Чи може в Латвії та Естонії повторитися ситуація на Донбасі? Репортаж із Нарви та Даугавпілса — міст, на які може покласти око путін

День 1. Аня їде до Даугавпілса. «Та кому ми потрібні? Бідне, злиденне місто»

Від Даугавпілса до Білорусі — менше ніж 40 кілометрів, раніше звідти регулярно курсували маршрутки до Верхнедвінська та Полоцька.

— Лаб дьєн, — вітаюся з господинею квартири.

— Доброго дня!

— Можна російською, так?

— Можна, звичайно, у нас дев’яносто відсотків мешканців міста розмовляють російською. А що хочете в нас подивитися?

Кажу, що хочу подивитися на проросійські настрої, і що я журналістка. Потім додаю: ну, нормальна, не російська пропаганда. І думаю, що поки що не знаю, яких журналістів у Даугавпілсі вважають «нормальними».

— Багато хто вірить, що росія нападе на НАТО, як би це м’якше сказати… тут? — запитую я.

— Залежить від того, хто який телевізор дивиться.

У телевізорі моєї орендованої квартири — лише YouTube і жодних новин. Постояльці, які були тут до мене, дивилися романтичні комедії з російським озвученням і трохи — російські серіали.

У магазинчику біля будинку кажуть, що Даугавпілс — місто «сумних бабусь», чиї онуки поїхали жити до Лондона чи Нью-Йорка. Тут справді найбільша концентрація літніх людей серед усіх латвійських міст. Заводжу з бабусями розмови про війну та про напад росії на НАТО й Латвію.

— Бідне, злиденне місто, нікому ми не потрібні, — каже літня жінка.

Молодші люди теж не вірять у напад росії, але про всяк випадок купили консерви. З травня телефони мешканців двічі розривалися від сповіщень про повітряну загрозу.

— А я вимкнула та далі сплю, — каже ще одна літня жінка, яку зупиняю на вулиці.

В обід зустрічаюся з Інною Плавокою. Вона — головна редакторка місцевого незалежного російськомовного ЗМІ «Чайка». Це одне з двох міських ЗМІ, яке в перший день війни в Україні назвало те, що відбувається, війною. За кілька діб від «Чайки» тоді відписалося понад тисячу людей. Зі словом «війна» у заголовку вийшла й маленька «пенсіонерська» газета «Мільйон». Решта ще вагалися.

— Тоді ще величезна кількість російськомовних людей перебувала в інформаційному просторі російського телебачення і справді вважала, що це СВО, а не війна, — розповідає Інна.

У «Чайки» немає власного ньюзруму, і тому ми з Інною розмовляємо у фоє найбільшого готелю на центральній площі. Колись на площі стояв дев’ятиметровий пам’ятник Леніну в шапці.

— Мене лякають наративи про бідних російськомовних у Латвії, яких пригнічують, яких ображають, яких треба рятувати, яким не дають говорити великою й могутньою російською мовою. Це ті самі наративи, які ми чули на окупованих сьогодні територіях України, — продовжує Інна.

Вона народилася в Даугавпілсі, розмовляє російською, вважає себе латвійкою, а паспорт у неї білоруський. Раніше місцеві мешканці часто їздили до Білорусі, у багатьох за кордоном живуть або колись жили родичі. Інна теж їздила: родичі жили неподалік від білоруського Браслава, але вони не бачилися з початку війни.

— У нас у місті є й ті, хто розуміє, що через Білорусь відбувався напад на Україну. І ті, хто продовжує захоплюватися «батькой» і вважає його сильним господарником. Нещодавно на «Чайці» вийшла стаття про ситуацію в Білорусі. Нас, як завжди, звинуватили в тому, що ми виконуємо чиєсь замовлення — Сороса чи проклятих імперіалістів. А насправді «у Білорусі чисті вулиці й дешева гречка».

А якщо хтось у в’язниці сидить — ну, значить, так і треба. Потім ще запитують: а у нас що, не так? А у нас що, не можуть посадити?

У Латвії, звісно, теж можуть ув’язнити. Тут за виправдання російської агресії можуть порушити кримінальну справу, тому, коли я підходжу до людей на вулиці з питаннями про війну, не особливо розраховую на чесні відповіді. Кілька людей відповідають ухильно: «Не чіпайте росію, і вона вас не чіпатиме» та «Не кусайте її, і все буде добре».

— В Україні теж мало хто вірив, що це все справді станеться. А воно сталося й триває. Так, я думаю, що існує загроза прямого військового вторгнення. Мине час цих гібридних атак, перестануть через білоруський кордон до нас іти мігранти — і просто полетять ракети та дрони, — каже Інна.

Уже зараз про всяк випадок вона купує для своїх тварин корм на три місяці вперед і намагається мати повний бак бензину. Її колега пішла далі й купила генератор. Найпопулярніші матеріали на сайті «Чайки» — про дрони та безпеку.

Латгалія — не лише найбільш російськомовний, а й найбідніший регіон Латвії. Кілька разів на мої запитання про можливий напад люди на вулиці відповідали: «Кому ми потрібні?» та «Запитайте в них, у Ризі».

Надсилаю голосове повідомлення Яні. Мовляв, війни, крім журналістів, ніхто не чекає, але консерви про всяк випадок купили. Я, до речі, теж куплю — тобі шпроти взяти?

Тим часом Яна приїхала до Нарви: «Мені неспокійно від того, що робить росія».

Нарва — одне з найближчих до росії міст Євросоюзу. Сусідній з нею Івангород відокремлює лише однойменна річка. На запитання, як мешканці Нарви реагують на чергові повідомлення про можливе вторгнення росії, журналістка та редакторка Delfi й ERR Євгенія Парв відповідає:

— По-різному: це й чергове «задовбали», і страх. Останнім часом люди почали думати про план Б, запитувати одне в одного: «Куди втечеш, якщо що?» Хтось навіть купує нерухомість у Європі.

Але тривожну валізку Євгенія не спакувала.

— Сама не вірю, але мене турбує те, що робить росія, — зізнається співрозмовниця.

Батько Євгенії — військовий. У дитинстві разом із батьками вона жила в різних радянських республіках, а 1987 року родина остаточно оселилася в Нарві. Каже, що стосунки між людьми стали «напруженими» ще з 2014 року.

У місті мешкає 50 тисяч людей, з яких половина має естонське громадянство. Решта — люди з іншими неєвропейськими документами: росіяни, українці або люди без громадянства.

Абсолютна більшість мешканців Нарви розмовляють російською. Суперечності тут стосуються світогляду. І здебільшого — між поколіннями.

— У нас проросійські люди примудряються знайти більшу підтримку серед естонців, які голосують за консервативну партію EKRE. Партія заявляє, що Естонія не повинна підтримувати Україну, — пояснює Євгенія.

Журналістка бачить і позитивні зміни в інформаційному просторі. Вона наводить приклад того, як за роки відсутності російських телеканалів у людей змінюються орієнтири, і вони менше підтримують росію, принаймні у війні. Проте по той бік річки проводять «дуже вдалу пропагандистську політику».

— Візьмемо концерт 9 травня за річкою — місцеві приходять, підживлюються, для них це важливо. І потім кордон не закритий, вони продовжують ходити, спілкуватися, жити по обидва боки. Є Telegram-канали, соцмережі. Антена вільно ловить російські канали, — ділиться журналістка.

За зовнішнім виглядом Нарви ховається багатовікова історія. Її називали найгарнішим містом Північної Європи завдяки бароковій архітектурі, яка збереглася до Другої світової війни. Через масовані бомбардування та обстріли місто перетворилося на руїни.

Після війни шведську спадщину ніхто не відновлював. Від старого кам’яного міста в центрі залишилися лише замок і ратуша, їх оточили «хрущовки».

З приходом радянської влади частка естонців, які проживали в Нарві, різко зменшилася. російська мова стала основною. Настільки, що навіть сьогодні міська адміністрація не може повністю перейти на естонську. За два дні я почула естонську мову на вулиці лише один раз, і то тому, що до Нарви з’їхалися люди з усієї країни на якийсь професійний форум.

Уздовж набережної з видом на росію рибалки ловлять рибу. Підходжу до найбільшої компанії. Чоловіки середнього та старшого віку відразу відкидають думку, що на Нарву можуть напасти, мовляв, це все «нагнітання з боку ЗМІ».

— Ми ж раніше були друзями. У мене мачуха ось у тому будинку живе, — рибалка, на ім’я Михайло, показує на багатоповерхівку на протилежному березі. — Це більше політики нагнітають. Навіщо їм в Україні війну припиняти? Там гроші з усіх боків сиплються, — вважає він.

Інший рибалка, трохи молодший, згадує, як чоловік Каї Каллас, колишньої прем’єр-міністерки, вів бізнес із російськими фірмами.

— Для звичайних людей бізнеси закрилися. А РЖД працює, — каже він.

— Добрива, блін, цілий вокзал. Сходіть туди, подивіться. Та й які там «зелені чоловічки»?! Там сухе річище, перейти може будь-хто. Хотіли б, давно б тут уже нічого не було, — підхоплює літній чоловік.

— Але зараз уже інше століття, ніхто не буде тут на човнах перепливати.

— Ага, з веслами. Пам’ятаєш, як у 90-х контрабанду на човнах возили? — згадує рибалка старшого віку.

Підходить хлопець, питає, «чи всіх судаків виловили». Чоловіки сміються.

— Запитайте будь-якого мешканця Нарви: хто хоче поїхати туди, жити в Івангороді? Ніхто не хоче. Там немає пенсії, нічого немає, — каже Михайло.

Інший рибалка заперечує, мовляв, російський Кінгісепп (місто неподалік від Нарви — ред.) розвивається.

— Але коштом чого? Коштом Усть-Луги, яку постійно бомблять, — сміється Михайло.

Чоловіки розповідають, як уздовж кордону літають дрони. Новачок у компанії каже, що дрони запускають із вантажівок у лісах. Після жартів про диверсії молодший рибалка знову звертається до мене, мовляв, хто зараз що розповість.

— Це раніше, у 90-х була свобода слова. Ви в Польщі можете говорити?

— Так, — відповідаю.

— Скажіть. У нас тут теж сказали на 10 років (можливо, співрозмовник має на увазі журналіста Олега Бесєдіна, якого засудили за виправдання військового вторгнення росії в Україну — ред.).

— У чоловіка в машині висіла георгіївська стрічка... І все, — продовжує молодий рибалка.

В Естонії є закон, який забороняє публічну демонстрацію георгіївської стрічки, символів Z і V, прапорів росії та СРСР. За це передбачено штраф до 400 євро.

— То цього, Славу, за тельняшку морфлоту чи за що йому 200 євро дали? У всіх є тельняшки!

— І де тут свобода слова, самовираження?

— Просто кому може зашкодити російська шапка чи тельняшка? Яка різниця, у що я одягнений? російське телебачення також забороняють. У нас же його немає, по суті.

— А фактично?

— Володя дає добро. Антена ловить.

Михайло зітхає й каже:

— Радує одне: що кожна війна закінчується миром.

— Вони, політики, домовляться. А постраждають мирні жителі, — додає молодший рибалка.

Інший хлопець розповідає, що Естонія багато втратила від закриття кордону, адже деякі готелі та торгові центри будувалися для росіян, а зараз ніхто туди не їздить.

— Ще раніше, у 1991-му, я навчався в училищі, тут був молокозавод, хлібозавод, м’ясокомбінат, місто могло жити спокійно, — додає Михайло. — «Балтієць» — великий завод. «Кренгольм», меблева фабрика.

— Наша електростанція забезпечувала електроенергією метро в Ленінградській області. А зараз хочуть побудувати нову газову котельню, де газ коштує 140 євро за мегават-годину.

— Ось ми й вступили до Європи, — каже Михайло.

— Найцікавіше те, що нібито заради зеленої енергії тут дбають про природу. А за 10 км [у росії] фосфорит топчуть чобітьми, там такі викиди. Яка там екологія?

— Люди вмирають, молодь виїжджає, пенсіонери залишаються. Усе чітко, як за планом. Роботи немає. Зараз будують два підприємства: другий магнітний завод і завод з утилізації. Ось ви, до речі, повз пройшли, подивіться, на кого схожий цей лев. Ви головну пам’ятку не подивилися, — радить Михайло.

Подивилася. Лев схожий на путіна.

«Білі берези» та дитинство в бабусі

«Втратити свободу дуже легко, зокрема, через страх», — каже журналістка Євгенія Парв.

— Якщо ми зараз почнемо саджати всіх без розбору, то нічим не відрізнятимемося від східного сусіда. Люди, які живуть і працюють на благо Нарви, не кажуть, що підуть воювати за росію. Але вони думають інакше. Це їхнє право, і їм можна давати слово, якщо це не порушує закон.

Євгенія нагадує, що Нарву називають найбіднішим містом Європи. За її спостереженнями, ті, хто хотів виїхати до росії, зробили це ще в 90-х або у 2014 році. Іншим нікуди їхати.

— Крім пам’яті про Велику Вітчизняну війну, їх там ніщо не гріє. Хіба що «білі берези» та дитинство у бабусі.

— Але чи захищали б ці люди Нарву?

— У мене немає відповіді. Постійно про це думаю, і мені страшно. Знаю тих, хто точно захищатиме, але щодо решти — не знаю. Історія постійно підкидає такі приклади. Але мені б хотілося, щоб усі захищали Нарву.

Попри це, Євгенія зізнається, що любить Нарву саме через людей — хтось багато робить для міста, а хтось «бідний, нещасний, але зберіг щирість».

— Буває, що в розмовах людей проглядається підтримка росії, але в цьому часто можна вловити образу на Естонію, що їх хтось колись образив, сказав, що вони «другого сорту» через мову.

Загалом у пострадянських країнах склалася така ситуація, що це не класична еміграція, а вимушена. Мені здається, що держава десь не до кінця впоралася з цими людьми. Адже Естонія — молода країна. Це був новий досвід. Не можна звинувачувати країну, бо вона намагалася захистити себе, а люди почуваються недолюбленими й покинутими. Вони застрягли між двома світами, — каже Євгенія.

День 2. Аня прогулюється Даугавпілсом: «У половини людей заготовлені червоні гвоздики, щоб зустрічати путіна»

Даугавпілс нагадує білоруський обласний центр, розміри якого зменшили до рівня районного центру. Велика пішохідна вулиця в центрі міста, фонтан, кав’ярні, відкриті тераси, площа (але без Леніна). Планування вулиць настільки схоже на білоруське, що якби не написи латиською, можна було б уявити, що ти випадково доїхав до Полоцька — раніше туди регулярно курсували маршрутки.

І ще тут дуже чисто. Мій наступний співрозмовник ось-ось висміє це зауваження так само, як білоруси висміюють похвалу своїх чистих вулиць.

Директор Даугавпілської музичної школи Айварс Брокс неодноразово балотувався на муніципальних виборах і відкрито критикує нинішнє керівництво Даугавпілської думи.

— Попри всі ці гібридні пригоди, які зараз росія влаштовує Балтійським країнам, Польщі, Молдові, вважаю, що не все так страшно. Просто треба бути пильним і займатися своїми справами. А наші справи — це безпека та виявлення таких недобрих, нелояльних людей, які не мають права працювати в самоврядуванні та в державних установах.

— А нелояльних до чого?

— Нелояльних до Латвії. Таких у нас у місті близько 50 %.

— А в чому проявляється ця нелояльність?

— У тому, що вони закупили червоні гвоздики й сидять на кухні, чекають, коли приїдуть танки. Ну, гаразд. Можливо, з цих 50% гвоздики закупили 20% — а решта чекає, чим усе закінчиться.

Війна чітко розділила людей на два табори: за росію і проти. Але є ще кожен третій, який хоче сидіти на двох стільцях. І цим каже, що все неоднозначно, і тим, і тим. І цей прошарок — найгірший і найнебезпечніший. З тими, у кого гвоздики заготовлені — з ними хоча б усе ясно.

Сьогодні ситуація приблизно така: у нашому регіоні 50 відсотків мешканців — росіяни. З цих 50 відсотків половину можна віддати росії, другу половину — залишити. Ще у нас тут 30 % мешканців, які не є ані росіянами, ані латишами — це поляки, українці, литовці. І з них теж половину можна віддати росії. Латвійців у цьому регіоні лише 20% — але і їх ми ділимо навпіл.

— І що з ними робити?

— Коли почалася війна, були написані нові статті [Кримінального кодексу]. Статті з’явилися, але вони не завжди працюють. Наприклад, служба безпеки каже: ми затримали блогера (який виправдовує росію — ред.) і передали його до суду. Суд почав розглядати справу. Мучать, мучать три місяці — а потім відпускають, бо «немає вагомих доказів».

Мають бути люди, які сидять за комп’ютерами, виявляють їх і відсівають кудись. Або до в’язниці, або нехай кудись відправлять назад. Ну реально, якщо людині тут погано, якщо їй тут дуже погано, якщо вона так мучиться, лається — ну, значить, треба це зробити?

— Думаєте, цих людей зовсім ніяк не можна інтегрувати, переконати?

— До 2014 року ми, наче в мультфільмі, намагалися жити дружно. Латвійці та загалом лояльні до Латвії люди думали: якось це розсмокчеться. Поступово люди зрозуміють, що тут Латвія, а не росія, вивчать мову, і все буде добре. Виявилося, що люди залишилися у своєму інформаційному просторі, а 2014 рік зміцнив їхню російську сутність. І ці два табори не зійдуться.

Ділюся з Айварсом своїми спостереженнями. Мовляв, люди на вулицях говорять про Ригу як про щось далеке й чуже.

— А міська влада цей розрив збільшує. Вони люблять говорити: ми — Латгалія, ми не Латвія, ми інші. Натякають на те, що латгальська мова місцями схожа на російську, у ній є російські слівця.

І виходить: Рига — погана, вона нас ображає, ми будемо триматися разом і створимо тут свою Народну Республіку, будемо жити, як хочемо. А Андрій Анатолійович (мер Даугавпілса — ред.) буде нашим президентом. Ці спекуляції нагадують мені так звані «Донецьку народну республіку» та «Луганську народну республіку».

Кілька разів люди, з якими я зустрічаюся на вулицях, хвалять мера. Кажуть, що їм пощастило з мером. У державних ЗМІ Латвії Елксніньша описують як «доброго царя» у поганій країні.

Даугавпілська міська рада до останнього не погоджувалася зносити радянські пам’ятники. Елксніньш писав у соцмережах: «У Даугавпілсі немає пам’ятників, що прославляють радянський режим, але є пам’ятники та меморіали на честь солдатів, які загинули під час Другої світової війни та визволили світ від нацизму».

Міська дума була змушена демонтувати меморіал солдатам Червоної Армії; напередодні мер поклав до нього квіти та закликав мешканців попрощатися з меморіалом. Коли пам’ятник демонтували, у місті спалахнули заворушення, поліція затримала кілька десятків осіб.

У 2022 році Айвар Брокс був одним з авторів і підписантів звернення 18 мешканців Даугавпілса до Сейму, Кабінету міністрів та ЗМІ. Він просив розпустити Даугавпілську міську думу, оскільки вона діє антидержавно. Але у 2025 році список Елксніньша отримав більшість на виборах до думи, а він зберіг посаду мера.

Тим часом Яна в Нарві: Чим естонське місто відрізняється від свого українського побратима?

У 2022 році Нарва стала одним із головних пунктів перетину кордону, через який українці з окупованих територій виїжджали до ЄС. До кінця липня 2022 року через місто пройшло майже 22 000 українських біженців.

Тоді ж до Нарви приїхала Настя — дівчина з Донецька. Напередодні війни Настя з хлопцем купила квартиру в Києві, але пара в ній так і не встигла пожити.

За чотири роки дівчина опанувала естонську мову. Вона — вчителька фізики та інформатики, проте її донецький диплом в Естонії не визнається. Тому Настя навчається в Нарвському коледжі за спеціальністю «естонська філологія», а заочно в НПУ імені Драгоманова в Києві здобуває другу освіту — за спеціальністю «вчитель фізики».

Пара не розглядає Нарву як місце для постійного проживання. Хоча молодим людям подобається їздити до Нарва-Йесуу — гуляти морською набережною. Якщо поглянути праворуч — звідти теж видно росію.

Донецьк — місто-побратим Нарви. Настя часто проводить паралелі між регіонами. Згадує, що перед початком великої війни в Маріуполі теж відремонтували променад. Але каже, що на відміну від Нарви, у Донецьку не було стільки людей, які ностальгують за СРСР.

— Ситуація й атмосфера дуже схожі. Але в Донецьку це було створено штучно привезеними людьми, а в Нарву робітничий клас заселяли після Другої світової війни. До 2014 року в Донецьку не було настроїв «ми чекаємо на росію», там усе було нормально і люди були проти того, що сталося. А тут відчувається, що люди нібито чекають і не розуміють, чого чекають — якоїсь ілюзорної батьківщини, не помічаючи соціальних привілеїв і допомог в Естонії.

Не так давно в Івангороді оголошували комендантську годину. Настя боялася, що по той бік кордону можуть стягувати військову техніку.

За її спостереженнями, молодь у Нарві є більш проєвропейською і не піддається пропаганді. Їхні діти навчаються у школах разом з українськими дітьми, і між ними немає конфліктів. Проблема — у старшому поколінні.

— У діалозі нічого не доведеш. Намагалася поговорити з місцевою вчителькою, яка розповідала, що відбувається в моєму ж Донецьку. Коли я намагалася пояснити, що все не так, вона не вірила. російська пропаганда дуже добре вкоренилася у свідомості людей. У Донецьку за півтора року телебачення повністю змінило спосіб мислення людей: було вже складно повірити, що нас чекають, що Україна добре ставиться до нас. І тут, у Нарві, пропаганда теж має сильний вплив.

Згідно з результатами опитування, проведеного на початку вересня компанією Turu-uuringute, 65% мешканців Естонії вважають малоймовірним військовий напад росії найближчим часом. 27% опитаних відповіли, що напад імовірний, ще 8% не змогли дати оцінку. При цьому відповіді суттєво різняться залежно від національного походження. 35% естонців вважають напад імовірним, 59% — малоймовірним. Серед неестонців імовірність нападу бачать лише 9%, тоді як 78% у нього не особливо вірять.

Майор запасу та фахівець зі стратегічних комунікацій і зв’язків з громадськістю в головному штабі «Кайтселійта» Ніеме Брус переконаний, що наратив «Нарва — наступна» є частиною російської пропаганди.

— Питання «Чи буде Нарва наступною», на жаль, багаторазово повторюється в західних ЗМІ, бо має інтригу й привертає увагу. Нарва не буде наступною, бо Естонія є частиною НАТО та Європейського Союзу. У нас є союзники, і ми готові захищати себе в разі потреби. І це одне з головних завдань Оборонного союзу Естонії.

«Кайтселійт» — добровольча воєнізована організація Естонії, що разом з армією входить до складу Сил оборони країни. Чисельність «Кайтселіта» на сьогодні становить близько 30 тисяч громадян Естонії (до неї входять і жіночі, і молодіжні підрозділи організації). Безпосередньо в бойових підрозділах налічується до 20 000 осіб.

За словами майора Бруса, після початку повномасштабної війни росії проти України приплив новачків до Оборонного союзу був значним: за кілька місяців до організації вступило понад 3000 осіб.

Члени Оборонного союзу живуть, працюють і тренуються по всій країні — у кожному місті та селищі Естонії. Східна частина Естонії в цьому сенсі не є винятком.

— Нарва — це Естонія. Немає нічого, що могло б відокремити цей регіон від Естонської Республіки. Ми готові захищати нашу свободу та країну всюди в Естонії, зокрема й особливо в її східній частині, — каже Брус.

Проте, щоб стати членом Оборонного союзу Естонії, необхідно бути громадянином Естонії.

— Це правда, що в деяких регіонах проживає певна кількість людей без естонського громадянства — з російськими паспортами або так званими сіро-зеленими дозволами на проживання. Ці люди не можуть бути членами «Кайтселійта». Однак серед російськомовного населення, особливо серед молоді, є люди, які отримують громадянство Естонії та вступають до Оборонного союзу. У наших підрозділах досить багато молодих людей із російськомовних сімей.

День 3. Останній день Ані в Даугавпілсі: «Не можна так знущатися з літніх людей»

Планую прогулятися магазинами й послухати, що ж турбує мешканців Даугавпілса, якщо не агресія росії.

— А що ви думаєте про росію? — запитую продавця в маленькому магазинчику.

— Та я сама громадянка росії.

— О, а звідки приїхали?

— Народилася тут і все життя живу. Будь ласка, тільки не кажіть, як мене звати й де я працюю, — просить Тамара [ім’я змінено].

Тамара не дуже-то тримається за своє російське громадянство. Отримала його від батька, коли розвалювався Радянський Союз. Вже тричі намагалася скласти іспит на знання латвійської мови — і не змогла. Коли до неї приходять покупці-латиші, вона розмовляє з ними латвійською, але граматика не дається, і на іспиті вона провалюється.

— Я б уже й російською грамотно не написала, — каже пенсіонерка.

— Людям створюють просто нелюдські труднощі, — долучається до розмови Ольга [ім’я змінено]. — Вважаю, що не можна так знущатися з літніх людей, бо здебільшого це проблема літніх людей.

— А ви теж громадянка росії?

— Ні, я негромадянка.

— А хто?

— Негромадянка.

Негромадяни — це особливий статус, який отримали в Латвії переселенці з інших радянських республік, що приїхали до країни після 1940 року. Їхні діти, народжені до 1992 року, — теж негромадяни.

Сьогодні в Латвії близько 8% негромадян, і багато хто з них мешкає в Даугавпілсі. Негромадяни не можуть голосувати, працювати на державній службі, у правоохоронних органах, у судовій системі. Дві негромадянки, з якими я розмовляю, пропонують виставити їхні документи «у музеї в рамочці».

— Ось так і живемо все життя без громадянства, — каже Ольга. — Такого статусу, як у нас, немає ніде у світі. Нас можна буде виставляти в музеї.

Ольга народилася й виросла в Даугавпілсі, ніколи не жила за межами Латвії, каже, що має місцевий менталітет. Але батько — росіянин, а мати — українка, і це означає, що в 90-х вона могла стати або росіянкою, або українкою, або — негромадянкою Латвії.

— російське ми не брали, а латвійського нам не дали.

Але негромадяни можуть стати громадянами, якщо пройдуть процедуру натуралізації. Процес займає близько року. Потрібно принести обіцянку вірності Латвійській Республіці, сплатити мито, скласти іспити з латиської мови, конституції, гімну та історії Латвії.

— Мені кажуть: ти можеш натуралізуватися. Але навіщо? Я тут народилася і прожила все життя, це моя батьківщина, — каже Ольга. — Чому хтось може просто так жити, а мені потрібно натуралізуватися?

Прогулююся пішохідною вулицею. Нещодавно в місті відкрили великий кінотеатр. У кіно показують фільми з російськими субтитрами.

Вулиця виходить на площу, там припаркований рожевий «запорожець». Під склоочисниками — листівки на підтримку Ольги Петкевич. Це місцева журналістка, вона представляє центристську партію «Латвія на першому місці». Вже приїхавши до Варшави, я прочитаю, що Петкевич на цих виборах показала один із найпомітніших особистих результатів, а партія «Латвія на першому місці» стала лідером виборів у Латгальському виборчому окрузі.

Петкевич коментуватиме підсумки виборів так: «Для мене все досить просто: досить ділити людей на росіян і латишів. Давайте разом робити наше спільне життя кращим».

Але у своєму вечірньому дзвінку Яні я нарікала на те, як у Латвії все зовсім непросто.

Тим часом Яна в Нарві: «Якщо росія і прийде, скільки ж грошей сюди знадобиться!»

Естонською Настя з Донецька розмовляє лише в університеті та в мовному кафе, яке організовують для тих, хто хоче практикувати мову. У невеличкому будиночку в центрі нас чекають кілька жінок — усі вони приїхали з України після 2022 року.

Олена — з Кривого Рогу. Її жахають естонські новини про можливий напад путіна. Розповідає, що останнім часом через напруженість з регіону йдуть підприємства. Українська мережа, в якій вона працювала, нещодавно закрилася й переїхала до Таллінна, довелося стати на біржу праці.

— У 2022 році ми в Україні не були готові, не думали про це, ставилися спокійно, а зараз уже якось моторошно, — ділиться Олена. — Треба виїжджати, але й там [в Україні] теж неможливо. Дехто каже, що треба знімати гроші, запасатися, говорять про «тривожні валізки».

— Ви її не зібрали?

— Зібрала з моменту переїзду — лише додала консерви. Лежать ліхтарики, пляшечки, гроші, документи. Я приїхала сюди з 80-річною мамою та 9-річним онуком. Дочка пішла воювати. Слава Богу, через 3 роки пішла у другий декрет. Відвезла онука до Києва, але зараз знову звідти треба виїжджати. П’ять років спокою немає. Вона народжувала під бомбами. І зараз через неї щодня в Ірпені все це летить.

— А ще мене на вулиці зустріли якісь журналісти й запитали, як я ставлюся до «Нарвської народної республіки» — я ледь не впала. Яка «Нарвська народна республіка»? Щоб, як у Донецьку, прийшли й розбомбили все? Сказала, що немає ніякої «Нарвської республіки». Не очікувала такого запитання, — обурюється Олена.

Фейкова новина про «Нарвську народну республіку» з’явилася в березні 2026 року. Про те, що в соцмережах існують акаунти, які закликають до створення «ННР» та автономії Іда-Вірума, повідомив естонський пропагандистський блог Propastop. Щоправда, великого резонансу ці повідомлення не мали.

Мої українські співрозмовниці зазначають, що Естонія готується до оборони: проводяться оповіщення населення, навчання з надання медичної допомоги, спрацьовують сигнали тривоги.

— Тут немає паніки, але люди готуються на випадок кризи. А чутки ходять про що завгодно і де завгодно. І дрони залітають, страшно, — каже Олена.

«Тут, на відміну від України, брати нічого»

Останні три роки головною подією в Нарві є 9 травня. Цього дня на одному березі річки відзначають День перемоги, на іншому — День Європи. На російському боці встановлюють сцену та вмикають радянські пісні. На стіні музею Нарви висить плакат «путін — військовий злочинець» . Директорку музею Марію Сморжевську-Смирнову в росії за це заочно засудили до 10 років ув’язнення.

Молодий пенсіонер Олег проводить середу в парку біля музею. Він не хоче зніматися на камеру, але ділиться емоціями від новин про можливе вторгнення росії.

— Це смішно. Європа злиденна. Естонія… А тут місто вмирає.

Олег упевнений, що «нічого не буде», і додає, що «тут, на відміну від України, брати нічого». І що чотири роки стільки держав нічого не можуть вдіяти з росією.

— Не треба чіпати росію, — каже Олег. — Ваша держава була в Москві? Навіть коли доходили, то відступали назад. І росія вас не переслідувала. Ось навіщо росії йти до Польщі? Щоб знову піднімати економіку?

— А навіщо вона пішла в Україну? — уточнюю.

— Знову ви! Якщо біля вашого будинку поставити звалище радіоактивних відходів, ви будете задоволені?

Олег вважає, що естонську економіку «зруйнували дядечки з Євросоюзу».

— Там за мостом [у росії] у них теж розвивається лише оборонна промисловість, а через атаки бракує бензину. І тут теж: раніше фермер заправляв паливом на 300 євро, а зараз — на 400. Уявіть, якщо росія і прийде, скільки грошей сюди знадобиться!

Олег дивиться в бік кордону й каже, що туристів на переході затримують вночі. Нарвітяни теж — вони їдуть до росії за дешевими продуктами.

— А того дядька в білій сорочці це не хвилює. У нього хороші доходи. А хіба це нормально, що люди так довго стоять на пропуску? Де я тільки не був у Європі, ніде понад п'ять хвилин не стояв. Тож спіть спокійно, ніхто не нападе, — каже на прощання Олег.

Кордон

Прикордонний перехід з Нарви до Івангорода працює лише вдень і тільки для пішоходів. Нещодавно Естонія посилила митний огляд усіх, хто прибуває з росії. З самого ранку, а то й з ночі, тут збираються черги людей із валізами. Більшість із них — росіяни або іноземці, які їдуть до родичів у Фінляндію (де повністю закритий кордон із росією) або в інші країни.

Молодий чоловік їздить до Фінляндії зі Санкт-Петербурга раз на кілька місяців. Політикою не цікавиться, про можливий напад путіна на Нарву нічого не чув.

Жінка з валізою теж прямує до Фінляндії — провідати доньку. Новини її лякають, але з обох боків. У росії вона чує про можливий напад, навпаки, з боку Естонії.

— Зовнішній кордон Естонії з ЄС є стабільним з погляду охорони кордону, проте він постійно зазнає тиску у вигляді навмисних провокацій низького рівня, які перевіряють наші процедури, виснажують ресурси та поширюють дезінформацію, — коментує ситуацію на кордоні начальник прикордонної охорони Департаменту поліції та прикордонної охорони Естонії Вейко Коммусаар. — Ми реагуємо спокійно, відповідно до закону та пропорційно, захищаючи зовнішній кордон ЄС, наші громади та демократичні цінності.

Попри виклики загальна ситуація вздовж кордону залишається стабільною:

— Оскільки східний кордон Естонії є зовнішнім кордоном як Європейського Союзу, так і НАТО, його безпека має стратегічне значення не лише для Естонії, а й для Європи загалом. Розвиток ситуації на кордоні постійно відстежується, при цьому додаткову підтримку надають співробітники Frontex та експерти з інших європейських країн, — повідомляє начальник прикордонної служби.

За підтримки «Медіасіті»