвалідністю (і навіть вони доплачують за проживання). Є ще виплати на дітей з інвалідністю, якщо лікарська комісія встановить, що дитина несамостійна й потребує постійного догляду (мама такої дитини не може працювати). Тобто йдеться про найбільш незахищених українців. Часом це про тих, кому немає куди повертатися.

Моя тезка, пані Альбіна, пенсіонерка, мешкає в Познані — передивляється тільки фото з окупованої Каховки. Вона в розпачі, майбутнє стає дедалі примарнішим. Її подруга повернулася до окупованого Маріуполя, щоб не обтяжувати в Польщі своїх дорослих дітей. Якщо Польща й продовжить тимчасовий захист українцям, то лише до березня 2026 року. Що далі — думати немає сил.

Антимігрантські, переважно антиукраїнські, настрої в Польщі зростають із кожним днем. Недавно затримали поляка, який на вулиці вбив українця — вкраденим із магазину ножем. Так, перехожі поляки намагалися врятувати жертву, але чоловік помер у кареті «швидкої».

У громадському транспорті, на вулицях українки зазнають нападів — їх ображають, б’ють за те, що розмовляють українською. За останній місяць я бачила дві такі історії: одна сталася з українською журналісткою, друга — з викладачкою Варшавського університету. Випадки поодинокі, але більшість уже воліє не розмовляти рідною мовою на вулицях Варшави, Кракова чи іншого великого міста. Дикість! Як ми дійшли до цього?!

Я робила польсько-українські проєкти у 2005-му, 2009-му, потім у 2016-му й завжди трохи ніяковіла за свій «східний акцент» у польській мові, яку багато років тому вивчила самотужки. Але ніколи протягом усіх цих років не було остраху розмовляти українською в Польщі. Що з нами сталося?

Чи ця старша пані, яка напала на українську журналістку у Варшаві з лайкою, образами й вимогами «забиратись геть з Польщі», у лютому 2022 року так само була горда за своїх співвітчизників, 94% яких підтримали українців? Чи вона возила бутерброди на центральний вокзал у Варшаві, годувала біженців і тепер дорікає цим бутербродом молодій дівчині, яка посміла говорити телефоном із мамою в Україні, тим більше після чергового нальоту російських ракет і дронів на Київ? Серед тих, хто сьогодні ненавидить українців, є й ті, хто ще кілька років тому нам допомагав. Така правда. 

Я розмовляю з моєю польською подругою, скульпторкою Емілією, спілкуюсь з випадковою перехожою, польською волонтеркою Юстиною, з друзями — польськими журналістами. Вони кажуть: «Нам соромно за наших співвітчизників, за цю психопатичну ненависть, яка несеться Польщею». Дякую вам, друзі, що допомагаєте втриматись, не кинути все й вірити в те, що істерія мине.

Я думаю про свою маму, якій на Лук'янівці пошкодило квартиру, і вона у свої 78 років вперше наважилася виїхати за кордон. Бо страшно. І вона могла б товаришувати з нашою заляканою сусідкою, тоді б вони відчули, що загроза насправді одна і вона йде не від українців.

Я вже шкодую, що донька вибрала Польщу для навчання, а не іншу країну — бо англомовний курс всюди є платним, мала б приязніше середовище. Але ми в родині завжди мали «сентимент» до Польщі, зараз є лише бажання, щоб цей дурний сон скінчився.

Я не знаю, що робити, проте добре розумію, яка важлива для нас Польща — це і логістичний хаб, і підтримка зброєю, і солідарність на міжнародній арені. Крихка риска відділяє нас від сварки, мусимо втриматися, не подарувати росії таку тактичну перемогу, хоча емоції зашкалюють.

А що роблять впливові польські політики? Отут ви здивуєтеся! Вони — найбільша політична сила при владі й найбільша опозиційна партія… підтримують Україну, яка воює. Справді, премʼєр-міністр Дональд Туск та його «Громадянська коаліція» й новий президент Польщі Кароль Навроцький та партія «Право і Справедливість», яка його підтримала на виборах, — тобто дві найбільші, найпотужніші сили в країні — кажуть в унісон: підтримка України є важливою, це в інтересах Польщі. Але є нюанс.

Ось Туск каже, що ми підтримуємо Україну, і ось той самий Туск вирішує депортувати 57 українців, які прийшли на концерт Макса Коржа у Варшаві (цілком легальний концерт! Жодного обвинувачення його організаторам не було висунуто!) та перелізли через паркан. Тому уряд Польщі рішуче депортує таких «страшних злочинців»! (Знайомі поляки, які стежать за депортацією учасників концерту, дивуються, що із затриманих приблизно порівну українців та білорусів висилають з країни аж шістьох білорусів, тобто вдесятеро менше. Мабуть, білоруси стрибали через дуже низький паркан, що уряд врахував як пом’якшувальну обставину).

Про такий успіх рішучого уряду знову сповіщають у соцмережах під шалені оплески крайніх націоналістів — двох партій, які мають у назві слово «конфедерація» під лідерством Славоміра Менцена і Гжегожа Брауна (за деякими оцінками, у них та їхніх прихильників відзначають проросійські та навіть нацистські прояви). Дійсно, пан Браун міг публічно заперечувати Голокост і газові камери в Аушвіці, міг загасити вогнегасником менору в польському парламенті. Безкарно абсолютно. Це ж не такі страшні злочини, як стрибання через паркан? Що там каже польське кримінальне законодавство про паркан? І що про Голокост?

Та ось до влади прийшов новий президент Польщі — Кароль Навроцький (склав присягу 6 серпня цього року). І він теж виголошує цілком нормальні тези про національні інтереси Польщі — підтримувати Україну, яка воює проти російської агресії.

Але наступним кроком Кароль Навроцький ветує ухвалений Сеймом закон про допомогу українським воєнним біженцям у Польщі. Аргументація президента РП така: виплати на дітей мають отримувати тільки ті, хто працює в Польщі, як і медичну допомогу. Крайні націоналісти, зокрема прихильники Брауна і Менцена, у захваті кажуть: «Це ми здобули! Це Навроцький виконує програму Менцена!».

Гротеску ситуації додає те, що Навроцький на останніх виборах отримав майже 52% голосів виборців, Менцен — 14%, Браун — 6%. Чи в Польщі вже правлять ультраправі, які в сумі мають лише 20% підтримки електорату? Це питання ставлять собі мої знайомі, притомні поляки, які теж шоковані.

Відверто кажучи, навіть аналітики та політологи, близькі до «Права і Справедливості», не розуміють, хто так підставив президента і вмовив його ветувати закон про підтримку українських біженців. Та будьмо справедливими: на темі того, щоб щось відібрати в найменш захищених українців (тобто ті самі виплати на дітей), піарився під час президентської виборчої кампанії й соратник Туска, мер Варшави Тшасковський, який програв Навроцькому з мінімальним відривом у другому турі президентських виборів. 

Отже, політичні сили в Польщі, які мають найбільшу переконливу підтримку виборців — разом майже 80 відсотків, — регулярно стигматизують українців, відбираючи в найвразливіших мігрантів (дітей, пенсіонерів, людей з інвалідністю) соціальні крихти. Ба більше, вони ніби відвертаються від злочинів проти українців за всіма ознаками расової дискримінації — хоча саме це в польському праві точно передбачає кримінальну відповідальність. Але за «парканом» антиукраїнізму польський політикум не бачить расизму, боїться навіть сказати про це вголос. 

Тема солідарності з Україною стала в Польщі чимось майже «нєпрілічним». У День Незалежності 24 серпня на сайті уряду й президента РП не з’явилося жодного привітання на адресу України. Уже ввечері Зеленський повідомив, що отримав вітального листа від президента Навроцького. 

А що змінилось у політичній позиції польських політиків за три роки? Чому в середині березня 2022 року один із тодішніх польських лідерів Ярослав Качинський (глава партії «Право і Справедливість») з іншими європейськими лідерами вважали за необхідне приїхати в напівоточений Київ, а сьогодні очільникам держави навіть привітання так складно написати?

Польські журналісти напередодні 24 серпня закликали міську владу Кракова виявити мужність і солідарність та підняти український прапор поряд із польським на міській мерії. І цей жест справді здається виявом мужності в країні, де українські прапори безкарно зривають помічники Брауна й де політичну повістку маргінальних політиків виконує політична більшість та найбільша політична опозиційна партія. 

В окупованому Києві 1941 року бабуся розповідала, як у євреїв почали відбирати речі. Але вони наївно думали, що нацисти везуть їх до щасливої Німеччини…

Я чую марші Веймарської республіки в тому, що роблять спритний режисер Гжегож Браун (він справді режисер і вміє знімати фільми) та його політичні статисти, які поки що можуть відмовитись від цих ролей — їх ще більше. Вони ще здатні не дозволити відібрати в них власну країну.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.