Легендарний грот, Данте, таємні ходи та італійські архіви

Під двоповерховим палацом Одеського національного художнього музею (ОНХМ) ховається інший вимір. Підземний грот сьогодні — один із найпопулярніших екскурсійних об'єктів у місті. У часи повномасштабної війни він отримав хоч і не нову, але цілком прагматичну функцію — надійного укриття, де співробітники та відвідувачі перечікують російські обстріли.

«Так склалося, що саме підземелля музею є найбільш популярним екскурсійним об'єктом у музеї. Дуже багато людей хочуть потрапити от саме туди, поглянути на цей шматочок катакомб, який там є. І ця експозиція не оновлювалася дуже багато років», — розповідає про грот голова виставкового відділу Валерія Наседкіна.

Після останньої реставрації у 1998 році грот був відкритий для відвідувачів. Нещодавно музей закрив його для проведення реекспозиції. Тепер роботи завершені, і грот знову відкритий для відвідувачів.

Деякі люди, коли ми закрили грот на реекспозицію, — просто розверталися, йшли з музею. Їм були нецікаві інші тимчасові виставки, вони хотіли потрапити саме тудиВалерія Наседкіна, голова виставкового відділу ОНХМ

Музей готує видання «Від палацу до музею» — про двісті років будівлі, яка починалася як палац, і сто двадцять сім років самого музею. Роботу над книжкою поєднали з реекспозицією грота: дослідження, зроблені для видання, лягли в основу нової експозиції, а сам простір став способом розповісти цю історію.

Грот давно потребував експозиції — печера унікальна сама собою. «По суті, ми єдина в Одесі така печера. І ми вирішили поєднати дві події — видання про музей "Від палацу до музею" і реекспозицію грота», — пояснює директорка ОНХМ Катерина Кулай.

Під час роботи над виданням, яке охоплює 200 років історії будівлі та 127 років існування самого музею, вдалося знайти чимало цікавих фактів та інформації, пов’язаних із гротом.

«Відкриття грота — це подія і для Одеси, і для України, — додає Валерія Наседкіна. — Це дуже привабливий і цікавий простір у центрі міста. Велика й довгоочікувана подія і для одеситів, і для нас як музейної команди».

Але історія цього підземелля — привід поговорити про значно більше: про музей, який постійно змінюється завдяки людям.

Палац, який пережив епохи

Будівля музею — це живий організм із власною біографією, що віддзеркалює історію самої Одеси. Наприкінці XVIII століття ця територія була околицею міста.

«Нідерландським інженером Францем де Воланом була спроєктована сітка містобудівного простору, яка охоплювала переважно центр Одеси. А місце, де нині розташовано наш музей, було на периферії містобудівних процесів. Тут грецький виноградар Емануїл Попов засадив сади та виноградники», — розповідає наукова співробітниця музею Олена Букатар.

Першим, хто викупив тут ділянку біля моря, став лісоторговець Мартин Католіков. Морем він доставляв будівельний ліс, який зберігав на складах біля узбережжя, а на горі в 1810 році побудував свій будинок. Після цього мешканець мав піти до Будівельного комітету й отримати документи на володіння будинком і ділянкою.

Забудова міста відбувалася за суворими правилами. «Кожному мешканцю видавали ділянку на два-три роки. Безкоштовно. І навіть допомагали з будівельним матеріалом, — пояснює дослідниця. Але правила мали й зворотний бік: — Якщо він не збудував собі будівлю, то тоді ділянку забирали, ще й штрафували».

Матеріал для будівництва брали буквально з-під ніг. «Одеса стоїть на плато з черепашнику, тобто з-під себе просто можна було брати матеріал, — розповідає Олена Букатар і додає, що через це під будинками утворювалися глибокі порожнини: — Одеса стоїть на штучних катакомбах. Це були видобутки цього каменю».

У 1823 році ділянку придбала графиня Ольга Наришкіна, донька Софії Потоцької, і до 1828 року звела тут палац.

У нас є ці архівні дані: в Державному архіві Одеської області існує її лист до Будівельного комітету про завершення будівництва, але креслень палацу не збереглося. І досі наші краєзнавці не з'ясували, хто ж був архітектором цієї будівлі. Є припущення, що це — Франц Бофо Олена Букатар, наукова співробітниця ОНХМ

Але згодом Наришкіна продала садибу родині Юр’євичей. А в 1892 році, садибу викупив міський голова Григорій Маразлі. 

«Григорій Маразлі викупив нашу будівлю і подарував її місту. На запит Товариства красних мистецтв був створений наш музей», — розповідає директорка музею Катерина Кулай.

Товариство красних мистецтв — це була ініціативна група близько 60 людей, які йшли до представників влади з пропозицією і проханням розвивати культурну Одесу, її естетичний складник. Катерина розповідає: «На їхній запит була створена виставка, було створене художнє училище, яке зараз називається Грековка, на їхній запит була створена музична школа й наш музей».

Музей відкрився 6 листопада 1899 року. 

Печера, збудована як театр

Після того, як Маразлі придбав садибу, на її теріторії у 1895 році відбулася виставка домоустрою. Саме для неї архітектор Олександр Бернардацці разом зі скульптором Марком Молінарі та художником Олександром Білим перетворили частину катакомб на вишуканий грот.

Виставка була демонстрацією тогочасного технічного прогресу: електричне освітлення й насоси, які подавали воду з фонтану в саду безпосередньо в підземелля, створюючи справжній водоспад.

Проєктуючи грот, Бернардацці, ймовірно, надихався поемою Данте Аліг'єрі «Божественна комедія». Газета «Одеський вісник» у 1895 році описувала: «Грот і підземелля на виставці “Домоустрій” публіка відвідує вельми охоче. Штучно створена стеля та дуже майстерно складені з великих брил каменю-дикуна скелясті стіни й арки. Дві постаті в натуральний людський зріст — це Данте і Вергілій. Трохи далі в глибині грота влаштований водоспад. Вода приходить зверху, з фонтану, і по вигинах скелі падає в глибокий резервуар унизу», — зачитує уривок з газети Олена Букатар.

Щоб потрапити глибше, відвідувачі проходили під аркою з написом, підсвіченим червоним вогнем: «Залиш надію кожен, хто сюди входить».

Від виставки 1895 року до нашого часу в будівлі вціліло лише одне приміщення — старий льох, де за Наришкіної зберігали вино. Саме для виставки його розписали під пивний павільйон.

«Там була розташована продукція Фрідріха Енні. Йому належав пивоварний завод в Одесі. Цей павільон мав назву “Пивна Енні”, — розповідає Олена Букатар, — Приміщення збереглося з тої пори, а зараз це зал для подій і лекцій, там ми святкуємо наші дні народження».

Під музеєм є два катакомбні ходи. «Один хід ішов — це моє припущення, — каже наукова співробітниця, — до будинку матері Наришкіної, який був розташований неподалік, а другий спускався до моря». Там була так звана “вовча яма” — пастка для непроханих гостей. Вона зберіглася й досі». Хід до моря, ймовірно,  прибрали коли палац став музеєм, а боковий — заклали в 1947 році.

Комуналка в музеї

Шлях від палацу до повноцінного музею тривав десятиліттями. 

Список того, чим була ця будівля, окрім музею, довгий. У лівому крилі у 1899 році, прибудували читальню й бібліотеку — бібліотечні шафи звідти стоять у музеї досі, їм понад 120 років. У колишній стайні на початку 1920-х влаштували «Екскурсійний будинок» для екскурсантів.

Після революції до Одеси приїжджали екскурсанти з інших міст. За умови попередньої заявки вони могли зупинитися в екскурсійному будинку — там було 50 спальних місць, постіль і двічі на день окріп. При будинку також працював холодний душ. Відвідування музеїв було безплатним, а в екскурсійному бюро можна було придбати квитки на театральні вистави за пільговим тарифом — на 50% дешевше за звичайнийОлена Букатар, наукова співробітниця ОНХМ

Спершу музей займав лише чотири кімнати в палаці. Ще там розташовувалися різні установи, Педагогичний музей і навіть квартири для співробітників, а після Другої світової війни і для інших мешканців. Зокрема, художник Киріак Костанді, який свого часу очолював музей,  мав у цій будівлі і майстерню, і квартиру. 

«Мешканці проживали в різних спорудах садиби та в палаці майже до кінця 1980-х років. Раніше, у 1960-х читальню з’єднали з колишньою стайнею критим переходом — таким чином музей отримав три зали, де сьогодні показують сучасне мистецтво», — згадує дослідниця — на мій погляд, це вже був переломний момент, бо нарешті музей став тільки музеєм».

Калорифер, вугілля, 1998-й

Музейний грот продовжував працювати. До нього влаштовували групові екскурсії, проте з роками він почав занепадати. Обвалилися декоративні сталактити, почало руйнуватися склепіння катакомб. Свого часу там влаштували калориферну й склад вугілля.

У 1989 році музей замовив геолого-маркшейдерське дослідження катакомб (комплекс інженерних вимірювань і вивчення надр землі), а в 1990-му київський інститут «Укрпроектреставрація» розробив реставраційний проєкт. «Вони укрепилі склепіння та майже відновили вигляд гроту Бернардацці. Хоча його креслень не знайдено, реставратори робили все за описами. », — пояснює Олена.

Грот відкрили для відвідувачів у 1998 році. Відтоді там проводили весілля, дитячий Гелловін із мультиками на стінах, виставки, а у 2017-му навіть знімали дитячу комедію «Урок магії».

Шрами

Кожна епоха залишала на будівлі сліди.Під час Другої світової грот був укриттям — і ледь не став причиною загибелі музею. «Коли в 1944 році німці відступали з Одеси, то вони вирішили підірвати музей. І вибухівку заклали саме в гроті. Завдяки співробітникам музею ця вибухівка була виявлена і знешкоджена. Тобто музей вцілів, — пояснює дослідниця Олена Букатар.

Сучасна війна принесла нові руйнування. «Нашою особливістю є те, що музей розташований на схилах біля порту. Нас хитає, у нас з'являються нові тріщини та пошкодження, — розповідає директорка музею Катерина Кулай. — У 2023 році російська ракета вибухнула в житловому кварталі, що було за чотири метри від музею. Ми втратили всі фасадні вікна. Дуже сильно були пошкоджені двері та стелі багатьох залів».

Колекція, яка продовжує змінюватися

З початком повномасштабного вторгнення музей опинився перед викликом: власну колекцію показувати небезпечно.

«З першого дня повномасштабного вторгнення вся наша колекція схована. Більша частина евакуйована, і ми не показуємо нашу основну експозицію», — пригадує директорка.

Це залишило музею два поверхи порожніх залів — і збільшило навантаження на виставковий відділ.

В умовах повномасштабної війни, коли колекція музею була евакуйована, ми зіткнулися з тим, що маємо величезну кількість виставкових площ, у нас є цілий музей, і є три людини, які мають якимось чином оперувати всю цю діяльністьВалерія Наседкіна, голова виставкового відділу ОНХМ

Музей сформував кілька ключових напрямів тимчасових виставок. «Ми зосередилися на кількох напрямах: сучасні українські художники осмислюють нашу реальність і те, що відбувається, а в наших виставкових залах це передусім художники, які представляють неофіційне мистецтво Одеси 60-70-х років», — каже кураторка. 

Третій напрям — мистецтво військовослужбовців, «тих із них, хто має можливість щось створювати». Окремо минулого року музей відкрив велику виставку на весь другий поверх, Валерія розкриває деталі: «Вона присвячена історії Одеського художнього училища й дає змогу поглянути на історію мистецтва Одеси через призму цієї освітньої інституції з моменту її заснування ще в XIX столітті й до відновлення Україною незалежності».

Виставка «з нічого»

Експозиція в гроті, на відміну від тимчасових проєктів на поверхах, створюється як постійна — і присвячена історії самої будівлі.

Наш проєкт, присвячений експозиції грота, зосереджений на тому, щоб на цій виставці відвідувач або відвідувачка могли познайомитися з історією музею як будівлі, з його архітектурою, з різними змінами, яких зазнавала ця будівля в різні історичні періодиВалерія Наседкіна, голова виставкового відділу ОНХМ

Основою стало вже озвучене велике наукове видання «Від палацу до музею». На його основі, зокрема тієї частини, яка присвячена будівлі, і працювали над експозицією.

Складність виникла на етапі реалізації, адже показувати не було чого. Валерія розповідає: «У нас не збереглося, на жаль, нічого з цього раннього етапу існування будівлі, що ми могли б показати. Це не приміщення, у якому можна розміщувати живопис. І тому перед нами як перед кураторами постала проблема, що нам треба зробити виставку, по суті, з нічого».

Виходом стали архівні дослідження. Наукові співробітники музею знайшли акварелі італійського художника Карло Босолі, датовані 1839-м роком. «Знайшли італійського колекціонера Джорджіо Бараті, який зберігав картини Карло Босолі. Зберіглося чотири акварелі, на двох з яких є наш музей. Причому один краєвид — це зображення фасаду, а другий — зображення  музею  з морської сторони, де ще можно побачити сади Католікова та купальні», — розповідає дослідниця.

Музей встановив контакт із колекціонером у Мілані й отримав дозвіл на використання цифрових копій.

Наслідки ракетного удару як елемент виставки

Ще одним експозиційним рішенням стали наслідки ракетного удару. Співробітники стабілізували конструкції, але пошкодження у стелі одного з приміщень вирішили залишити відкритим. Голова виставкового відділу Валерія Наседкіна розповідає: «У нас була певна дискусія щодо того, чи потрібно приховувати наслідки ракетного удару в цьому приміщенні. Зрештою, прийшли до рішення залишити її в тому вигляді, у якому вона є. Бо ця діра — великою мірою теж свідок того, що вже трапилося з будівлею за останні роки. Ми не будемо приховувати зараз, до цієї реставрації, свідчення нашої історії, яка триває прямо зараз на наших очах. Наша будівля розташована в епіцентрі сучасних бойових дій і обстрілів, тому що вона близько до порту».

Уламки карнизів та ліпнини, відірвані вибуховою хвилею, куратори помістили у вітрини грота. Відтак є можливість показати ці елементи будівлі зблизька.

Музей розташований в історичній зоні UNESCO. Валерія Наседкіна зазначає: «Будівля вже постраждала від ракетного удару у 2023 році. І до цього вона потребувала догляду й реставрації, а після цього й поготів».

Порятунок 

Окремою сторінкою стала діяльність громадської організації Museum for Change, що базується в музеї. «Ця організація від початку повномасштабного вторгнення допомогла близько 300 інституціям по всій Україні», — ділиться директорка музею Катерина Кулай.

Минулого року організація запустила проєкт «Вартові спадщини». «У залах було інсценізоване руйнування. І ми в реальному часі навчалися, як рятувати книги, скульптури, витвори мистецтва. На сьогодні ми маємо групу із близько 50 волонтерів. На базі музею була створена така лабораторія, тренувальна база», — зауважує директорка.

Водночас музей продовжує робити виставки — попри розташування над портом. «Художники надають нам свої картини для експонування. Я вважаю, що це сміливі вчинки, враховуючи сьогодення. І тому ми працюємо. І маємо працювати далі. Бо люди прагнуть нових знань, емоційних вражень, спілкування та психологічного перезавантаження», — відзначає наукова співробітниця ОНХМ Олена Букатар.

Музей — це люди

«Ми бачимо себе як сучасну інноваційну інституцію, яка через свою історію, через свою колекцію, через наукову, виставкову й екскурсійну діяльність формує сенси й впливає на суспільство», — формулює Катерина.

На практиці це означає простір, у якому щось відбувається з людиною. «Для когось це отримання відповіді на якісь питання, для когось це натхнення, для когось це місце сили. Знаєте, як тренажерна зала: там ти качаєш м'язи, а тут качаєш мізки. Музей — це діалог. Іноді цей діалог відбувається всередині тебе самого».

Центральна філософія Одеського художнього музею полягає в тому, що справжня цінність інституції — це не стіни й не рами.

«Усе те, що ми зараз робимо, що роблю я, — я б не могла розповідати, не маючи в сусідніх кабінетах таких самих драйвових людей. Тому моя мрія спрямована навколо людей, навколо музею, щоб у нас на постійній основі були збалансовано сформовані відділи», — відзначає Катерина Кулай.

Директорка ділиться показовою історією. Уже під час повномасштабного вторгнення в музей прийшла працевлаштовуватися дівчина, яка евакуювалася з Лисичанська.

«Вона розповіла, що хоче працювати в музеї через те, що він став для неї точкою сили. Це було місце, куди вона постійно приходила, коли їй було погано. І ці проєкти, робота, яку вів музей, це все її витягувало», — згадує директорка.

Революція Ройтбурда

Сучасна відкритість музею — значною мірою спадщина Олександра Ройтбурда, який очолив інституцію у 2018 році.

Це була революція, це була трансформація в повному сенсі цього слова. Це робив Ройтбурд. Він прийшов у той музей, де не можна було ходити, голосно говорити, фотографувати, не можна було нічого. Роботи в більшості були під ганчірочкою Катерина Кулай, директорка ОНХМ

Ройтбурд не замінював одну аудиторію іншою. «Прийшов Ройтбурд і зробив концерт “Хамерман знищує віруси”. Але через тиждень у нас у тій самій залі була виставка класичної музики», — згадує директорка. 

Ройтбурд знімав межі, що таке музей. Що це форма, що це простір діалогу для всіх поглядів, що це місце для всіх. «Він робив це тим,  — продовжує Катерина, — що створив Клуб Маразлі, акцію “Подаруй картині раму”. Мітинги, які були на його підтримку, мали понад три тисячі людей. Йому було окей підійти до будь-якої людини — хоч до безхатька, хоч до президента України — і сказати: “Вітаю, я Саша, я художник, нумо щось робити разом”. І з одного боку, це дуже сильно, а з іншого — дуже просто».

Ройтбурд помер у 2021 році, до повномасштабного вторгнення. «Мені його дуже не вистачає, дуже цікаво, як би зараз, під час повномасштабної, він би мислив, рухався, залучав би кошти, про що зараз він говорив би нам», — ділиться директорка.

Його головна теза залишається робочою й сьогодні: питання культури — це питання національної безпеки. Катерина Кулай визнає, що «не з першого разу усвідомила цю фразу. І, найімовірніше, я досі її розгортаю — коли Ройтбурд пояснював і розповідав про значення Одеси, про значення порту, про значення зв'язків. Його робота з музеєм була в масштабах усієї Одеси. Його робота з музеєм була про Одесу завжди була в масштабах усієї України».

Жива історія музею

Історія музею сповнена дивовижних збігів. Нещодавно директорка проводила екскурсію для мецената з Клубу Маразлі — підприємця, який має бізнес в Одесі, але є громадянином Ізраїлю і є кадровим військовим в ізраїльській армії.

Вони зупинилися біля портрета директора музею столітньої давнини. «Директор музею, який був 100 років тому, окрім того, що він був художником і директором музею, був керівником єврейської самооборони в Одесі. Мій гість найбільше його фотографував, тому що виявилося, що цей директор музею був засновником єврейської ізраїльської армії», — зазначає Катерина.

Символічно, що той самий директор гаряче любив грот, особисто опікувався ним і проводив там екскурсії.    

Новий етап історії

Головною подією осені стане повернення відвідувачів до оновленого грота. Історичний фонтан Бернардацці не працює вже понад століття — і запустити в нього справжню воду неможливо через вологість, небезпечну для творів мистецтва.

Щоб розв'язати цю кураторську проблему, музей звернувся до митців — Дмитра Ерліха та Іллі Петрова, які створили сайт-специфічну звукову інсталяцію.

Інсталяцію, яка б знову оживила цей фонтан, але без води, а шляхом звуку й відео. Цей фонтан оживе певним чином у межах цієї виставки. Звуковий маршрут цими тунелями далі за цим фонтаном буде розводити нас до такого роздоріжжя між пеклом і раємВалерія Наседкіна, голова виставкового відділу ОНХМ

Тобто відвідувач повертається до тієї самої дантівської логіки, яку заклав Бернардацці 130 років тому, але вже засобами сучасного мистецтва.

Валерія Наседкіна згадує момент, коли художники вперше тестували звук у печері: «Це одразу така машина часу. Відчуваєш, що в тебе були попередники, у тебе будуть наступники, і ви всі дотичні».

Оновлений грот — це ще один крок у розвитку музею, який продовжує працювати попри ракети й сирени.

Реекспозиція стала можливою завдяки фонду «Партнерство за сильну Україну» — об'єднанню Латвії, Литви, Фінляндії, Канади, США, Швейцарії, Швеції та інших країн. Програму назвали «Спадщина — простір для роботи». Вона підтримує культурні інституції прифронтових територій: Луганщини, Донеччини, Дніпра, Херсона, Миколаєва, Одещини. Одеський національний художній музей у цьому консорціумі виступає ментором для менших інституцій — і сам отримує фінансування на власні проєкти з інтерпретації спадщини.

Оновлений грот чекає на тих, хто готовий зробити крок у підземелля.

Партнерський матеріал опублікований на правах реклами.