Кістки й хрести старовинного кладовища Одещини змиває лиман. До чого тут козаки та «декомунізація» природи

«Для мене це знак — через цей цвинтар наші предки привертають увагу до проблеми із Сасиком», — каже директорка нацпарку «Тузлівські лимани» Ірина Вихристюк, яка привезла мене на кладовище.

У Глибокому більшість памʼятників зʼявилися наприкінці XIX століття, і вони можуть зникнути. Місцеві називають кладовище козацьким, але чи справді там поховані козаки й чому ці кладовища не охороняють — далі в матеріалі. 

***

Щойно наше авто зупиняється, хаскі, на ім’я Сармат, вискакує з машини й мчить до надгробків, обнюхуючи їх. Його, здається, памʼятники теж зацікавили.

Сармат завжди поруч з Іриною — боїться залишатися сам. Тривалий час він жив у самотності: його колишній власник воював на фронті, а решта сім’ї виїхала за кордон. Сусід приходив і підгодовував пса. Але коли власник загинув, волонтери взялися шукати нового господаря. Так Ірина й взяла Сармата до себе. Тепер він виє, коли залишається сам.

Ірина розповідає, що за останні роки кількадесят метрів берега разом із кладовищем уже обвалилися. Урвище намагались укріплювати, але далі ініціативу взяв вітер — й ерозія продовжується.

До 1970-х років ця земля була далеко від води. Аж допоки радянська влада не запустила амбітний проєкт — Дунай-Дніпровську зрошувальну систему. Планували об’єднати води великих річок України, щоб поливати південні чорноземи.

У 1978 році звели дамбу, яка відрізала лиман від Чорного моря, перетворивши його на водосховище. Воду сюди качали каналом із Дунаю, тричі намагалися опріснити Сасик, але солоність не зникала, бо розрахунки були помилковими. Проєкт провалився.

Ірина разом із місцевими активістами вже багато років бореться за роздамбування лиману. «Це проєкт радянської влади, яка завдала шкоди всім, зокрема й природі. Якщо ми можемо декомунізувати вулиці, чому не зробити те саме з природою?» — зазначає вона.

Прихильники роздамбування вважають, що створення водосховища призвело до знищення екосистеми й рекреаційного потенціалу регіону. А боротьба з підтопленнями та руйнуванням берегів, мовляв, вигідна для відмивання грошей. Проте влада досі не має чіткої позиції, як і частина місцевих жителів. Наприклад, рибалки виступають проти, побоюючись втрат у своєму промислі.

Але повернімося до кладовища.

У 1995 році дослідники у статті «Камʼяні хрести Одещини» описали тут лапчастий козацький хрест, датований 1855 роком. Він належав «рабу божому Костянтину» й тоді стояв за два метри від урвища. Чи зберігся він донині? 

Як козаки опинилися на Бессарабії?

Після знищення Запорозької Січі 1775 року частина козаків утекла за Дунай — під владу Османської імперії. Там вони заснували Задунайську Січ — водночас притулок для втікачів і військову силу, яка не давала спокою російській імперії, пояснює історикиня Олена Бачинська.

Під час війни 1806–1812 років росіяни намагалися переманити задунайських козаків на свій бік, обіцяючи їм пільги. Так виникло Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо, із центрами в Кілії (нині — Ізмаїльський район Одещини) та Галаці (нині — Румунія). 

Але довго це військо не проіснувало: царська влада, побоюючись масового покозачення кріпаків, ліквідувала його.

Підтримати

Одних козаків відправили на Кубань, інші розселилися по Бессарабії — на той час майже повністю підконтрольній росії. Імперія активно заселяла цей регіон, зокрема й задунайськими козаками. Так, 1820 року група переселенців з Усть-Дунайського та Задунайського військ заснувала село Акмангіт (нині Білолісся) біля Татарбунар.

Переселення козаків у Бессарабію тривало аж до російсько-турецької війни 1828–1829 років. Тоді ж з’явилося ще одне козацьке поселення — Старокозаче, неподалік Глибокого.

У тій війні козаки із Задунайської Січі, Чорноморського та Усть-Дунайського Буджацького військ були об’єднані в Дунайське козацьке військо. Воно складалося з 11 станиць і хуторів.

То кладовище у Глибокому — козацьке?

Директорка Татарбунарського історико-краєзнавчого музею Інна Найдьонова-Кіріяк розповідає, що Глибоке заснували 1822 року болгари, які переселилися сюди з поселення Ескіполос і назвали нове село так само.

Після поразки росії в Кримській війні Південна Бессарабія відійшла до Османської імперії (Молдавського князівства). Болгари в середині XIX століття покинули село, на їхнє місце прийшли молдавани та українці.

Чи справді під вапняковими хрестами трилистої форми у Глибокому поховані козаки? Історики не мають конкретної відповіді. 

До слова, Глибоке (до 1945 року — Ескіполос) і сьогодні вважається переважно молдовським селом. За переписом 2001 року тут мешкали понад 1200 людей, з яких 80% назвали рідною мовою румунську, а майже 12% — українську. 

Доктор історичних наук Тарас Гончарук пояснює: козаки не обов’язково мали бути поховані тут, щоб на кладовищі з’явилися камʼяні хрести. Вони просто задавали тренд, поширюючи свої традиції. Зокрема, це могли підхопити й молдавани чи болгари, які жили поряд або теж були у складі Дунайського козацького війська. 

Загалом у Буджаку сотні кладовищ із «козацькими» хрестами. Але щоб дізнатися, чи справді там поховані козаки або їхні нащадки, потрібен ретельний аналіз історії кожного конкретного поселення.

Чим цінні такі кладовища?

Декан факультету історії та філософії Одеського національного університету імені Іллі Мечникова В’ячеслав Кушнір пояснює: надгробки можуть розповісти багато про історію міграцій. Один із ключових показників — прізвища.

«На півдні Одещини є поселення, які сьогодні видаються моноетнічними. Але якщо подивитися на пам’ятники сторічної давнини, то видно, що колись вони були змішаними. Наприклад, нинішнє молдовське село сто років тому мало українсько-молдовський склад. І навпаки», — каже історик.

Ще один важливий аспект — стиль пам’ятників, який змінювався із часом. На старих кладовищах добре видно, як епохи впливали на форму й оформлення надгробків.

Такі кладовища — це частина історії та культури, тому ставитися до них потрібно обережно, наголошує Кушнір. Але є проблема: через складний рельєф облаштувати охоронну зону для кладовища в Глибокому майже неможливо. Берег там крутий і нестабільний.

Один із варіантів — перенести хрести. Наприклад, у Трудовому (35 км на південь від Татарбунарів) надгробки зі старих, занедбаних могил перенесли на ділянку нового кладовища. Їх не просто зібрали в одному місці, а розташували впорядковано, створивши щось на кшталт невеликого музею. Проте не всі погоджуються, що навіть покинуті могили можна чіпати.

Кладовище в Одесі, засноване наприкінці XVIII століття і на якому точно поховані козаки, — єдине в регіоні має охоронний статус. Документацію розробив обласний департамент культури ще 2016-го після звернень містян та науковців через загрози для цвинтаря. Лише через п’ять років, 2021-го, Мінкульт надав кладовищу статус памʼятки історії. 

Директорка Татарбунарського історико-краєзнавчого музею Інна Найдьонова-Кіріяк додає: рішення про перенесення надгробків у Глибокому має ухвалювати громада. Вона ж може подати заявку і про надання кладовищу охоронного статусу.

«Зараз це питання фактично ніхто не порушує, і не думаю, що найближчим часом щось зміниться», — підсумовує директорка музею.

Староста Глибокого Валентина Нямцу повідомила hromadske, що місцева влада ніколи не подавала заяви про охоронний статус кладовища.

«На укріплення берега були виділені з держбюджету 500 чи 700 тисяч гривень. Зараз немає обвалів. Ті кості, що були, ми збирали та закопували на кладовищі», — стверджує староста. Водночас директорка нацпарку Ірина Вихристюк каже, що ерозія триває, а роботи були більш як десяток років тому. 

На моє зауваження, що 18 березня я бачив біля берега кістки, Нямцу пообіцяла, що їх також зберуть і закопають.